Чтение онлайн

— Якщо вони виїхали, ми лише даремно витрачаємо час. Якщо повернуться, ми зустрінемо їх з радістю.

— З радістю, кажете? — тихо засміявся Бонне. — Як брат брата?..

Вони підійшли до кіоска, випили кока-коли й покурили. Вже сутеніло. Скоро з-за рогу не стало видно, чи сидить на лавці Клюпфель, чи пішов до помешкання. Кноль ще раз проминув будинок.

— Світло на першому поверсі, — доповів, — решта вікон темні, можливо, справді нікого нема.

— Ну що ж, — зітхнув Бонне. — Ходімо…

Він підкликав сержанта, наказав йому триматися поблизу і на випадок тривоги вдертися в особняк.

Пішли з Кнолем повільно, розмовляючи голосно, наче двоє поважних бюргерів повертаються додому. Біля хвіртки сімнадцятого будинку затримались, Кноль уже хотів натиснути на кнопку дзвінка, та Бонне випередив його — штовхнув хвіртку, і вона відчинилась безшумно: хазяїн був акуратний і регулярно змащував завіси.

На ґанку Бонне озирнувся. Побачив сержанта з поліцейським на тому боці вулиці і подзвонив, бо двері в будинок хазяїн устиг замкнути.

— Це ти, Гертрудо? — почулося за дверима. — Іду, іду…

Клюпфель відчинив, не перепитуючи. Не злякався, дивився поверх окулярів запитально.

— Що потрібно панам?

— Поліція!

— Прошу вас… — заметушився, пропускаючи до покоїв. — Чим можу служити?

Бонне швидко проминув його.

— Увімкніть світло! — наказав.

Побачивши сходи на другий поверх, швидко подолав їх, перестрибуючи через східці.

— Там нікого нема! — крикнув йому навздогін хазяїн. — Стережіться пса!

Справді, за дверима хрипко надривався собака.

— Заберіть!.. — Бонне пропустив уперед Клюпфеля. Той протиснувся в двері, впіймав добермана за нашийник. Бонне прослизнув мимо ощиреної собачої морди. В кімнатах — нікого. В першій — круглий стіл, кілька фотелів, друга — спальня з двома акуратно застеленими ліжками.

— Де Вейзенфельс і Едгар? — запитав хазяїна.

Той посміхнувся догідливо:

— Дружина повезла їх на станцію, — відповів, не задумуючись. — Вони жили в нас, а тепер їдуть у Зальцбург.

Бонне запитав:

— Маєте телефон? Який номер вашої машини?

— У вітальні, — вказав на перший поверх хазяїн. — «Фольксваген», вісімнадцять — триста сорок один…

— Повідомте місцеву поліцію, Кноль! — гукнув комісар. — Ви чули?

— Звичайно. Тут також нікого нема.

Бонне обійшов кімнати, зазирнув у шафи. Слідів поспішливого збирання не було, хоча… Зміряв поглядом Клюпфеля і витяг з шафи костюм. Гарний костюм із світлої вовни, але брюки, певно, дістали б Клюпфелю до шиї.

— Чий?

— О-о! — здивувався Клюпфель, — Гер Себолд забув своє вбрання…

Комісар зазирнув у ванну.

— Це також гера Себолда? — витяг із-під рушника дорожний несесер.

— Це мій, — заперечив Клюпфель.

— Зроблено в Іспанії, — прочитав Бонне.

— Ну і що ж? — удав, що не зрозумів, хазяїн.

— Справді, — погодився комісар, — в Австрії багато імпортних товарів. Але не думаю, що сюди імпортують зубну пасту. — Відкрив тюбик, витиснув трохи, понюхав. — Свіжа…

— Тепер несесери так схожі один на другий, — почав виправдовуватись Клюпфель, — що я міг і сплутати…

Бонне ще знайшов одну пантофлю під ліжком — цього було достатньо, аби переконатися, що Грейт і Ангель збиралися похапцем, і лише після їхнього від'їзду Клюпфель навів порядок у кімнатах.

— Коли поїхали ваші пожильці?

— Близько шостої.

«Ми залишили «Чорного, дрозда» о п'ятій годині чотирнадцять хвилин», — згадав Бонне. Поцікавився:

— А коли йде поїзд на Зальцбург?

— Відійшов чверть години тому.

«Не бреше, — зрозумів комісар, — усе це легко перевірити».

— Зараз двадцять одна хвилина на десяту… — мовив, задумливо дивлячись на хазяїна. — До станції двадцять хвилин їзди. Що ж вони робили там мало не три години?

Клюпфель посміхнувся нахабно, навіть знущально.

— У людей бувають примхи, — знизав плечима. — Я сам казав їм — не поспішайте… Та жінка затялась, щось їй потрібно було на станції. А знаєте, як сперечатись із жінками?..

Бонне не слухав його. Розмірковував. Навряд чи сам господь бог допомагає таким мерзотникам. Отже, тут не випадковий збіг обставин — злочинців напевно хтось попередив. Від «Чорного дрозда» сюди, зважаючи на погану дорогу, хвилин сорок їзди; отож у них усе точно розраховано. І, звичайно, не швендяли вони три години по станції, чекаючи зальцбурзького поїзда. Навряд чи взагалі сіли в поїзд — коли довідалися, що їх розшукує поліція, повинні зрозуміти: всі вокзали блоковано. Мабуть, дістали десь машину або скористалися попутною. Зараз у дорозі або переховуються в надійному місці. Звичайно, найкращий варіант для них — Відень, у цьому людському мурашнику легко заплутати сліди.

Певно, їх попередила фрау Вессель. Отже, вони з Кнолем зробили похибку. Де і яку?

Фрау Вессель, машинально витираючи стойку, думала: подзвонити в Якобсдорф одразу чи дочекатися Хетеля?

Вона повідомила Хетеля листом, що двоє людей, які прибули з Іспанії від Штайнбауера, цікавляться ним, і одержала відповідь: гер Хетель відвідає «Чорний дрізд» завтра. Спочатку вона покаже Хетелю цих двох новачків із «крайслера», і нехай сам гер Вольфганг вирішує, як вчинити. А поки що вона постежить за пасажирами «крайслера» — чорт, можливо, це поліцейські нишпорки, але чому другий розмовляє з акцентом? Можливо, Штайнбауер справді послав його навздогін? Правда, коли так, повинен би знати пароль…

Фрау Вессель зітхнула і глянула на портрет чоловіка. Той розібрався б у цій ситуації одразу, у нього, казали, був нюх, і він викрив не одного ворога третього рейху. Бідний Клаус — прийняв ціаністий калій, злякався зашморга. Дурень, уже вийшов би з тюрми. На Хетеля понавішали стільки звинувачень, що ніхто не сумнівався — засудять до страти, а ось уже третій рік на волі, є гроші, повага порядних людей.

Але чому вони приїхали на тому ж самому «крайслері», що й гер Вейзенфельс?

Сердито кинула ганчірку, пробуркотіла щось під ніс. Може, справді зателефонувати до Якобсдорфа? Але, певно, день нічого не вирішує. На тому й заспокоїлась, почала перемивати кухлі — не могла сидіти без діла.