Чтение онлайн

Кількасот найбільших сміливців війська Станіса Баратеона зараз саме це й робили. Тиріон побачив, як один пришелепкуватий лицар спробував проїхати річку верхи, змушуючи нажаханого коня перестрибувати облавки та весла, долати слизькі від крові та зелені від вогню чардаки. «Та ми їм самі моста навели, щоб нам руки повсихали», у відчаї подумав Тиріон. Якісь частини мосту тонули, якісь палали, а весь він скрипів, вихилявся і загрожував розлетітися на шматки кожної миті. Але ворогів, схоже, це не зупиняло.

— Які хоробрі вояки! — у захваті мовив Тиріон до пана Балона. — Мусимо їх повбивати!

Тиріон повів загін крізь згасаючі вогні, попіл та вугілля коло берега, загримів копитами по довгому кам’яному пришибові. За ним мчали його власні вершники та вояки пана Балона. Звідкілясь знову взявся пан Мандон, в якого від щита лишилися самі тріски. У повітрі літав дим та розпечені жарини.

Ворог піддався і побіг під їхньою навалою. Вояки кидалися назад у воду, збивали один одного, намагаючись видертися якомога вище. За початок мосту правила ворожа галера з написом «Драконоборець» на носі; дно її було виламане одним зі старих кораблів, які Тиріон наказав затопити коло пришибів. Списник зі значком червоного краба дому Кельтигар устромив вістря своєї зброї в груди коневі пана Балона Лебедина; той не встиг зіскочити і випав з сідла. Проминаючи списника, Тиріон рубонув його сокирою по голові, та натягти повід вже не встиг. Його огир злетів у повітря на кінці пришибу, перелетів розбиті поручні корабельного облавку і з плюскотом та вереском втрапив у воду, що доходила людині хіба що до гомілки. Тиріонова сокира від удару полетіла геть, обертаючись, а за нею і сам Тиріон, якого з мокрим чваканням зустрів чардак корабля.

І почалося божевілля. Кінь зламав собі ногу і тепер жахливо верещав. Тиріон якось спромігся витягти кинджала та врізати бідолашній тварині горло. Кров вихлюпнула з коня яскравим віялом, залила Тиріонові руки, плечі та груди. Тиріон повернув собі рівновагу і хитнувся до поручня; вже за мить посеред випнутих та покручених чардаків, які заливала вода, він знову знайшов собі битву. На нього наскочили вороги; якихось він убив, інших поранив, а треті втекли, але звідкілясь прибували нові. Тиріон загубив кинджала, зате здобув собі зламаного списа, хоча сам не сказав би, звідки. Він ухопив його якомога міцніше і узявся тицяти, волаючи лайки та прокльони. Вояки тікали від нього, а він мчав слідом, перебрався на інший корабель, а тоді на наступний.

Дві білі тіні — Балон Лебедин та Мандон Мур, шалено гарні у своїй світлій броні — невідступно трималися поруч. Оточені колом веларіонівських списників, вони стали спиною до спини і перетворили бій на вишуканий танок. Тиріон не міг похвалитися тим самим — він убивав бридко і незграбно. Одного вояка пхнув у нирку, коли той тікав, обернувшись спиною. Іншого ухопив за ногу і перекинув у річку. Стріли свистіли повз вуха, брязкали на обладунку; одна навіть влучила між наплічником та панциром, хоча Тиріон її не відчув. З неба впав голий чоловік і вибухнув на чардаку, наче диня, скинута з високої вежі. Кров кинутого ляпнула Тиріонові у очі крізь щілину шолома. Градом сипонуло каміння, ламаючи кораблі й перетворюючи людей на криваве місиво, аж доки весь міст не здригнувся і не вивернувся шалено з-під ніг, відкидаючи Тиріона убік.

Річкова вода ринула всередину шолома. Тиріон зірвав його і поповз нахиленим чардаком туди, де вода сягала тільки до шиї. У повітрі щось стогнало, наче помирав велетенський звір. «Корабель», встигнула майнути в Тиріона думка, «зараз відірветься». Потрощені галери розбігалися, міст розвалювався на шматки. Щойно Тиріон це усвідомив, як почув раптовий хряскіт, гучніший за грім. Дошки під ним нахилилися, і він знову ковзнув у воду.

Нахил був такий крутий, що Тиріон мусив дертися угору, підтягуючи себе на луснутій линві вершок за вершком і допомагаючи лайкою. Краєм ока він бачив, як порожній коріб того корабля, з яким вони були зчеплені, пливе за течією і повільно обертається, а через облавки стрибають люди. Вояки зі Станісовим вогняним серцем і вояки з оленем та левом Джофрі однаково тікали, не розбираючи значків. Вогонь буяв і вгору річкою, і вниз. З одного боку чинилася битва: мереживо яскравих прапорів над морем людей та зброї, поспіхом вишикувані та миттю розбиті стіни щитів, криваві стежки, прорубані кінними лицарями крізь піший натовп, пилюка, болото, кров та дим. З іншого височів Червоний Дитинець на своєму пагорбі, кидаючи на голови вогонь. Але битва чомусь кипіла не там. Якусь мить Тиріон гадав, що з’їхав з глузду. Чому Станіс та замок помінялися місцями? Як Станіс спромігся перейти на північний берег? Раптом до нього прийшло спізніле розуміння: корабель потроху крутився і став так, що замок та битва опинилися з інших боків. «Стривайте, яка ще битва? Якщо Станіс не перетнув річку, то хто там б’ється?» Але втома завадила Тиріонові допетрати, що коїться. Плече йому страшенно скніло та боліло; він схотів був розтерти його, побачив стрілу і згадав. «Треба мені забиратися з цього корабля.» Унизу буяла стіна вогню, і якщо руїна галери відірветься від решти, течія принесе корабель просто у полум’я.

