Чтение онлайн

Біл ще раз глянув на старого шукача і тепер уже був певен, що той йому стане в пригоді чим зможе.

Біл теж зробив би так само. Коли хтось потребує допомоги, йому подають руку — якщо не було з ним ніякої звади. І не питають, хто він та звідки.

Семюел Мур узяв відставлений на завтра кухоль кави й присунув його до жару.

— Он там друга ковдра, а тут у балцанці вода, — мовив він. — Як будете ощадні, її стане на три дні. Я завтра спущуся вже в передгір’я і щось собі добуду.

Цим було сказане все — обидва порозумілись якнайкраще.

Лізі підвелась і обережно підкралася до Білового коня, вищиривши жовті зуби й настовбурчивши хвоста, мов палицю.

— Ану, гайда назад, сварлива відьмо! — гримнув на неї Мур.

Лізі послухалась. Коли господар говорив таким тоном, краще було скоритися.

Біл розсідлав коня і сів їсти. Побачивши, що він роздирає м’ясо пальцями, Мур підвівся й пішов до вантажу. Повернувся він із своїм запасним ножем у нових ще шкіряних піхвах і дав його Білові.

— Це вам на пам’ять про сьогоднішню ніч.

Біл непевно глянув на нього, подякував і взяв ножа. Після вечері вони ще з півгодини балакали й курили. Місяць зайшов за стрімку кручу. З чорного неба дивилися зорі, немов суворі очі. Здавалося, ніби величезні скелі дедалі щільніше сходяться докупи.

— Виплатилося вам літо? — спитав Біл.

— Цього разу майже ні, — відповів Мур, — але мені стане. Я вже не шукаю скарбів.

— Тоді ви, напевне, якийсь виняток, — сказав Біл.

Семюел Мур усміхнувся наче сам до себе. На обличчі в нього заграли зморшки.

— Колись я не був винятком — а сьогодні, мабуть, уже й не знав би, що зробити з великою жилою. Нащо мені багатство?

Біл засміявся. Він сміявся неголосно, але довго. Нарешті сказав:

— Не гнівайтеся за мій сміх, я й гадки не мав образити вас. Але мені ще зроду не траплявся шукач, що не мріяв би про велике щастя. І ви, як таки знайдете жилу, не начхаєте ж на неї?

— Марно й говорити про таке, я нічого не знайду. — Мур згорнув камінцем докупи жар і задумливо втупився в нього очима.

— А проте не один знаходив скарб, — заперечив Біл.

Та Семюел Мур перевів розмову на інше.

— Велика гарячка вже минулася, — сказав він. — Такого, як було тисяча вісімсот сорок дев’ятого, ніколи більше не буде. За ці сорок років усе тут перекопано, і треба забиратися до самого чорта в господу, аби здобути якихось кілька зернин. Одначе будь-якої хвилини ви можете, їдучи, спіткнутись об добрий шмат кварцу… До речі, ви знаєте звідси стежку через гори?

— Тільки через перевал.

— Перевал від нас на північ, — перебив Мур і заходився пояснювати, як перейти гори стежкою. На закінчення він сказав: — За два дні ви будете у Ведмежій долині, там є вода і навіть пасовисько, а звідти…

Звідти Біл уже знав дорогу. Він саме хотів сказати це старому, та очі його мимоволі склепилися. Зауваживши те, Мур замовк і вклався спати. Біл ліг коло свого рудого, а Мур коло ослиці: так вони обидва мали об що гріти спину. Вогнище погасло, тільки зорі світили ясно й холодно.

Уранці кожен поїхав своєю дорогою. Семюел Мур лишив собі з своїх запасів тільки пригорщ кукурудзяних коржиків та чотири кухлі води в маленькому шкіряному ворочку.

— Я сьогодні ввечері, а щонайпізніше завтра вранці доїду до лісу, — сказав він, — і напевне щось підстрелю. Тож беріть усе без зайвих балачок. Я простую в долину, а ви в гори.

