Чтение онлайн

Король сидів у затінку під кармазиновим причілком, недбало перекинувши одну ногу через різьблений поручень крісла. Позаду нього розташувалися принцеса Мирцела та принц Томен. В глибині королівської ложі стояв на чатах Сандор Клеган, поклавши руки на пас із мечем. На його широких плечах лежало біле корзно Королегвардії, скріплене коштовною застібкою; сніжно-білий шовк погано пасував до грубої домотканої сорочки та підбитого шкіряного кубрака.

— Панно Сансо, — коротко привітався Хорт, побачивши її. Голос його нагадував скрипіння пилки по дереві, а від шрамів на обличчі та горлянці один бік рота смикався, поки він говорив.

Принцеса Мирцела привіталася тихенько і сором’язливо, почувши Сансине ім’я, зате малий пухкий принц Томен завзято підскочив.

— Сансо, ти чула?! Я сьогодні виїжджаю на турнірне поле. Паніматка дозволили!

Томен мав вісім років і норов точнісінько для свого віку; Сансі він нагадав її власного молодшого брата Брана. Але Бран сидів вдома у Зимосічі — скалічений, зате в безпеці. Санса віддала б що завгодно, аби опинитися поруч із ним.

— Я боюся за життя твого ворога, — чемно та поважно відказала вона Томенові.

— Його ворог буде набитий соломою, — відповів Джоф, підводячись на ноги. Король був вдягнений у визолоченого панцира з викарбуваним на грудях левом навстоячки, наче кожної хвилини чекав ворожого нападу. Сьогодні йому виповнилося тринадцять років; для свого віку він мав чималий зріст, а ще зелені очі й золоте волосся Ланістерів.

— Ваша милість, — привіталася Санса, глибоко присідаючи.

Пан Арис вклонився.

— Даруйте мені, ваша милосте. Маю узброїтися для поля.

Джофрі недбало майнув рукою, тим часом розглядаючи Сансу з голови до ніг.

— Я радий, що ти вдягла мої камені.

Отже, король цього дня вирішив погратися у шляхетність. Санса відчула полегшення.

— Красно дякую вам за них… і за ваші теплі слова. Бажаю вам щасливих іменин, ваша милосте.

— Сідай, — наказав Джоф, махнувши на порожнє місце коло себе. — Чула таке? Король-жебрак помер.

— Хто? — На мить Санса злякалася, що йдеться про Робба.

— Візерис. Останній син Навіженого Короля Аериса. Він никав по Вільних Містах, відколи я народився, і називав себе королем. Матінка кажуть, що дотракійці нарешті коронували його. Розтопленим золотом. — Він зареготав. — Хіба не смішно, як гадаєш? Їхній знак — дракон. Це якби твого брата-зрадника раптом з’їв вовк. А може, я ще згодую його вовкам, коли упіймаю. Чи не казав я тобі, що маю намір викликати його на двобій?

— Радо подивилася б на ваш герць, ваша милосте.

«Ще й як радо.» Санса казала ввічливо і спокійно, але Джофрі однак звузив очі, намагаючись зрозуміти, чи не кепкує вона з нього.

— Чи виїдете ви сьогодні на поле? — поспіхом запитала вона.

Король скривився.

— Пані матінка сказали, що так не годиться, турнір-бо влаштовано на мою честь. Інакше я б тут усіх переміг. Чи не так, собако?

Хорт смикнув кутиком рота.

— Оцей набрід? А чого ж ні!

Санса згадала, що той переміг на турнірі на честь її батька.

— А ви сьогодні станете поля, ласкавий пане? — запитала вона Сандора.

Клеганів голос був повний зневаги.

— Та тут нема заради кого броню вдягати. Буцаються, як дурні цапи, та й годі.

Король зареготав.

— Як люто гавкає мій пес! Може, мені наказати йому битися з переможцем дня? До смерті!

Що Джофрі полюбляв понад усе, так це примушувати людей битися до смерті.

— Ну то збіднієте на одного лицаря. — Сам Хорт лицарських обітниць не давав: це його брат був лицарем, а брата він ненавидів.

