Чтение онлайн

— Ваша милосте, що б не зробив мій брат-зрадник, я нічого про те не відала. Ви ж самі знаєте, благаю вас, молю…

— Ану поставте її на ноги!

Хорт допоміг їй підвестися з колін. Його доторк був майже лагідний.

— Пане Ланселю, — мовив Джоф, — ану розкажіть їй про жахливе свавілля.

Санса завжди вважала Ланселя Ланістера гожим на вроду та ласкавим на мову, але погляд, подарований їй, був злий та безжальний.

— Прикликавши на поміч якусь ницу химородь, ваш брат напустився на пана Стафорда Ланістера з військом варгів за якихось три дні шляху від Ланіспорту. Тисячі добрих вояків вирізали уві сні, як худобу, аж вони й меча не встигли здійняти. Вчинивши різанину, північани сіли до учти з плоті убитих.

Сансину горлянку здавили холодні пальці жаху.

— Не знаєш, що сказати? — спитав Джофрі.

— Ваша милосте, бідна дитина з розпачу нічого не тямить, — промимрив пан Донтос.

— Мовчи, дурню. — Джофрі підняв арбалета і націлив їй в обличчя. — Ви, Старки, такі ж неприродні тварюки, як і ваші вовки. Я не забув, як мені спаплюжило руку твоє чудовисько.

— То була Ар’їна вовчиця! — відчайдушно заперечила Санса. — Панночка вас не чіпала, та ви все одно її вбили.

— Ні, її вбив твій батько, — відказав Джоф, — а я зате вбив його. Шкодую, що не власноруч. Минулої ночі я вбив чоловіка, більшого за твого батька. Люди прийшли до воріт кричати моє ім’я та вимагати хліба, наче в мене тут крамниця. Та я їх трохи повчив: найгаласливішому пустив стрілу просто у горлянку.

— Він помер? — Коли дивишся на бридке залізне вістря арбалетної стріли, націленої просто у обличчя, важко спромогтися на щось розумніше.

— Авжеж помер! В нього у горлянці стирчала моя стріла. Ще там якась тітка кидалася камінням — її я теж поцілив, але тільки в плече.

Він спохмурнів і опустив арбалета.

— Я б і тебе встрелив, та матінка кажуть, що тоді північники вб’ють дядька Хайме. Тому тебе тільки покарають, а твоєму братові ми пошлемо звістку, що з тобою зроблять, якщо він не складе зброю. Гей, пес, ану вдар її!

— Дозвольте мені її побити! — Наперед випхався пан Донтос, брязкаючи бляшаними обладунками. За зброю йому правив телепень з голівкою-динею.

«Мій Флоріан.» Вона ладна була розцілувати його плямисту мармизу з набряклими жилами.

Пан Донтос застрибав на помелі навколо неї, заволав «Зрадниця, зрадниця!» і почав лупцювати по голові динею. Санса затулилася руками, захиталася під ударами; після другого волоссям потік липкий сік. Люд у дворі зареготав. Диня розлетілася на шматки.

«Смійся, Джофрі», благала вона, поки сік тік обличчям і передом блакитної шовкової сукні. «Смійся та втішайся.»

Але Джофрі навіть не всміхнувся.

— Боросе. Мерине.

Пан Мерин Трант вхопив Донтоса за руку і грубо відкинув геть. Червонопикий блазень простягся на землі разом з конячкою-палицею та рештками дині. Пан Борос тим часом ухопив Сансу.

— Обличчя не чіпати, — наказав Джофрі. — Мені подобається, коли вона гарна.

Борос увігнав кулака у живіт Сансі, вибивши геть увесь подих. Коли вона зігнулася навпіл, лицар вхопив її за волосся і оголив меча. Одну жахливу мить вона була певна, що зараз їй вріжуть горлянку. Натомість площина клинка хльоснула їй по сідницях, і Сансі здалося, що під нею зламалися обидві ноги. Вона заверещала, очі наповнилися слізьми. «Нехай, скоро все скінчиться.» Лік ударів вона втратила майже відразу.

— Годі! — почула вона скрегіт Хортового голосу.

— Ні, не годі, — відповів король. — Боросе, ану здери з неї одяг.

Борос просунув грубу лапу спереду під стан сукні й рвонув щосили. Шовк розпанахався навпіл, оголивши її до пупа. Санса затулила руками груди, чуючи вдалині жорстокі смішки.

— Бий її до крові, — наказав Джофрі, — побачимо, як її братові сподобається…

— Як усе це розуміти?!

Голос Біса ляснув, наче батіг, і Санса раптом відчула, що звільнилася. Вона впала на коліна, схрестила руки на грудях, рвучко дихаючи.

— Отаке ваше уявлення про лицарську честь, пане Боросе? — розлючено гарикнув Тиріон Ланістер. Його незмінний сердюк стояв з ним поруч, а з іншого боку — один з дикунів, той, що з випаленим оком. — Що це за лицар, який сміє здіймати руку на безпорадну дівчинку?

— Той, який служить своєму королю, Бісе. — Пан Борос підняв меча, пан Мерин ступив наперед, і його меч теж шурхнув з піхов.

— Обережніше з тими штуковинами, — попередив карликів сердюк. — Бо ще зіпсуєте білі платтячка червоною юшкою.

— Дайте дівчині чимось прикритися, — наказав Біс. Сандор Клеган стяг з плечей своє корзно і кинув на неї. Санса притиснула корзно до грудей, глибоко уп’явшись пальцями у білу вовну. Грубе полотно дряпало шкіру, але жоден оксамит ніколи не був їй миліший.

— Ця дівчина має стати твоєю королевою, — нагадав Біс королю Джофрі. — Чи ти зовсім зневажаєш її честь?

— Я її караю.

— За який такий злочин? Вона не билася у битві свого брата.

— В неї в жилах — вовча кров!

— А у тебе в голові — курячі мізки.

— Не смійте так зі мною балакати! Король може робити усе, що йому заманеться!

— Все, що йому заманеться, робив Аерис Таргарієн. Тобі матінка не розповідала, яка його спіткала доля?

Пан Борос Блаунт гнівно пирхнув.

— Ніхто не сміє погрожувати його милості у присутності Королегвардії!

Тиріон Ланістер підняв брову.

— А я не погрожую королю, пане лицарю — я повчаю свого небожа. Броне, Тімете, коли пан Борос знову розтулить рота, заріжте його.

Карлик посміхнувся.

— Оце була погроза, пане лицарю. Бачите різницю?

Пан Борос побуряковів.

— Королева про все дізнається!

— Аякже, неодмінно дізнається. А чого чекати? Джофрі, давай-но запросимо твою матінку сюди просто зараз!

Король зашарівся.

— Втратили мову, ваша милосте? — вів далі його дядько. — Це добре. Вчіться більше слухати вухами, ніж базікати язиком, інакше правління ваше буде коротше за мій зріст. Жорстоким свавіллям не завойовують любові своїх підданих… а надто своєї королеви.

— Краще хай бояться, ніж люблять. Так матінка кажуть. — Джофрі вказав на Сансу. — Ось вона мене боїться.

Біс зітхнув.

— Еге ж, я бачу. Яка жалість, що ані Станіс, ані Ренлі не є дванадцятирічними дівчатками. Броне, Тімете, приведіть її до мене.

Санса рухалася, наче уві сні. Вона гадала, що люди Біса поведуть її назад до опочивальні у Маегоровому Острозі, але натомість її доправили до Башти Правиці. Сюди вона не ступала ногою, відколи батько втратив владу; на сходах башти вона відчула запаморочення і трохи не зомліла.