Чтение онлайн

У різних жанрах, напрямах працює у повоєнні десятиліття Юрій Смолич — романіст, публіцист, редактор, вихователь творчої молоді, один із керівників Спілки письменників України. Та найважливішим, найдорожчим для себе вважав він створення двох нових великих циклів — історико-революційної романістики і мемуаристики.

Першим з циклу історико-революційних романів широкого епічного плану був «Світанок над морем» (1953). В основу роману лягли справжні події — боротьба за визволення в 1919 р. Одеси від іноземних загарбників. У цьому творі письменник прагне ширше охопити історичний матеріал, піднестися до великих узагальнень, відобразити народну боротьбу за світле майбутнє.

Однак історична канва сама по собі ще не стає сюжетом, просте слідування фактам історії не створює фактів мистецтва, не дає естетичної правди. За допомогою узагальнення і конкретизації історичних явищ письменник зображує типові характери в типових для даної епохи і суспільного середовища обставинах, які у своїх провідних рисах визначаються конкретно-історичною обстановкою; тому хід історичних подій, що відтворюються в повіствуванні, визначає і організацію самого сюжету.

Композиційним принципом, що характеризує радянську історичну прозу взагалі, є такий добір і такий показ найважливіших подій епохи, який розкриває неминучість перемоги передового, прогресивного, загальну і реальну перспективу руху. В системі образів такого роману відображується співвідношення непримиренних сил, історичній приреченості реакційних сил протидіє всенародна сила більшовизму, рух найширших народних мас, очолюваний комуністами.

З величезного матеріалу історії Одеси в роки інтервенції і громадянської війни, до краю насиченого боротьбою, суперечностями, Ю. Смолич виділяє основну ланку, яка допомагає глибоко розкрити суть відображуваних реальних подій. Письменник головну увагу приділив пролетарській Одесі, діяльності більшовицького підпілля. Поринувши в стихію героїчної боротьби, добре орієнтуючись у фактах і подіях, Ю. Смолич говорить про найбільш істотні етапи роботи підпілля — об'єднання комуністичних сил, організацію загального страйку, перевибори Рад робітничих і солдатських депутатів за умов жорстоких переслідувань. Яскраво, темпераментно написані фінальні сцени відкритого виступу Ради і переможної збройної боротьби трудящих.

Розповідаючи про події громадянської війни, Ю. Смолич закономірно звертається до тих персонажів, що реально існували, до справжніх організаторів і героїв боротьби. Такими є образи Жанни Лябурб і Жака Елліна, керівників славнозвісної Іноземної колегії підпільного обкому. Діяльність Іноземної колегії серед французьких солдатів і матросів, вплив революційної боротьби, ідей більшовиків призвели до того, що армія інтервентів стала небоєздатною, солдати відмовлялися виступати проти своїх братів по класу, протестуючи проти антинародної війни в Росії.

Багато уваги приділено в романі образові Миколи Яасточкіна (партійна кличка російського пролетаря більшовика Івана Федоровича Смирнова), який за завданням партії об'єднує і спрямовує роботу підпільного обкому, готує збройне повстання. Відповідно до особливостей задуму і самого характеру обдарування письменника, що тяжіє до романтики таємної боротьби, певної аваитюрності сюжету, на перший план висувається постать Котовського. Він відіграв величезну роль у формуванні й озброєнні бойових дружин і загонів одеських робітників. Проникаючи в табір ворога, Котовський здобував цінну інформацію про задуми інтервентів і білогвардійців.

Створюючи образ Котовського, письменник іде на деяке порушення «правди факту» в ім'я вищої і узагальнюючої правди мистецтва — автор зміщує хронологічну послідовність подій. Але якщо відступи у даному разі не порушують логіки історії, сприяють закінченості характеристики образу Котовського і художньо виправдані, то ряд відходів від правди подій при зображенні ворожого табору іноді руйнують художню тканину повіствування, позбавляють його життєвої вірогідності,

Ю. Смолич переконливо змальовує розстановку сил у громадянській війні на півдні України, широко і детально показує світ ворогів — інтервентів, націоналістів, білогвардійців, передає атмосферу приреченості табору контрреволюції. Галерея образів контрреволюції досить численна. Своє ставлення до цих осіб письменник виявляє уже в самому виборі засобів зображення: викриваючи ворога і його дії, Ю. Смолич використовує засоби сатири, іронії, як правило, досягаючи при цьому значного художнього ефекту.

