Чтение онлайн

— Бачив, як вони завалили Верхнє Доріжнє, а потім почали жерти трупи.

— А потім сиділи на схилах пагорбів і милувались обвалом. Так само вони можуть завмирати, коли бачать ураган, шторм, повінь, схід і захід сонця чи пожежу. Крім цього, їх вражають метелики, коштовні камені й прекрасні жінки. Така у них двояка натура. Насправді ці жорстокі мисливці й руйнівники не можуть жити без прекрасного, адже й лють стихії, витвори природи й Небесного Творця мають свою неперевершену красу. Тому незабаром змії оберуть собі нову Королеву. Тільки тепер вони керуватимуться власною волею, а не силою магічного амулета, який я знищила. Дай Боже, щоб їхня нова повелителька не була вашим ворогом.

Діва товстим шаром наклала приготовану мазь на груди Прутика. Він кілька разів сильно здригнувся, але так і не прийшов до тями.

— Вари вже приторочили до онди двадцять одне сідло. Моя подруга довезе вас до долини за кілька годин. Для неї цей шлях — легка прогулянка. От у долині будьте обережними. Котам і каракотам краще не знати, що ви повернулися. Якщо вони знайдуть когось із вас, то просто вб’ють. Тепер ходімо, я попрощаюся з усіма.

У залі з каміном справді лежала осідлана онда Еніані. Доріжани з острахом зиркали на неї й на сідла на її лускатій спині. Вари готували їм нові наплічники з їжею, зброєю і ліками з гірських хребтів.

Права Блакитного Снігу й Синього Льоду підходила до кожного доріжанина, обіймала і цілувала його в чоло. Лише Чисторос отримав поцілунок у щоку. Доріжанам здалося, що ці обійми й поцілунки вселили в їхні душі якийсь невідомий досі спокій. Спокій, впевненість і ясність. Можливо, це було благословення Небесного Отця, яке він передав через свою Праву?

— Наостанок я хочу сказати, що немає на світі чистого добра і чистого зла, як немає нічого зовсім білого чи зовсім чорного. У кожній людині є щось добре, і щось потворне, вони постійно протистоять. Запам’ятайте, головна боротьба точиться не між арміями, а всередині кожного з нас. Прощавайте, я молитимусь за вас! — Права помахала всім рукою. Онда напружилась, заграла м’язами й поповзла геть із зали.

Через півгодини змія ковзала схилами гори, везучи на собі доріжанських вершників, які, наче ґудзики до сорочки, прикипіли до її спини.

64

Густобрів Травник і Ліводверник Вересковий сиділи на поваленій сторічній липі й тихо перемовлялися. Скрізь навколо літав пух ковили й золотився в сонячному промінні. Здавалося, два війти сидять в ореолі із сонячних зайчиків і ведуть свою поважну бесіду, тягнучи слова із золотого мережива навколо.

Репинга зупинився за кілька метрів від них. Старі доріжани так захопилися розмовою, що не помітили каракота. Мабуть, обговорюють, яка трава краще лікує старечі немочі, подумав Репинга й усміхнувся в свої навощені вуса. Хороша у них старість. Тече собі, тиха, спокійна й поважна, поміж життя інших доріжан, вірніше, текла б, якби в їхній край не прийшла війна. Може, це все колись закінчиться? Ці битви, ці смерті, ці бездумні вбивства? Може воїну не обов’язково вмирати на полі бою, а він теж має шанс доживати свої дні ось у такій долині, поміж пуху ковили й сонячних зайчиків? Ні, воїну такого не бачити. Ніхто навіть на старості літ не зможе змити зі своїх рук ті ріки крові, які пролив він, Репинга, вірний слуга війни і свого народу.

Заземелець зупинився в тіні дикої сливи. Чому останнім часом з’являється стільки думок про різні непотрібні солдату речі? Невже старість приходить? Дурниці це все!

Репинга підійшов до війтів і сів на розлогу суху гілляку навпроти них.

