Чтение онлайн

Відповідь була не вельми ввічлива. Чоловікові, мабуть, не хотілося заходити в сварку. Щось бурмочучи, він відступив до свого приятеля. Коли Мак і його люди вийшли з шинку й сідали на коней, чоловік та його приятель стояли осторонь і, хоч удавали байдужих, пильно до всього приглядалися. Фургон, порипуючи, рушив у дорогу. Візник не надав тій розмові ніякого значення. Було вже надвечір’я, а вдосвіта вони добулися до ранчо.

Перед полуднем до господаря ранчо завітали гості — окружний шериф зі своїм помічником. Вони були добре знайомі з Велзом. Розмовляли про се, про те, коли це шериф запитав:

— У вас, Велзе, з’явився новий робітник?

Питання прозвучало невинно, але після нього в кімнаті запала мовчанка. Велз кивнув головою, не зводячи з шерифа очей.

— А давно він у вас?

— На початку зими приблукався з гір ледь живий.

Тепер кивнув шериф і стиха свиснув крізь зуби.

— Я хочу глянути на нього.

— Він управитель з… — Велз раптом замовк, помітивши вираз обличчя відвідувачів. — А що з ним, шерифе? — приглушено спитав він. — Тут він весь час поводився пристойно. Але…

— Розкажіть мені все з початку, — діловито мовив шериф.

Велз почав розповідати. То була недовга історія. Коли він скінчив, знову на хвилю запала мовчанка. Шериф кашлянув.

— Отже, поговорімо щиро. Мені донесено, що в нашій окрузі бачили Біла Ліка — він їхав з вашими людьми. Учора.

Велз підвівся. На обличчя йому лягла тінь.

— Невже це і є Біл Лік? Не може бути. Він давно б уже поїхав звідси. Йому ж були відкриті всі дороги! Я чув про Біла Ліка, але ніколи його не бачив. Чого б він мав тут…

— Ніхто ніколи не знає, що такі люди замишляють. Я теж його не бачив, маю тільки докладний опис, і той, хто сказав нам про нього, заслуговує на довіру. Принаймні я мушу побачити вашого… гм… вашого гостя.

Господар ранчо вже трохи заспокоївся.

— Шерифе, — сказав він розважно, — уявімо, що це правда. Невже ви гадаєте, що він дасть себе повести, як кінь за вуздечку?

Шериф наморщив носа й суворо глянув на Велза.

— Я ж не сам. Я так собі прикидаю, що нас тут більше десятка чоловік набереться.

— Авжеж. Тільки все виходить не так, як ви гадаєте. Ніхто з моїх людей і пальцем не кивне вам помагати! Я їх добре знаю. Вони прожили цілу зиму з Білом… еге ж, так він сам себе назвав… і заприязнилися.

— Я побалакаю з ними.

— Бачите… Мало що може статися під час тієї балачки. Коли він справді ватажок розбишак… — Велз не докінчив і почав ходити по кімнаті.

Шериф почухав потилицю; йому стало трохи моторошно.

— Я теж не того сюди забився, щоб саме у вашому маєтку зі світом розпрощатися.

— Боронь боже нас від такого! — поважно урвав його Велз.

— Отже, треба шукати іншого способу. Дурницю я зробив, так просто сюди приїхавши. Коли нас бачив хто-не-будь із пастухів, то навіть згадка про мене могла вже попередити вашого гостя. Та й не впораємося Ми з ним удвох, якщо це таки він.

Хвилин за десять шериф із помічником швидко і якомога непомітніше виїхали з ранчо. Побачили вони тільки хлопця-стайничого, що вештався біля комори.

Велз і далі міряв з кутка в куток кімнату. І щоб таке сталося саме на його ранчо! Він тепер майже не сумнівався, що це справді Біл Лік. А що тут може зчинитися завтра, коли шериф з’явиться з ордером на арешт! І чи не вийде, що він зрадить свого гостя, давши поліції арештувати його? А що скажуть пастухи? І поголоска про його ранчо піде по всіх усюдах! Він прикинув: так, завтра вранці шериф напевне буде тут.

За годину Велз покликав до себе управителя. Вони радилися недовго. Мак вийшов від свого господаря з байдужим виразом на обличчі. А ввечері, ніби випадково, завів біля загороди розмову з Білом. Над прерією здіймався густий сірий туман.

— Погода міняється, — байдужим тоном озвався Мак. — Скоро можна буде знову сісти в сідло. За зиму твій рудий погладшав, треба його трохи об’їздити.

— Еге ж, десь найближчими днями я почну його об’їжджати.

— Гм… найближчими днями… Бувши тобою, я б почав цієї ночі… Біле.

Біл Лік повільно обернувся до управителя. Мак стояв лицем до нього. Якусь мить вони дивилися один на одного. Старий управитель побачив у непевному вечірньому світлі, як у Біла гірко, майже скорботно скривилися вуста, і додав ледь захриплим голосом:

— Ти, Біле, маєш, либонь, надто багато знайомих, що цікавляться, де ти обертаєшся… У нашого господаря були сьогодні гості.

Біл зрозумів останні слова.

— Подякуйте від мене господареві, Маку. А також вітайте всіх хлопців.

Він довго й міцно тиснув управителеві обидві руки.

Тоді повільно пішов до своєї кімнати.

За годину він був уже в сідлі, і його поглинула нічна темрява. Вершника й коня огортала тиша, холод і самота, тільки цокотіли копита й порипувала збруя. Біл їхав нешвидким клусом, звісивши голову на груди й похитуючись у лад коневій ході. Аж як минуло півночі, він раптом стрепенувся, люто вилаявсь і підострожив коня. Зляканий кінь став дибки, а тоді помчав учвал.

Коли зазоріло, Біла відділяло від ранчо вже багато миль. Аж третього дня він досяг знайомої місцевості в горах і завернув туди. Ще два дні йому довелося долати снігові замети. Нарешті він добувся до яру, де отаборилися пасинки закону. Вартовий упізнав його.

— Агов! — гукнув він. — А ми гадали, що хтось уже одержав винагороду за твою голову!

— І, певне, пошкодували, що гроші дісталися не вам, га? — огризнувся Віл.

— Не будь такий колючий, Біле.

Віл Лік ще раз переможно в’їхав до яру. Приятелі зустріли його радісними вигуками і пострілами. Поміж скель покотилася луна.

Одного холодного березневого ранку корктаунці подалися в дорогу, започаткувавши той рух на Захід, спершу повільний, але дедалі навальні-ший, великий рух, що охопив Канзас і Міссурі, а потім і всю східну частину країни аж до морського узбережжя. Тисячі людей прибули в долину, сподіваючись на швидку здобич, і тисячі розчарованих покинули її, проте багато лишилися назавжди в тих околицях, знайшовши собі інший хліб.

Семюел Мур і Гол Слейтер проїхали вздовж валки, ще раз усе перевіряючи. Воли були ситі, збруя добра, вози не перевантажені. В кожну з одинадцяти підвід запряжено по шестеро волів, а коло більшості ззаду були ще поприв’язувані коні й по кілька корів. Удалині, там, куди вони їхали, здіймалося блідо-рожеве марево, з заходу повівав теплий вітер, віщуючи гарну днину. Дужі воли позвішували голови й сопли, аж посвистуючи. Періста шерсть на них вільготно блищала від ранкової роси.