Чтение онлайн

Морфід і Шіта стояли на краю ущелини. Він обнімав жінку за талію і щось шепотів. Потім почав її цілувати, відгортаючи зі щік Шіти пасма густого волосся. Вона його жінка? Чи це такі дивні звичаї у людей? Прутик забарився, не знаючи, повертатися назад чи йти до заземельців.

Командир ураз відступив від Шіти і сказав їй… Яблунько похолов усередині. Він не міг повірити в те, що почув, хоч слова заземельця прозвучали чітко і ясно. Морфід не міг такого сказати, він говорив інше. Правда повинна врятувати світ від війни своїми знаннями, своєю мудрістю, а він… він… Невже вони прийшли сюди саме задля цього? Подолали таку велику відстань, перемогли стількох потвор, втратити своїх друзів і все це заради…

Морфід різко обернувся й подивився вгору. Прутик зірвався з місця, але не встиг він пробігти й кількох метрів, як у спину йому вп’ялася стріла, випущена командиром. Хлопець зупинився, хапаючи ротом повітря. Доріжанин зробив кілька кроків убік, зірвався зі схилу й полетів у провалля. Морфід і Шіта мовчки спостерігали, як його тіло кілька разів ударилось об стіни ущелини і зникло у випарах, що піднімалися з її дна.

— Він розбився на смерть, хоч ти й не влучив йому в серце, — без тіні жалю чи здивування сказала Шіта.

— Сподіваюся, що розбився, — знизав плечима Морфід й обоє швидко попрямували до свого загону, роззираючись навколо.

Доріжани і Тайбе якраз закінчували наминати сухарі й сушені фрукти, як до них підбіг командир. У його погляді світився справжній розпач.

— Прутик зірвався зі скелі, — тихо промовив він. — Він ішов до нас, як раптом оступився й полетів у провалля. Ми не змогли його врятувати! — І Морфід потупив очі додолу. Позаду нього стала Шіта, з сумом вдивляючись в обличчя доріжан, які перестали їсти, завмерши з хлібом у руках.

— Він загинув? — спитався Чисторос. У відповідь Морфід лише кивнув головою.

46

— Чому ви раніше не виходили до нас? — запитався Солевій у Рудого Лиса, сидячи на поваленому дереві й наминаючи запашний хліб лісових людей.

— Нашою домівкою є ці безмежні лісові простори, а вашою — маленька долинка. Ми ніколи нічого не шукали у ваших степах. Ліс дає нам усе необхідне для життя.

— А вам не хотілося дізнатися, як ми живемо, познайомитись з нами?

— Ні. Ми, лісовії, завжди спілкувалися тільки з племенами дібровників. Вони схожі на нас. Навіщо, щоб хтось з інших народів знав про нас, втручався у наші справи? Ми жили щасливо й затишно і нам більше нічого не було потрібно. Так само, як і ви у своїй долині.

Вони сиділи біля дому, збудованого з колод навколо стовбура величезного граба. Точніше це дерево було схожим на граб, тільки раніше Моряний ніколи не думав, що вони можуть виростати мало не до неба. З даху будинку по стовбуру вгору вилися майже невагомі сходи з патиків і мотуззя.

— А що у вас там вгорі? — спитався Солевій, показуючи на крону дерева.

— Там є ще кілька маленьких кімнат, сплетених з лози. Такі собі житлові кошики, де ми відпочиваємо, слухаємо вітер і птахів, сушимо гриби й ягоди, а влітку й живемо, бо внизу інколи буває дуже спекотно. У стовбурі дерева є ще одна кімнатка в дуплі. Туди веде хід у тріщині граба. Там є скарбниця мого роду з його книгами. Під корінням граба у норах розкидано кілька погребів для зимових запасів.

— А чи є у вас Небесний храм?

— Так. На острові посеред Вічного озера, куди впадає річка Днів і річка Ночей, у кроні наймогутнішого дерева наших лісів збудовано великий підвісний майдан, на якому і стоїть наш храм. Він дивовижно красивий, там ти відчуваєш, що твої надії і мрії поєднуються з прагненнями нашого Небесного Отця. Ти стаєш іншим, бо зникають нечестиві й облудні помисли, а твій дух очищується від накипу гріхів. Туди щороку зобов’язаний прийти кожен лісовій. А той дуб, на якому збудовано це диво, називається Батьком Лісу. Це дерево вп’ятеро більше за мого граба і здалека здається зеленим пагорбом. На його гілках можуть розміститися тисячі лісовіїв. Кажуть, що сам Бог посадив його й дав йому сили на такий ріст. Батько Лісу буде рости доти, доки існуватиме наша земля.

— Ваші традиції прекрасні, як і ваші домівки, і ваші ліси. Просто збагнути не можу, що ви попри такі щирі й добрі душі вмієте вбивати.

— У лісах безліч хижих звірів, без зброї ніяк не обійтися. А з іншими народами ми ніколи не воювали.

— У вас багато родів?

— Двадцять чотири. Кожен рід називається за іменем якогось звіра. Мій рід — рід Лиса. Лісовії з нашого роду знають усі звички й особливості лисів, це — обов’язок роду. Щоб відрізнятися від інших, кожен лісовій має одяг зі шкур звірів, чию назву він носить. Тому ми завжди відразу знаємо, хто є хто.

— У вас є Мудра Рада? Як у вас обирають старійшин?

— Кожні десять років у Раді Родів головують представники одного роду. Тепер триває десятиріччя головування Лисів.

— Розкажи щось про лісових демонів. Морфід розповідав, що вони розбили вщент їхній загін.

— Наскільки я знаю, через ліс рухається не загін, а справжня армія, десятки тисяч воїнів. Якщо лісові демони ще не постелили їх під коріння…

— Хто ж вони, ці демони?

— Це народ першоістот, створінь, які жили в цьому краю ще до того, як Небесний Бог привів сюди наших предків.

— Вони такі ж страшні, як і Орда?

— Не такі. Демони не покидають своїх лісів, тому, якщо їх не чіпати, можна спокійно жити на сусідніх територіях і не мати з ними жодних проблем.

— А як вони виглядають? Це потвори?

— Їх майже ніхто з наших не бачив зблизька. Інколи демони виходять назустріч тим групам мисливців чи збирачів, які занадто далеко заглиблюються в їхні землі. Забачивши їх, лісовії й дібровники відразу ж повертають назад. Ми знаємо, що у цих істот тіло вкрите не шкірою, а корою, ходять вони на двох ногах, мають дві руки й одну голову — тобто як і ми з вами, але зростом ці створіння вдвічі вищі за людей. Ось це й усе, що про них знаємо. Та й це нам показували вемери, бо зблизька цих потвор ніхто не розглядав. Ще кажуть, що вони володіють страшною першомагією, але від цього ще ніхто з лісовіїв не постраждав, тому хай мають собі все що завгодно. Ні їм нема діла до нас, ні нам до них.

— А Орда? Давно вони з’явилися? І звідки прийшли?

— Не знаю. Від південних рівнин наші ліси відмежовані невисокими горами, за які ніхто з лісових народів не заходив. Ординці з’являються з глибини цих рівнин за горами й вирубують багато окраїнного лісу, грабуючи дібровників і зганяючи їх із землі предків.

— Чому ви не об’єдналися з дібровниками проти котів і каракотів?

— Нас мало. Навіть якщо дати зброю усім чоловікам, дітям, старим і жінкам, то нас буде вчетверо чи й уп’ятеро менше, ніж має одна їхня армія!