Раптом засурмили. Король відкинувся на спинку крісла й узяв Сансу за руку. Колись від його доторку в неї шалено калатало серце. Та то було перед тим, як він відповів на її благання про милосердя головою батька. Зараз його дотик викликав лише огиду, проте вона вміла її не показувати. І зараз примусила себе сидіти дуже тихо та нерухомо.

— Пан Мерин Трант, лицар Королегвардії! — оголосив герольд.

Пан Мерин в’їхав з західного кінця двору, вдягнений у білі блискучі лати з золотим карбом, верхи на молочно-білому огирі з сірою пишною гривою. Корзно струменіло за ним повітрям, наче снігова хуртовина. У руці він тримав списа дванадцять стоп завдовжки.

— Пан Гобер з дому Рожвин, що на Вертограді! — проспівав оповісник. Пан Гобер з’явився зі сходу верхи на чорному коні в ладрах винно-червоних та лазурових кольорів. Спис був пофарбований такими самими смугами, а на щиті виднівся знак його дому — гроно винограду. Близнюки Рожвини проти власної волі стали такими ж гостями королеви, як і Санса, і вона питала себе, хто це вигадав, щоб вони билися на турнірі Джофрі. Певно ж, не вони самі.

За знаком розпорядника бійці нахилили списи і вдарили коней острогами. На помості заволали стражники, підтримані нечисленними панами та паніями. Лицарі стрілися посередині двору, трощачи з гуркотом дерево та залізо. Білий і смугастий списи розлетілися на друзки майже в одну й ту саму мить. Гобер Рожвин похилився від удару, та якимсь чином віднайшов рівновагу. Розвернувши коней на протилежних кінцях поля, лицарі відкинули зламані списи та прийняли нові з рук зброєносців. Пан Горас Рожвин, близнюк пана Гобера, підбадьорив брата гучними вигуками.

Але у другій сутичці пан Мерин націлив вістря списа просто панові Гоберу в груди і вибив його з сідла так, що той важко й гучно гепнувся на землю. Пан Горас вилаявся і побіг, аби допомогти побитому братові вибратися з поля.

— Нікчема, — заявив король Джофрі.

— Пан Балон Лебедин, з Шолом-Каменя у Червоній Варті! — заголосив герольд. Глухий шолом пана Балона прикрашали білі крила, на щиті боролися білий та чорний лебеді. — Морос із дому Слинт, спадкоємець Яноса, князя гаренгольського!

— Подивіться лишень! Пнеться бидло у випанки! — загукав Джоф досить гучно, щоб його чула половина двору. Морос був мало того, що простий зброєносець, та ще й новоприйнятий у шляхетний стан; він ледве давав собі ради зі списом і щитом. Санса знала, що довгий спис — то зброя шляхетного лицаря, а Слинти походять з простих міщан. Перш ніж Джофрі жалував Яноса Слинта стольцем у Гаренголі та місцем у своїй раді, той був усього лише тисяцьким міської варти.

«Якби ж він звалився та осоромився», гірко подумала вона. «Якби ж пан Балон його вбив.» Коли Джофрі оголосив смертний вирок її батькові, саме Янос Слинт схопив за волосся відтяту голову князя Едарда і підняв її високо на спогляд королю та натовпові. А Санса тим часом плакала і кричала з розпачу.

На Моросі був чорний обладунок із золотим візерунчастим карбом, накинутий зверху чорно-золотою клітчастою киреєю. На щиті виблискував кривавий спис, якого батько молодика обрав за знак свого новоствореного шляхетного дому. Рушивши коня уперед, він відчайдушно, але невміло боровся з власним щитом, доки спис пана Балона не вдарив його просто у герба. Морос впустив списа, спробував утриматися і впав. Одна нога йому застрягла у стремені; наполоханий кінь потяг молодика до кінця поля, буцаючи його головою об землю. Джоф зневажливо затюгукав. Сансі зробилося недобре; вона спитала себе, чи не почули раптом боги її мстиву молитву. Та коли Мороса Слинта виплутали зі збруї, то з’ясували, що він хоч і скривавлений, але живий.