Чтение онлайн

— Ні.

Пан Корній, схоже, анітрохи не здивувався.

— Цікаво, що саме бентежить вас сумнівами, мосьпане: справедливість вашої справи чи сила вашої руки? Боїтеся, щоб я не насцяв на ваш палаючий меч та не загасив його?

— Чи не маєте ви мене, пане каштеляне, за цілковитого дурня? — спитав Станіс. — Під моїм проводом стоїть двадцять тисяч війська. Ви обложені з моря та суходолу. Навіщо мені ставати до двобою, коли перемога вже в моїх руках?

Король тицьнув на нього пальцем.

— Чесно вас попереджаю: якщо ви мене змусите брати замок приступом, милості не буде. Буря мого гніву вас змете. Усіх повішу як зрадників, до останньої душі.

— Хай буде на те ласка божа. Кличте вашу бурю — та спершу пригадайте ім’я цього замку і ті бурі, які зламалися об нього у минулому.

Пан Корній ляснув вуздою та рушив назад до брами.

Станіс у відповідь не мовив ані слова, лише розвернув коня і поїхав до табору. Почет рушив слідом.

— У приступі цих стін загине багато тисяч людей, — жалівся старезний князь Естермонт, дід короля з материного боку. — Чи не краще піддати небезпеці лише одне життя? Адже наша справа — праведна і люба богам. Напевне ж вони вшанують перемогою руку нашого поборника.

«Люба богові, старий», подумав Давос. «Ти забув, що тепер ми маємо лише одного — Мелісандриного Господа Світла.»

Втрутився пан Джон Фосовей:

— Я б радо прийняв виклик сам, хоча не смію хвалитися і половиною вправності з мечем князя Карона або пана Гвияра. Ренлі не лишив у Штормоламі жодного знаного лицаря. Залога замку складається з сивих старих та зелених хлопчаків.

Князь Карон погодився з ним.

— Нас чекала б легка та певна перемога. І до того ж славетна — звоювати Штормолам одним влучним ударом!

Станіс прип’яв їх усіх поглядом, наче списом.

— Ану припиніть безглузді балачки! Скрекочете тут, наче сороки!

Очі короля спинилися на Давосі.

— Їдьмо зі мною, пане.

Він дав остроги коневі та віддалився від почту. З ним лишилася сама тільки Мелісандра з прапором вогняного серця і вінчаного оленя всередині. «Неначе проковтнутого цілком.»

Давос бачив погляди, що пробігли між панством, коли він їхав поміж них до короля. Тут зібралися не цибульні лицарі, а гоноровите шляхетство зі старих та шанованих домів. Звідкілясь він зрозумів, що Ренлі ніколи не завдавав їм таких образ. Наймолодший з Баратеонів народився з даром невимушеної чемності, якої прикро не вистачало його братові.

Зрівнявшись з королем, він стишив крок коня до повільної ристі.

— Ваша милосте.

Зблизька Станіс мав значно гірший вигляд, ніж Давосові здавалося здалеку. Обличчя його змарніло, навколо очей лягли темні кола.

— Перемитник має добре знатися на людях, — мовив король. — Що скажеш про цього пана Корнія Пенроза?

— Впертий чолов’яга, — обережно відповів Давос.

— Я б сказав, спраглий до смерті. Кидає моє прощення мені ж у лице. А заразом викидає геть своє життя і життя кожного у цих мурах. Чесний двобій? — Король пирхнув презирливо. — Напевне, він сплутав мене з Робертом.

— Його веде відчай. Яку іншу надію він має?

— Ніякої. Замок впаде. Але як пришвидшити справу? — Станіс трохи поміркував. За рівним стукотом копит — туп-туп — Давос чув тихий скрегіт зубів короля. — Князь Алестер закликає мене привезти сюди старого князя Пенроза, батька пана Корнія. Ти його начебто знаєш, так?

— Коли я їздив від вас послом, князь Пенроз привітав мене ласкавіше за інших, — відповів Давос. — Він змарнілий старий, володарю. Хворий, мало не при смерті.

— Флорент ладний влаштувати йому швидшу смерть. На очах його сина, з зашморгом на шиї.

Перечити людям королеви було небезпечно, та Давос присягнувся завжди казати правду своєму королю.

— Це підла справа, повелителю. Пан Корній радше побачить смерть батька, ніж зрадить ввірений йому обов’язок. Зиску ми не матимемо жодного, зате заплямуємо себе ганьбою.

— Якою ще ганьбою? — гарикнув Станіс. — Хочеш, щоб я подарував зрадникам життя?

— Ви подарували життя тим, хто їде зараз за нами.

— Чи не дорікаєш ти мені, перемитнику, за мою милість?

— Не смію й думати.

Давос злякався, чи не сказав забагато. Проте король тиснув безжально і невмолимо.

— Ти поважаєш того Пенроза більше, ніж моє власне значкове панство. Чому?

— Бо він вірний.

— І дурний, бо вірний мертвому узурпаторові.

— Так, — погодився Давос, — і все ж він вірний.

— На відміну від отих позаду нас?

Давос вже надто далеко зайшов, аби зараз вивертатися.

— Минулого року вони стояли за Роберта. Місяць тому — за Ренлі. Цього ранку — за вас. За кого вони стануть назавтра?

Станіс зареготав. То був раптовий порив, грубий та зверхній.

— Казав я тобі, Мелісандро, — мовив він до червоної жінки, — що мій Цибульний Лицар розказує мені саму лише правду.

— Вам краще знати, ваша милосте, — відповіла червона жінка.

— Мені тебе, Давосе, дуже не вистачало, — мовив король. — Так, нюх тебе не дурить — за мною тягнеться хвіст перебіжчиків. Моє панство нестійке навіть у своїх зрадах. Вони мені потрібні, годі казати, але якби ти знав, як мене нудить пробачати отаких посіпак, коли я карав кращих людей за менші злочини. Ти маєш повне право дорікати мені, добрий лицарю Давосе.

— Ви дорікаєте самі собі так, як ніколи не дорікну вам я, ваша милосте. Ви ж мусили забрати цих вельможних панів собі, щоб звоювати трон…

— Так, усіх до останнього пальця, — похмуро всміхнувся Станіс.

Давос мимохіть підняв скалічену руку до мішечка на шиї та помацав кісточки усередині. На щастя.

Король побачив його рух.

— Досі їх носиш, Цибульний Лицарю? Не загубив?

— Ні.

— А навіщо? Я часто питав себе.

— Вони мені нагадують, ким я був. Звідки узявся. А ще нагадують про ваш суд, мій володарю.

— То був правий суд, — зауважив Станіс. — Добра справа не змиває погану, а погана — добру. Кожну личить винагородити по заслузі. Ти вчинив звитяжно, але до того чинив злочини.

Він зиркнув за себе на князя Флорента і решту — веселкових лицарів та перебіжчиків, що їхали за ним на відстані.

— Пробаченому мною панству незле було б поміркувати про те саме. За Джофрі б’ється багато доброчесних воїнів, які помилково вважають його істинним королем. Я можу зрозуміти навіть північан з їхнім Роббом Старком. Але оці пани, що збіглися під корогви мого брата, знали напевне, що він — узурпатор. Вони обернулися спиною до істинного короля з єдиної причини — жаги влади та слави. Я знаю, чого вони варті. Так, я їх пробачив. Дарував прощення. Але нічого не забув.