Чтение онлайн

— Чи падаєш ти щоночі, Бране? — тихо запитав Йоджен.

З горлянки Літа почулося низьке переливчасте гарчання. То була вже не гра. Вовк посунув уперед, вишкіривши зуби та палаючи очима. Мейра ступила між вовком та своїм братом з сандолею в руках.

— Забери його, Бране.

— Йоджен його розгнівав.

Мейра розгорнула сітку.

— Це твій гнів, Бране, — відповів її брат. — І твій страх.

— Не мій. Я не вовк.

Але він вив разом з ними уночі, куштував кров у вовчих снах.

— Якась частка тебе є Літо, а частка Літа є ти. Та ти й сам знаєш, Бране.

Літо рушив уперед, але Мейра перетнула йому шлях, тицяючи тризубою сандолею. Вовк вивернувся убік, пішов по колу, припав до землі. Мейра крутилася, пильнуючи.

— Відклич його, Бране.

— Літо! — загукав Бран. — До мене, Літо!

Він ляснув долонею по стегні так сильно, що рука аж заскніла, хоча мертва нога не відчула геть нічого.

Лютововк знову ринув уперед, і знову вжалила сандоля Мейри. Літо ухилився, закружляв. Зашурхотіли кущі, з-за оберіг-дерева виникла кощава чорна постать з вишкіреними іклами. Запах був сильний — брат почув його лють. На Брановій потилиці стали дибки волосини. Мейра стояла коло брата, а з двох боків підкрадалися вовки.

— Бране, відклич їх.

— Не можу!

— Йоджене, лізь на дерево.

— Не треба. День моєї смерті ще не настав.

— Лізь! — заверещала вона, і брат поліз угору стовбуром оберіг-дерева, хапаючись за його обличчя. Лютововки наблизилися. Мейра кинула сітку та сандолю, підстрибнула, вхопилася за гілку над головою, хитнулася і опинилася згори. Щелепи Кудлая клацнули просто під її гомілкою. Літо сів на хвоста і завив, а Кудлай почав тягати зубами покинуту сітку.

Тільки тоді Бран згадав, що вони ж тут не самі, склав руки коло рота і загукав:

— Ходоре! Ходор! Ходор!

Він почувався налякано і трохи присоромлено.

— Ходора вони не чіпатимуть, — запевнив він своїх загнаних на дерево друзів.

Минула якась хвилина, перш ніж вони всі почули незугарне мугикання. Ходор після купання у гарячих ставках причалапав напіводягнений і заляпаний болотом, та Бран ще ніколи так не радів з його появи.

— Ходоре, поможи. Віджени вовків. Віджени їх геть.

Ходор взявся до справи радо і хвацько: замахав руками, затупав велетенськими ногами, заволав «Ходор, Ходор!», побіг спершу на одного вовка, тоді на другого. Кудлай втік першим: видав останнє гарчання і пірнув назад у кущі. Коли Літові набридло, він повернувся до Брана і знову влігся коло нього.

Щойно Мейра торкнулася ногою грунту, як схопила до рук свою сандолю та сітку. Йоджен не зводив очей з Літа.

— Ми ще побалакаємо, — пообіцяв він Бранові.

«То все вовки, а не я.» Бран не розумів, чого це вони так показилися. Може, маестер Лювин мав рацію, коли зачинив їх у божегаї.

— Ходоре, — мовив Бран. — Неси мене до маестра Лювина.

Невеличка маестрова башта під крукарнею була в замку одним з найулюбленіших Бранових місць. Лювин підтримував там незмінний розгардіяш, але його безладні купи книжок, сувоїв та пляшечок були такі ж звичні та втішні Бранові, як маестрова лиса голова і вільні рукави сірої ряси. Круків Бран теж полюбляв.

Лювин знайшовся на високому ослоні за писанням якоїсь грамоти. Без пана Родріка всі замкові справи лягли на його плечі.

— Мій принце, — мовив він, коли Ходор увійшов до світлиці, — ви сьогодні раненько для уроку.

Щодня після обіду маестер кілька годин навчав Брана, Рікона та Вальдерів Фреїв різних наук.

— Ходоре, стій рівно.

