Чтение онлайн

Одного разу я привів свого батька до школи і заникав його в коптьорці, де у трудовика нашого бухали його колєгі. Батько поспостерігав за тим, що відбувається у нас на уроках, після чого киянкою дав по балді трудовику і забрав мене з тієї школи, віддавши у звичайну, теж гопівську, але розташовану найближче до нашого будинку школу. На ту пору я тільки-но перейшов у дев’ятий клас, а це свідчить про час статевого дозрівання у суміші з іншою бідою, такою як алкоголь, цигарки, мацання дівок і навіть травка.

<empty-line/>

Коли мені було п’ятнадцять років, весь мій час складався виключно з вільного часу, я нехтував саморозвитком і взагалі нехтував усім, до чого мене спонукали мої нещасні батьки, та мені, зрештою, було пофіг, бо ж я був найрозумнішим і сам міг вирішувати, що мені потрібно, а це, як не крути, круто.

За десятий клас я прочитав усього, здається, п’ять книжок, захопився хіп-хопом і закінчив навчальний рік з однією четвіркою та двома трійками. Решта були двійки.

Але, незважаючи на те, в атестаті у мене не було жодної трійки, а самі лише п’ятірки та четвірки. Далі я поступив до одного київського вищого навчального закладу, де постійно висів на волосині, але мені було настільки по барабану, що, з’являючись на одній із десяти пар, я вмудрявся складати свої грьобані сесії…

Я не знаю, навіщо знову пустився у відвертості щодо мого життя, згадую ті нікчемні рефлексії, бо ж то все не є моїми університетами, а є нічим іншим, як піт на яйцях бабуїна, як лайно зіпсутого носорога (десь я це вже чув), бо ж з усього, чого мене вчили, я можу згадати тільки те, що не можна крутити ручки та важелі верстатів. Фактичними моїми університетами було читання і життєві помилки, на яких зазвичай вчиться молодь, а ще моїми університетами були конфузи, відверто негативні вчинки, спілкування з п’яними роботягами, поїздки на дачу та на море, а так і потяги разом із провідницями-істеричками, дуже рідкі настанови батька, ще рідші сльози матері, бойфренд моєї бабці Філіп, який пройшов Афганістан, Нікарагуа, Чехословаччину та інші точки. Моїми університетами були роботи, на яких я працював, потопельники, яких я бачив, похорони, на яких я стояв із кам’яним обличчям, музика, яку слухав, синці, які загоювались, ранки, вечори, доміно, бійки, наше малолітнє злодійство, зрештою, дійсність, яка триває…

<empty-line/>

<subtitle>2</subtitle>

<empty-line/>

Одного разу полив дощ, я засмутився, відчув, що життя поволі скочується донизу, пролітають найкращі миті моєї молодості, мною оволодіває хандра, туга та жагучий біль за безцільно прожиті роки. Було у мене ну надто багато вільного часу. Я читав і писав, я слухав музику і дивився з комп’ютеру художні фільми, я почав збирати фільми, я почав створювати власну колекцію дійсно хорошого кіна, я навіть намагався дивитися телевізор. Зрештою, все це мене підхарило — я бажав людського спілкування, волів щось робити, бодай якось утамувати амбіційні потреби свого чоловічого «я».

<empty-line/>

І тоді я знайшов обмокле від дощів оголошення, яке висіло на сірому, одинокому, як і я, стовпі. Мене, а заразом і всіх інших запрошували на роботу до однієї україно-білоруської фірми, яка займається виготовленням усіляких харчових добавок і спецій. Я, звісно, подзвонив туди, і мене запросили на співбесіду. Розмовляв зі мною досить чемний і привітний чоловік років сорока-сорока п’яти, сказав, що, попри зовнішній вигляд, я йому підходжу і з двадцять третього числа, тобто через три дні, можу приступати до своєї роботи, тільки є одне прохання, принести на завтра трудову книжку, паспорт і ідентифікаційний код.

— Добре, — відповів я.

Робота моя полягала в охороні об’єкту, а саме складу, на якому ці всі добавки разом зі спеціями зберігались. Я мав працювати добу через три.

— Нема питань, — відповів я.

І робота, і гроші якісь зароблятиму, і вільного часу повно.

