Чтение онлайн

— От бачите... Недогадливі ви...— Незнайомець враз перестав усміхатися й насупив брови.— Чаклун я... Чарівник.

Незнайомець говорив без усмішки, цілком серйозно.

— Що-о? — у Марусика витягнулося обличчя.

— Тю!..— розгублено усміхнувся Журавель.

— Дядько жартують! — махнув рукою Сашко Циган.— Смаленого дуба правлять. Не бачите? Що ми — маленькі, чи що?.. Чаклунів не буває. То тільки в казках.

— Ваша справа. Можете не вірити. Мені-то байдуже. Але я не жартую. Хочете — доведу?

Хлопці знову перезирнулися — в котрий уже раз.

— Ну... ну... доведіть! — задерикувато мотнув головою Сашко Циган.

Марусик і Журавель завмерли й затамували подих.

— Тільки не отак відразу. От вам жаб'яча лапка...— Незнайомець підняв із землі суху жаб'ячу лапку і простягнув Сашкові Цигану.— Це не просто лапка. Це чарівний талісман.

Той, у кого він, може задумати будь-яке бажання — і воно здійсниться.

— Та ну... — недовірливо усміхнувся Сашко Циган, але жаб'ячу лапку взяв.

— Задумати можна лише одне бажання. Отже... І коли бажання здійсниться або захочеться його одмінити, треба сказати: "Досить мені того..."— і передати талісман іншому.— Незнайомець глянув на озеро, потім угору на дерева і враз спохмурнів, заквапився:— Ну, йдіть, хлопці, йдіть. Бо он сонце за сосну сідає, освітлення міняється...

І він злегка відштовхнув од себе Бровка. Пес відразу схопився і подався у глиб лісу.

Хлопці квапливо попрощалися і навіть з якоюсь полегкістю побігли за Бровком.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

в якому. Бровко знову поводиться не так, як завжди. Жмурки на озері... "Я піду додому",— каже Марусик.

Вони бігли мовчки, не розбираючи дороги, просто у той бік, куди подався Бровко. Нараз вони почули його басовитий гавкіт десь далеко праворуч. І звернули туди.

— О! Загавкав! У свинячий голос! — прохекав на бігу Сашко Циган.— Було б раніше гавкати. На... на незнайомця... А то...

— Ага,— хекнув у відповідь Марусик. Журавель хекав собі мовчки.

Бровко чекав їх на галявині. Він сидів, схиливши голову набік, і винувато позирав на хлопців.

"Вибачте, хлопці. Вибачте, дорогі,— говорив його погляд.— Сам не знаю, що зі мною сталося, чому це я так дивно поводився із тим незнайомцем... Сам не знаю..."

І тільки тепер, може, хлопці по-справжньому зрозуміли, що ж таке з ними трапилося.

Сашко Циган розтиснув кулак. Суха жаб'яча лапка лежала в нього на долоні.

— Ну!..— прохопився Марусик.

— Тю! — почухав потилицю Журавель.

— Та! — вигукнув Сашко Циган і зробив рух, збираючись викинути жаб'ячу лапку.

— Стривай! — зупинив його Марусик.

— А ти що — віриш? — засміявся Циган, проте лапку не викинув.

— Не вірю. Але що ми — не встигнемо? Викинути завжди не пізно. Не хочеш — давай мені,— Марусик простягнув руку.

— Чого це тобі? — Сашко Циган умить затиснув кулак.— Ач, швидкий! Переб'єшся!

— А чого ж ти?

— Нічого.

— Слухайте! А ходімте глянемо, що він там робить. Га? — сказав Журавель.— Справді якийсь дивак. Я таких зроду не бачив.

— От-от! І я зроду...— підхопив Марусик.— "Сонце сідає... Мені поспішати треба..." Може, він...— Марусик стишив голос.— Може, він... в озері живе?..

Не можна сказати, що Марусик був такий уже закінчений боягуз. Ні! Але природа наділила його дещо хворобливою фантазією, і, коли справа торкалася чогось небезпечного або ж незрозуміло-загадкового, та фантазія малювала Марусикові такі яскраві картини, від яких і в найвідчайдушнішого сміливця затрусилися б жижки.

— Скажеш! — махнув рукою Сашко Циган.— Може, ти ще й роги в нього набачив?

— Роги не роги, але скільки ще тих загадок, таємниць у природі. І снігові люди, і племена різні невідомі...— Марусик багатозначно примружився.— Ти бачив, яка в нього голова?

– Та ну тебе з твоїми таємницями! Просто розіграв нас, і все. Подивився на тебе. Бачить, дурні хлопці. Відсталий елемент. Вірять у загадки природи. І розіграв. Сміється, мабуть, зараз, аж гай шумить. – Сашко Циган підморгнув.

— От і ходімте глянемо, як він сміється,— сказав Журавель.— Мені дуже кортить ще раз на нього подивитися. Хоч здаля.

— Ходім. А я що...— Сашко Циган знизав плечима.

— Тільки так, щоб він нас не бачив. А то...— Марусик одвів очі, щоб хлопці не помітили, що немає в них зараз великої мужності й відваги.— Просив же чоловік не заважати...

— Авжеж,— погодився Журавель.— Заважати не будемо. Здаля тільки глянемо. І все.

— Ходімо! — рішуче, по-командирському сказав Сашко Циган.— А голова... Мало які голови бувають у людей. От у тебе, Марусик, теж голова... на кавун схожа. А нічого. Живеш.

Хлопці рушили назад, до озера. І знову сталася дивна річ. Бровко, що, як завжди, біг попереду, раптом спинився (мабуть, зрозумівши, куди вони йдуть), обернувсь і винувато заметляв хвостом.

"Е, хлопці, ні!.. Як собі хочете, але я туди не піду. І вам не раджу". Він стиха гавкнув, припав на передні лапи, наче вклонився, скочив і побіг убік.

— О! — багатозначно підняв догори палець Марусик. Сашко Циган і Журавель тільки мовчки перезирнулись. Далі до озера йшли пригнувшися, крадькома, пильнуючи, щоб не тріснула й гілка під ногами. Аж от...

— Ну! — схвильовано прошепотів Марусик. На березі нікого не було.

Від того моменту, коли вони залишили незнайомця, минуло хвилин десять, не більше. Незнайомець наче ж не збирався одразу йти. Навіть навпаки. Відправив хлопців, щоб не заважали. І раптом...

— Дивіться! — знову зашепотів Марусик, показуючи на озеро.

Чорна вода Бакаю, що завжди вражала нерухомістю своєї дзеркальної поверхні, була зараз укрита брижами, наче хто пірнув у її непроникну безодню.

— Га? — ледь ворушачи губами, прохрипів Марусик.— Що я казав?

— Та ну тебе! — нервово сіпнув головою Сашко Циган.— Страхопуд нещасний! Сам боїться ще й інших лякає.

— То, ма... мабуть, шишка з сосни впала,— криво усміхнувся Журавель.

Справді, на поверхні води плавала соснова шишка.