Бран ухопився за свічник на стіні обома руками та витяг себе вгору зі свого кошика. Якусь мить він висів на руках, а потім Ходор відніс його до крісла.

— Мейра каже, що її брат має зелений зір.

Маестер Лювин почухав носа збоку пером для письма.

— Просто отак і каже?

Бран кивнув.

— Ви казали, що діти лісу мали зелений зір. Я пам’ятаю.

— Деякі з них начебто мали таку силу. Їхніх ворожбитів звали зеленовидцями.

— То були чари?

— Називай чарами, якщо не знаєш кращого слова. Та в суті своїй то лише інший різновид знання.

— Який саме?

Лювин відклав перо.

— Достеменно, Бране, ніхто не знає. Діти лісу зникли зі світу, і мудрість їхня зникла разом з ними. Ми гадаємо, що тут не обійшлося без ликів на деревах. Першолюди вірили, що зеленовидці бачать очима оберіг-дерев. Тому і зрубали дерева усюди, де воювали з дітьми. Ще вважається, що зеленовидці мали владу над звіром у лісі та птахом на деревах, ба навіть над рибою. То хлопець Тросків каже, що має таку силу?

— Ні. Напевне, ні. Але він бачить сни, які іноді справджуються. Так каже Мейра.

— Усі ми бачимо сни, які іноді справджуються. Ти бачив свого вельможного батька у крипті, ще не знаючи про його смерть, пам’ятаєш?

— Рікон теж бачив. Нам наснився один і той самий сон.

— Назви його зеленим сном, якщо бажаєш… та згадай усі ті десятки тисяч снів, які наснилися вам з Ріконом, але не справдилися. Ти, часом, не запам’ятав, що я розповідав тобі про комір-ланцюг, якого носить кожен маестер?

Бран трохи подумав, пригадуючи.

— Кожен маестер кує свого ланцюга у Цитаделі Старограду. Це саме ланцюг, бо маестри присягаються покірно служити, а зроблено його з різних металів, бо служать вони державі, якій потрібні всякі люди. Як вивчиш щось нове, то маєш нову ланку для ланцюга. Чорний чавун позначає крукарство, срібло — науку зцілення, золото — числа та облік грошей. Усі я не пам’ятаю.

Лювин просунув пальця під комір і почав потроху повертати. Для такого малого чоловічка він мав доволі міцну шию, тому ланцюг сидів щільно. Але кілька разів смикнувши, він повернув його на пів-оберту.

— Оце валірійський булат, — вказав він на ланку з темно-сірого металу, коли вона лягла йому на борлака. — Лише один маестер зі ста має таку ланку. Вона означає, що я у Цитаделі вивчав те, що кличуть там «вищими таїнствами» — а якщо не знаєш кращого слова, то можеш кликати чарами. То зваблива наука, ба ні до чого не придатна, ось чому так небагато маестрів дають собі з нею клопіт.

— Усі, хто береться до вищих таїнств, рано чи пізно пробують докласти рук до чар та заклять. Я теж піддався спокусі, мушу визнати. Я ж був ще малим хлопчиною, а який хлопчина не прагне знайти в собі таємні сили, непіддатні іншим? Та з моїх зусиль хісна вийшло не більше, ніж в тисячі хлопчаків до мене і ще тисячі з тих пір. Як не сумно, та чари в нашому світі не діють.

— Інколи діють! — заперечив Бран. — Я бачив такий сон, і Рікон теж! А на сході є всякі чародії та химородники…

— Там є люди, що кличуть себе чародіями та химородниками, — виправив маестер Лювин. — Я мав приятеля в Цитаделі, який міг витягти в тебе з вуха троянду, та чаклувати він умів не краще за мене. Так, у світі є багато такого, чого ми не розуміємо. Століттями і тисячоліттями минають роки, та що з них бачить кожна людина, крім кількох літ та кількох зим? Ми дивимося на гори і кажемо на них «вічні», бо такими вони здаються… та з плином часу гори постають і гинуть, річки міняють свої річища, зірки падають з неба, величні міста тонуть у морі. Навіть боги помирають, скільки нам відомо. Змінюється усе.