Чтение онлайн

— Якщо хто має справи на розгляд Правиці Короля, то хай каже зараз або іде і зберігає мовчання!

— Бажаю, щоб мене вислухали! — Між близнюків Рожвинів пропхався стрункий чоловік, вдягнений у все чорне.

— Пане Алісере! — вигукнув Тиріон. — А я й не знав, що ви прибули до двору. Мали б надіслати мені звістку.

— Я надсилав, як вам добре відомо. — Терен був колючий, як його ім’я, сухорлявий, гостропикий чоловік років п’ятдесяти, з важким поглядом і важкою рукою, з чорним волоссям, помережаним сивими пасмами. — На мене не зважили, мене ніхто не слухав, мене лишили чекати, наче якусь хамську прислугу.

— Та невже? Броне, який прикрий недогляд. Ми з паном Алісером старі друзі, ба навіть Стіною разом ходили.

— Любий мій пане Алісере, — промуркотів Варис, — не судіть нас надто суворо. Так багато людей шукають ласки короля Джофрі у ці непевні та зрадливі часи.

— Часи настали ще гірші, ніж ти гадаєш, євнуше.

— В обличчя ми кажемо «пане євнуше», — докинув Мізинець.

— То як ми можемо прислужитися вам, добрий братчику? — запитав великий маестер, аби розрадити суперечку.

— Князь-воєвода надіслав мене до його милості короля, — відповів Терен. — Справа надто тяжка, щоб довіряти її слугам.

— Король грається з новим самострілом, — відповів Тиріон. Аби позбавитися Джофрі, довелося підсунути йому неоковирного мирійського арбалета, що випускав по три стріли одночасно, і тепер королю ніщо було не миле, доки він його не спробує. — Кажіть нам, слугам престолу, або мовчіть собі.

— Воля ваша, — буркнув пан Алісер незадоволено. — Мене надіслали повідомити, що ми знайшли двох давно зниклих розвідників. Вони були мертві, та коли ми привезли їхні тіла на Стіну, вони повстали уночі. Один убив лицаря Яремію Рикера, другий замірявся на життя князя-воєводи.

Тиріон почув віддалене хихотіння. «Та він що, знущається з мене?» Він посовався на троні й зиркнув униз на Вариса, Мізинця та Пицеля, питаючи себе, чи ніхто з них не доклав до цього руки. Адже честь та гідність карлика трималися на такій тонкій ниточці. Щойно з нього почнуть кепкувати, він приречений. Та все ж таки… все ж таки…

Тиріон згадав холодну ніч під зорями, коли він стояв коло малого Джона Сніговія та великого білого вовка на верхівці Стіни коло краю світу і вдивлявся у суцільну темряву вдалині. Він тоді щось відчув — але що? — якийсь острах, що різав незгірш жорстокого північного вітру. В темряві завив вовк, і спиною пробігли дрижаки.

«Та не дурій», наказав він собі. «Вовк, вітер, темний ліс… що тут такого?» І все ж таки… Поки він гостював у замку Чорному, йому до душі припав старий Джеор Мормонт.

— Сподіваюся, Старий Ведмідь вцілів при нападі?

— Вцілів.

— То ваші братчики вбили цих, гм, мерців?

— Так, ми їх убили.

— Але ви певні, що цього разу вже до смерті? — співчутливо спитав Тиріон. Коли Брон пирхнув сміхом, Тиріон зрозумів, як йому вести справу далі. — Зовсім конечно до смерті?

— Вони й від початку були мертві! — гарикнув пан Алісер. — Бліді та холодні, чорнорукі та чорноногі! Я привіз Яферову руку, відірвану від його тіла байстрюцьким вовком.

Ворухнувся Мізинець.

— То де ж ця чарівна дрібничка?

Пан Алісер збентежено насупився.

— Вона… зогнила на шматки, поки я чекав, усіма забутий. Дотепер від неї лишилися самі кістки.

Палатою пробігло хихотіння.

— Пане Баеліше, — покликав Тиріон донизу, — купіть нашому хороброму панові Алісеру сотню заступів. Хай повезе з собою на Стіну.

— Заступів? — підозріливо звузив очі пан Алісер.

— Якщо ховатимете мертвих як слід, вони в вас там не блукатимуть, — пояснив Тиріон, і двір зареготав, уже не криючись. — Заступи покладуть край вашим негараздам, а до них ми додамо кілька дужих спин. Пане Джаселине, хай добрий братчик забирає собі мешканців міських буцегарень.

Пан Джаселин Бережняк відповів:

— Воля ваша, мосьпане, але ж вони майже порожні. Йорен забрав усіх годящих людей.

— То наловіть ще, — порадив Тиріон. — Або оголосіть, що на Стіні дають хліб та парену ріпу, і люди самі туди побіжать.

В місті було забагато голодних ртів, а Нічна Варта завжди мала скруту в людях. За Тиріоновим знаком герольд оголосив кінець прийому, і палата почала порожніти.

Але від пана Алісера Терена не так легко було відкараскатися. Він чекав коло підніжжя Залізного Трону, поки Тиріон сходив донизу.

— Гадаєте, я сюди приплив аж зі Східної-Варти-біля-Моря затим, щоб з мене глузували такі, як ви?! — грізно насунувся він, затуляючи шлях. — Це вам не жарти! Я все бачив на власні очі й кажу вам: мертві справді ходять по землі!

— А я кажу, що вам слід ретельніше їх убивати.

З цими словами Тиріон рушив собі мимо. Пан Алісер спробував був ухопити його за рукав, та Престон Зеленопіль відштовхнув нахабу.

— Не смійте наближатися, пане.

Терен мав досить розуму, щоб не сперечатися з лицарем Королегвардії.

— Ох і дурень же ви, Бісе! — загукав він Тиріонові у спину.

Карлик обернувся, аби подивитися йому в очі.

— Я? Та ви що? Цікаво, чому тоді двір сміявся з вас? — Він слабко всміхнувся. — Ви ж приїхали по людей, хіба ні?

— Здіймаються холодні вітри. Стіну треба утримати.

— Щоб її утримати, потрібні люди. Я вам їх дав… і ви могли б це помітити, якби слухали вухами і чули щось, окрім образ. Забирайте людей, дякуйте мені та зникніть, бо я маю велику спокусу знову тицьнути в вас виделкою для крабів. Переказуйте мої теплі вітання воєводі Мормонту… і Джонові Сніговію також.

Брон ухопив пана Алісера за лікоть і виштовхав з палати.

Великий маестер Пицель тим часом вже втік, але Варис та Мізинець бачили усе від початку до кінця.

— Моє захоплення вами, мосьпане, зростає з кожним днем, — зізнався євнух. — Ви втішили старківського малого кістками його батька та здихалися варти вашої сестри одним вправним рухом. Ви дали тому чорному братчикові людей, яких він просив, позбавили місто кількох голодних ротів, але подали усе як жарт, щоб ніхто не казав, наче карлик боїться мамунів та чугайстрів. І не кажіть, майстерно зроблено.

Мізинець попестив борідку.

— Ви справді хочете відіслати усю свою сторожу, Ланістере?