Чтение онлайн

Тринадцятий Апостол… Ангел…

З одного арсеналу. Але це ще не доказ.

Справжнє ім’я Ангела було Едуард Максимович Кириченко. Дактилоскопія підтвердила це.

Він «розколовся» на першому ж допиті. Оскільки був певен, що Дармовис і Боря «засвітили» його. Хоча вони клялися, що ні. Дармовис примчав учора до Ангела, мокрий від страху: міліція напала на слід, допитує Борю… А він, Дармовис, про Борю нікому ж ні слова!..

Саме у Борі на дачі Едик-Ангел і познайомився з Дармовисом. І Дармовис, сам того не бажаючи, і навів Ангела на свій магазин.

— Знав би — не зв’язувався з цими салагами! — скрипів зубами Ангел. — Ненавиджу дилетантів! У кожній справі треба бути професіоналом. Все в нашій країні губить непрофесіоналізм. Некомпетентність! І в державному плані. І взагалі…

Він іще політиканствував, філософствував. Хоча в освіті недалеко пішов від покійного сантехніка-рецидивіста Рябошапки. Едика відрахували з другого курсу фізкультурного інституту за неуспішність. Але претензії мав великі. Природа обдарувала його чудовими фізичними даними, та про духовність, моральність не подбала. На сьогодні в нього було три судимості й великі зв’язки у злочинному світі…

Капітан наказав знову привести Ангела.

Ангел прийшов заспаний і невдоволений.

— Ну то як, Едику? Пожартував, значить? Тринадцятий Апостол…

— Ви про що, начальнику?

— Не розумієш?

— Не розумію, — він здивовано моргав очима.

«Чи так грає, чи справді — не він?» — подумав Горбатюк і спитав:

— І Тринадцятий Апостол тобі нічого не говорить?

— Ні. Ангел — так. Апостол — ні. Не шийте мені зайвого, начальнику. З мене вистачить і так.

Продовжувати розмову не було сенсу. Якщо листи писав навіть Ангел, він од них зараз відмовиться.

Категорично. Бо це тільки б ускладнило його становище. Зайві статті. Погроза, образи, шантаж…

Схоже, що писав таки він. Навіть слівце «салага» з його лексикону. Але нащо? З якою метою?

Ангела відвели.

Горбатюк набрав номер капітана Попенка.

— Анатолій Петрович? Толю? Я знову одержав листа від Тринадцятого Апостола, — він зачитав листа. — Що ти про це думаєш?

Попенко відповів не одразу. Нарешті сказав:

— Думаю, що підстав для хвилювання стало більше.

— Я теж так вважаю. Він, мабуть, схаменувся, що писати було не слід. Зопалу написав, фанфаронський у нього, мабуть, характер, хотів щось довести, а тоді бачить, що ми навколо нього крутимося, — і назад…

— А може бути й інший варіант. Зв’язаний із тим таємничим Ноликом. Що це він написав. Він же й дзвонив тобі… А тоді хтось із дорослих, які готують катастрофу, засік його і змусив написати іншого листа.

— І таке можливе. Але — мета терористичного акту?

— Ну, зараз такий час, ти ж бачиш, на кожному кроці… І з провокаційною метою, і… стільки темних сил піднялося з самісінького дна, з мулу нашого суспільства!.. Варіантів безліч.

— Ти сьогодні після роботи — як?

— З тобою, Стьопо, з тобою! Які можуть бути розмови!

— Спасибі тобі, Толю.

— Ну то як? — спитав Женя.

Вітасик зітхнув:

— Тато сказав, якщо я кудись рипнусь, він застосує силові методи. Сказав, що на цей раз таки застосує. Хоча він завжди тільки нахваляється, лякає. Але в нього було таке обличчя, що…

— І ти боїшся?

— Ні. Але думаєш, приємно!.. І головне, я пообіцяв, дав чесне слово.

— Я теж пообіцяв, але… Ти ж бачиш, яка ситуація. Анатолій Петрович сьогодні до кінця дня невиїзний. Вчора на своїй роботі прогуляв, все зрозуміло. Степан Іванович возиться з Ангелом. Твій тато теж не може два дні поспіль кидати роботу. А з Гординею так ніхто й не поговорив. А може, ця розмова вирішальна. Йдеться ж про якийсь тяжкий злочин, про якусь катастрофу, про можливі людські жертви.

— Я розумію, але… — Вітасик знову зітхнув.

— По-моєму, нам треба їхати, — сказав Женя. — Якщо ти не поїдеш, поїду сам.

— Ні! — категорично похитав головою Вітасик.

— Що — ні?

— Або вдвох, або ніхто.

— Значить, поїхали удвох. Я не заперечую.

— А чесне слово?

— Потім усе пояснимо, вибачимося. Вперше, чи що?

Вітасик востаннє зітхнув.

І вони вирушили.

Їм довелося довго чекати електричку. Два рейси чогось відмінили. Вони вже шкодували, що не пішли на автобус. Але автобуси в бік Троянди вдень теж ходили рідко. І вони вирішили не смикатися, чекати електричку. І приїхали у Троянду десь аж після обіду.

У Дармовисів не було нікого.

І в Гордині безлюддя.

Лише вчорашня цікава бабуся пильно дивилася на хлопців з-під долоні зі свого саду.

Але хлопці вирішили шукати Гординю без її допомоги. Здаля привітавшись, покивавши їй, вони гайнули до річки.

Хлопці оббігли весь берег, але Гордині не побачили.

Правда, для риболовлі сьогодні умов біля дачного селища не було. Оскільки купальщиків на березі було повно. Але й нижче і вище за течією, де вже не купалися, а тільки ловили рибу, Гордині не було.

— Невже даремно приїхали? — досадував Вітасик.

— Не гарячкуй. Будемо чекати. А поки що давай купатися, — запропонував Женя.

Вони довго купалися, двічі їли (вони купили на вокзалі цілий кульок пиріжків), тричі бігали до Гордининої халупи, але без жодних результатів. Його не було…

Сонце почало сідати.

І раптом Женя схопив Вітасика за руку:

— Іде!

Берегом, накульгуючи, ішов з вудочками на плечі дід Гординя. На вечірній кльов.

Вони не хотіли підходити до нього при сторонніх. Почекали, поки він одійшов у безлюдне місце і влаштувався під вербою.

— Дідусю, здрастуйте, пробачте, — почав Женя.

Дід підвів на хлопців пригаслі, вицвілі очі:

— За що пробачати? Вже нагрішити встигли?

— Та ні, просто… Ми хотіли вас спитати… Щоб ви не подумали, що це ми з… з легковажної цікавості… — Женя не знав, як делікатніше приступитися до справи.

— Це дуже важливо! Дуже! — приклав до грудей руки Вітасик.

— Ну, кажіть уже, що там таке? — в очах діда Гордині спалахнув вогник.

— А ви не гніватиметесь? Скажете? — допитувався Женя.