Крізь чад битви хтось кликав його на ім’я. Тиріон спробував відізватися:

— Тут, я тут! Допоможіть!

Але голос вийшов такий кволий, що він ледве почув сам себе. Тиріон видерся вище похилим чардаком і вчепився у поручні. Проте цієї миті корабель врізався у сусідню галеру і підстрибнув з такою силою, що Тиріона трохи не скинуло у воду. Куди поділися всі сили? Висіти на поручні — на більше він був неспроможний.

— ГЕЙ, ПАНЕ! ТРИМАЙТЕ РУКУ! ПАНЕ ТИРІОНЕ!

На чардаку сусіднього корабля, відділений смугою чорної води, яка дедалі поширювалася, стояв пан Мандон Мур, простягаючи руку. Жовто-зелений вогонь відблискував на білій лицарії, зчленована панцерна рукавиця червоніла липкою кров’ю, але Тиріон усе одно сягнув по неї, гірко шкодуючи, що має такі короткі руки. Та в останню мить, коли кінчики пальців вже торкалися через провалля, його щось вкололо, збентежила якась думка… пан Мандон простягав йому лівицю! Чого б це раптом…

Тиріон не знав і не гадав, чи колись дізнається, що змусило його відсахнутися назад. Невже сама тільки раптова підозра? Або він все-таки помітив меча бодай краєм ока? Вістря блиснуло просто під очима, Тиріон відчув його твердий холодний дотик, а тоді спалах болю. Голова крутнулася, наче йому дали ляпаса. Другого ляпаса — різкішого за перший — завдала холодна вода. Тиріон спробував намацати, за що вхопитися, бо знав: щойно він піде під воду, як навряд чи повернеться на поверхню. Якимсь дивом він намацав потрощений кінець зламаного весла, вчепився у нього, як відчайдушний коханець, і почав потроху дертися вгору. Очі йому заливала вода, горлянку — власна кров; у голові жахливо гупало і смикало. «Дайте мені, боги, сили досягти чардаку!» В світі не лишилося більше нічого, крім весла, води і того клятого корабельного чардаку.

Нарешті він перекотився через бік і простягся на спині, виснажений та задиханий. Над головою тріщали кулі зеленого та жовтогарячого полум’я, лишаючи сліди між зірок. Якусь мить він милувався неабияким видовищем, аж раптом все затулив йому пан Мандон, що скидався на білу сталеву тінь з тьмяним блиском очей з-під шолома. Сил в Тиріона лишилося не більше, ніж в ляльки з ганчір’я. Пан Мандон приставив вістря меча йому до западини на горлі та узявся за руків’я обіруч.

Раптом лицар сахнувся вліво, запнувся, врізався у облавок. Дерево зламалося, і пан Мандон Мур зник у воді з криком та сплеском. За мить короби стикнулися з такою силою, що чардак аж підстрибнув. Хтось схилився над Тиріоном, став на коліна.

— Хайме? — прохрипів він, трохи не захлинаючись кров’ю в роті. Хто б іще міг його врятувати, якщо не рідний брат?

— Лежіть тихо, мосьпане. Вас тяжко поранено.

«Хлопчачий голос. Якась нісенітниця», подумав Тиріон. «Чомусь схожий на Подріка.»

Коли пан Лансель Ланістер сказав королеві, що битву програно, вона покрутила порожнього келиха для вина у руках і відповіла розвіяним голосом, наче новина не викликала в неї жодної цікавості:

— Скажіть моєму братові, пане.

— Та його вже на світі нема! — Вапенрок пана Ланселя просяк кров’ю, що цебеніла в нього з-під пахви. Коли він з’явився до палати, його вигляд змусив декого з жіноцтва заверещати з жаху. — Здається, він саме був на мості з кораблів, коли той розвалився. Пан Мандон теж, мабуть, загинув. Хорта ніхто не може знайти. Побийте мене боги! Нащо ти, Серсеє, наказала повернути Джофрі до замку? Золотаві кидають списи й тікають сотнями. Коли вони побачили, що король іде геть, то втратили всяку мужність. Уся Чорноводна в мерцях, вогні та побитих кораблях. Але ми б ще протрималися, якби…

Озней Кіптюг проштовхався повз нього.

— Бій, ваш-милість, кипить на обох берегах річки. Може, Станісове панство б’ється один з одним, хто їх зна — там нічого не добереш. Хорт зник бозна-куди, пан Балон відступив до міста. Берег річки вже їхній. Король-Браму знову б’ють стіноламом. Пан Лансель правду каже — ваші люди кидають мури та вбивають власних очільників. Коло Залізної та Божої брами зібралися натовпи, хочуть силоміць вийти назовні. Блошиний Поділ палає геть увесь — там п’яні погроми.