— Заїбісь, — сказав я сам собі вже вдома.

Мене оформили охоронцем складських приміщень, видали мені форму, познайомили з працівниками складу, симпатичними дівчатами з бухгалтерії та наказали вночі в ніякому разі не спати.

— Добре, — відповів я. — Не спати! Чому б і ні! — тримаю марку такого собі позитивного штемпа. — Все буде гаразд, — показую американський жест, що символізує всьо оукей.

Виділили мені коптьорку. В принципі, не погана така коптьорка. Телевізор, шафка, канапа, на якій не можна спати, дві тумбочки, столик, якісь гідранти на випадок пожежі, проводи, електричний чайник, мікрохвильова пічка і два вазони з кактусами. Квіти нам не довіряли.

Все було чинно і благородно.

Я заступив, у формі почував себе якимось еФБееРівцем чи спецназівцем, загалом все було чьотко. Відкривав велику зелену браму, через яку проїздили вантажівки, привозячи й увозячи товар, намагався спілкуватися з працівниками складу та з дівчатами, що працюють у бухгалтерії. Однак дівчата виявились тупими й не здатними вести цікаві розмови. Сприймаючи мене не більше ніж охоронця, вони були глибоко вражені моєю інтелігентністю, високою культурою та освіченістю. Я намагався розмовляти про якісь новинки європейського кіно, а вони сказали, що нещодавно дивилися «Дзвінок-2», я намагався торкнутися літературної теми, а одна з них почала співати дифірамби Дену Брауну, інша сказала, що їй подобається Франсуаза Саган, а ще інша мене приголомшила тим, що вона полюбляє класику.

— Справді? — зрадів я. — А що саме?

— У дитинстві я читала «Спартака».

Живопис та прикладне мистецтво їх взагалі не цікавили, лише шанувальниця класики була якось на виставці зі своєю свекрухою.

Віднайшовши розчарування, я поплентався до складських приміщень.

— Здоров, малий! — звернулись до мене працівники. — Що, перше чергування?

— Да, — відповів я.

— Нічо’, — сказали вони, — у нас нормально, всі привітні, робота, малий, у тебе — шара.

— Нормально, — кажу, — нормально.

— Да, — відповіли вони.

— Ясно, — кажу, — а взагалі як, нормально?

— Да, малий, — відповіли вони, — класно.

<empty-line/>

Так шо сидів я у своїй коптьорці, книжечку читав, відчиняв ворота, впускав, випускав. Нормально загалом…

А потім до моєї сраної комори завітав один із працівників. Було йому років тридцять п’ять, мав він значне пивне пузо, червону монголоїдну пику, невеличкий шрам над верхньою губою, який, хочу зазначити, навіть прикрашав його. Ще б пак, він же мужчина.

— Новенький, — констатуючи протягнув він.

— Да, — звів я плечима, знічуючись.

— Нормально, — каже він, сідаючи на канапу. — Мене, до речі, Миколайовичем звуть. Олександр я.

— Да, — кажу, замріяно вдивляючись крізь вікно вдалечінь шкільної площадки.

— Шо да? — ображається Миколайович Олександр. — Шо да? Я тебе шо, питаю? Я кажу, що називати мене не інакше, як Олександр Миколайович.

— Добре, — відказую я, вмикаючи електричний чайник. — Каву п’єте?

— П’ю, але не зараз, і взагалі, — каже, — я до тебе не для цього прийшов. Я до тебе ось чого прийшов. Ти, малий, ще малий, а я маю тебе вчити. Розумієш, — каже він, — життя повне незрозумілих речей.

— Да, — кажу, — розумію.

— Так от, — продовжує він, — життя як воно є, в принципі, нормальна штука. От погодься зі мною, я брехати не буду, я правду кажу. Моя мати читає газету «Жизнь».

— Моя бабушка, — кажу, — теж читає газету «Жизнь».

— От бачиш, — говорить він, заварюючи собі каву, — я тобі, у принципі, міг би бути батьком.

— Дякую.

— Ні, не дякуй. Тут справа в іншому. Ця газета — ніяке не життя. Життя — тут, — і він пристрасно почав калатати себе у груди, — так синку, тут. Життя… Любов, ненависть, робота, яку ти робиш, повітря, яке ти вдихаєш, це і є життя…