Однак кожний жанр має свою специфіку; історичний роман, очевидно, не дає такого простору для загострення образу, вимагає більш об'єктивних рис для змалювання персонажа. Отож надмірне захоплення автора прийомом сатиричного викриття часом збіднює образи, а відтак зменшує ідейно-художню силу розвінчання запеклих ворогів революції. Окремі елементи поетики, побудови роману Ю. Смолича (як і наступної дилогії) викликали далеко не однозначну оцінку з боку критики і письменників. Так, Олесь Гончар слушно підкреслював, що «надмірна гротесковість і навіть фейлетонність знижували художній рівень» зображення тоді, коли «йшлось про події, що якраз вимагали суворого реалізму в шолоховському дусі» (Про Юрія Смолича, с. 51). Не зайвим буде сказати, що Ю. Смолич прислухався до критики, громадської думки й прагнув органічно поєднати викриття різноманітних ворогів Жовтня і життєствердний пафос зображення сил революційного народу.

Свідченням цього стали епічні романи «Мир хатам, війна палацам» (окреме видання 1958 р.), «Реве та стогне Дніпр широкий» (1960), що складають дилогію «Рік народження 1917» (видання 1967 р.). Письменник разом з такими видатними митцями, як А. Головко («Артем Гармаш», книга третя), М. Стельмах («Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль»), О. Гончар («Таврія», «Перекоп») звернувся до широких художніх узагальнень, творення своєрідного історичного роману про революційну сучасність, шляхи перемоги Жовтня, хоча кожен митець йшов своїм шляхом.

Прагнення дати правдиву і рельєфну картину підготовки Жовтня, боротьби за перемогу ленінських ідей на Україні зумовило рух дослідницької думки — ретроспекцію від 1919 р. («Світанок над морем») до квітня — липня 1917 р. («Мир хатам, війна палацам»). Письменник опановує величезний історичний матеріал. «Разом з тим чимало епізодів і деталей дають відчути, що автор, поза всім, — живий свідок і учасник багатьох описуваних подій, що в дилогії наявне безпосереднє, особисте знання складного матеріалу, що став основою твору. Смолич, таким чином, уперше в українській літературі взявся за історично-конкретне й «деталізоване», знизу й догори, відтворення складного перебігу революційних подій на Україні в 1917 і 1918 рр. І загалом вдало доніс його внутрішні закономірності, стрімкість, драматизм» [16] .

Узагальнення, відчуття руху. Історії створює вже сама композиція, роману з підкресленою увагою, др художнього часо-простору. Великого змістового значення набуває поділ за. розділами з точними «дороговказами»., за місяцями: «Квітень», «Квітень, 2» — аж до «Січень», «Січень, 2».

Це дає змогу простежити за процесом революціонізації широких народних мас і ходом соціалістичної революції — від початку подолання ілюзій лютого 1917 р. до січневого повстання робітників «Арсеналу», встановлення Радянської влади. Водночас зміна вимірів художнього простору, послідовне розширення місця безпосередньої дії (Київ — Бородняка, загалом сільська. Україна — фронт) передає і бурхливу боротьбу революційних пролетаріїв» і заворушення на селі, пошуки «мужицької правди», чекання, «чи надріжуть…», і зростання революційних настроїв серед солдатів в окопах. Так поступово перед читачем постає Україна, репрезентована надзвичайно широким колом дійових осіб. Послідовно, докладно простежується історія кількох родин (доктора Драгомирецького, робітників Колиберди і Бриля, селянина Оксентія Нечипорука). Але узагальнююча авторська думка, що виступає як організуюче начало публіцистичного роману, надає творові необхідної панорамності, риси «сімейного» роману перетворює на якості «роману суспільства» — широкого історико-соціального полотна.

Рух складного, розгалуженого сюжету підкорений закономірностям розвитку історичного процесу в його винятковій складності й драматизмі, цьому, зокрема, сприяє послідовне використання образів-лейтмотивів (образ Києва, пісня тощо). В центрі уваги прозаїка — проблема «духовного випрямлення», зростання, ідейного загартування трудящих, що стають активними творцями нового світу. Глибоко і багато в чому по-новому порівняно з попередниками — вирішується керівна роль більшовицької партії у згуртуванні й організації мас, висвітлюється боротьба за правильне розв'язання національного питання, проти лівацьких перекручень вульгаризаторів і опортуністів, проти підлої ідеології і кривавої практики українських буржуазних націоналістів, проти всіх сил старого світу. Сюжетно рівноправні й образи представників народу, створені авторською уявою, й відомих діячів: (серед них — А. Іванов, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, В. Примаков, Є. Бош, Я. Гамарник, М. Подвойський та інші керівники більшовиків України).