— Післязавтра в долину прийдуть наші загони. Усі прибулі будуть втомлені, ми повинні гідно зустріти їх, — сказав він старцям. Ті чомусь не здивувалися його звістці про армію. Може, вже змирилися з тим, що у своїй долині вони більше не господарі? Ну, тоді це навіть краще для них. Тільки-от поважати їх за це не можна. Боягузливі земляні кролики. Справжні чоловіки взяли б до рук зброю, як це завжди робили каракоти в своїх пустельних землях, а ці — сидять і ляси точать. І радять своїй запальній молоді поклонятися чужинцям. Ні, така поведінка доріжан не вартує поваги, хоч і на руку котам і каракотам. — Так ось, ми вирішили показати нашому командуванню, що жителі долини й ті воїни, які вже є тут, даремно часу не гаяли. Завтра організуємо загони з доріжанських чоловіків, розберемо зброю й будемо муштрувати нових наших солдат. Післязавтра всі доріжани у повних обладунках пройдуть парадом перед прибулим військом, а потім у фортеці відбудеться частування для наших… Ви, як війти, повинні вже сьогодні організувати у кожній доріжанській хаті вариво й печиво. Нехай ваші жінки покажуть своє вміння куховарити. І нехай усі будуть готові привезти страви й напої післязавтра у фортецю. Долина повинна нагодувати сорок тисяч наших воїнів.

— Добре. Організуємо, — Травник хитнув головою і його сиві пасма звісились йому на очі. Так він і залишився сидіти на стовбурі, згорблений, розпатланий, наче байдужий до всього. Вересковий же усміхався своєю постійною рідкозубою усмішкою, мружачись на сонці.

— Скільки дорослих чоловіків ви зможете виставити від долини на парад? — запитав Репинга, з-під лоба глянувши на обох.

— Тисячу двісті, — відповів Ліводверник так, ніби все життя тільки й те робив, що рахував доросле населення долини.

— Щоб завтра зранку біля фортеці були всі доріжани чоловічої статі від чотирнадцяти до сімдесяти років!

— Тоді тисячу чотириста п’ятдесят, — уточнив Густобрів і теж усміхнувся.

— Нехай ковалі принесуть зроблену ними зброю. Щоб були всі! — гаркнув Репинга й підвівся.

— Будуть, — в один голос запевнили його старці.

“Дивні якісь ці діди!”, думав каракот, простуючи степом геть від поваленої липи.

65

Десь далеко під горами грілася в теплих променях її долина. Але в душах долинян не було тепла — його забрали чужинці, подарувавши натомість ненависть до самих себе.

Рута сперлася на перила, що оточували пліт, на якому стояв будиночок Мокрого Висля Оуі. Цей кумедний чоловік жив окремо від батьків, бо таким був звичай плітників — коли чоловікові виповнюється двадцять років, він повинен збудувати пліт, щоб при одруженні привести дружину у власний будиночок. Проте родини трималися дружніми флотиліями і зв’язки між родичами були надзвичайно тісними. Риболовля, заготівля очерету, плетіння, будівництво — усе робили разом.

Плітники роду Оуі відхилили прохання Рути допомогти доріжанам у боротьбі проти заземельців. Для них це було надто ризиковано, і Травничка розуміла їх. Навряд чи доріжани пішли б за спокійних часів у болота, щоб битися за невідомий їм народ.

На сусідньому плоті закричала жінка, звідусіль почулися сплески й глухі рики. За мить усе плавуче селище було на ногах — керіанги.

Рута вперше побачила цих істот. Самим своїм виглядом вони наганяли жах і огиду: здавалося, що це люди, які перетворилися на жаб. Широка морда з очима на маківці й пащею на півголови висунулася з води просто навпроти доріжанки. Дві міцні руки, вкриті пухирчастою шкірою, вхопилися за перила зліва і справа від дівчини й за мить на пліт підтягнувся керіанг.

— Чому ти стоїш? — Мокрий Висль немов виткався з повітря позаду Рути. Однією рукою він відштовхнув її до стіни хатки, а іншою направив списа у відкриту пащу водяної потвори. Вістря списа виткнулося з потилиці людиножаба, й тварина шумно зірвалася у воду. Хвилі відразу ж вкрилися розпливчастими бордовими віхтями. Кінець списа кілька разів просік повітря над водою й нарешті повністю занурився.

Травничка роззирнулася по боках і обімліла. І праворуч, і ліворуч на перилах уже сиділо по кілька потвор. З води на пліт лізло ще з десяток керіангів. На інших плотах відбувалося те саме.