— Навряд чи ви за день добудетесь, — мовив Біл. — Туди ще далеченько, а ви ж без коня. Ви знаєте цю місцевість?

— Ні, — відповів Мур, — хоч кілька років тому проходив сюдою, тільки трохи далі на захід. Хто може знати це кам’яне пекло? Візьмеш тисячу метрів праворуч чи ліворуч, і все вже нове й незнане. Але в мене добрі ноги, і в моєї Лізі також. Бувайте здорові, не збийтеся з дороги і щасливо переберіться на той бік.

Біл стояв коло свого рудого, що, відпочивши, трохи підбадьорився. Біл саме хотів сідати на нього, коли старий ще раз затримав його. Він витяг з кобури свого револьвера й подав Білові.

— Нате ще й зброю. Серед цих ущелин людина без зброї однаково що пантера без зубів і без пазурів — кожен може її розтоптати.

— А ви? — запитав Біл, недовірливо дивлячись на старого.

Мур аж розсердився.

— Чоловіче, скільки вам казати, що я тих кілька миль якось перейду? Крім того, я маю ще рушницю.

Біл сховав зброю та набої і обома руками стиснув правицю старому шукачеві.

— Я вас ніколи не забуду. Бувайте здорові.

З цими словами Біл рушив у дорогу. Мур дивився йому вслід, аж поки кінь з вершником зникли за поворотом гірської стежки. Звідти Біл ще раз помахав йому рукою. Мур почав нав’ючувати свою Лізі і, як кожного ранку, лаяти її. Ослиця крутилася, ляпала вухами й сьогодні аж наче хотіла кусатися.

Мур розгнівався.

— Ну, на той рік я вже тебе не візьму з собою, стара ропухо, — погрозився він. — Оце така дяка за мою терплячість і ласку? Ось заведу собі навесні молоду худобину, а тебе, старе опудало, віддам лупієві, хай продає твоє м’ясо на принаду у вовчі пастки.

Такі погрози Лізі слухала щоранку. Без них ослиці, напевне, був би вже й день не день. Старий мав підозру, що вона сприймала його лайку за пестощі.

Нарешті все було готове. Через спину в Лізі висів вантаж, як величезне гроно. Ослиця потерлась мордою, щоб господар почухав їй шию.

— Ну ходи вже, гонористе бабисько, — полагіднішав Мур. — Сьогодні нам треба добре попомахати ногами, а то так бурчатиме в животі, що й не заснемо.

Семюел Мур сягнистою ходою рушив уперед. Скелясті кручі полискували на вранішньому сонці. Передбачався гарячий день. Осінь ще раз показала свою міць і, може, на короткий час перемогла. В повітрі тремтіло мідяно-жовте марево. Доріжка звивалася, мов величезна гадюка. За годину з неї стала вже тільки вузенька стежка, і як Семюеля Мур спинився перед пласкою, всіяною камінням долиною, йому здалося, що та стежка вгониться просто у високу гору.

Коли Мур з ослицею досягли гори, їм довелося видиратися таким стрімким узбіччям, що вони його насилу здолали. Сонце сліпило очі й немилосердно пекло, скелі відбивали тепло, і в повітрі тремтіла юга. Тепер вони мали б стати на відпочинок у затінку, та й Лізі почала вже хвилюватись. Але воду забрав нічний гість, і треба було йти далі. Нагла зміна погоди, остання, несподівана спека непокоїли Мура. Опівдні він виліз на вершину якоїсь гори, щоб оглянутись довкола. Перед тим він зняв з Лізі вантаж — ослиця стояла внизу й відсапувалася. Трохи північніше височіла велетенська гора. По ній Мур визначав свій шлях. Вона впиналась у блакитне, мов шовк, небо, на якому не було жодної хмарки. Просто над Муром стояло осіннє сонце й так пражило, наче хотіло все розтопити. А навколо була та сама пекельна пустеля.