Чтение онлайн

Умить майданчик біля жертовника спорожнів. Охоплені страхом, люди кинулися до села. Під смоківницею лишилося тільки непорушне розпластане тіло чаклуна.

Усі в селі звали його Чаклуном, хоч справжнє ім’я його було Обгірам Даш, і належав він до касти чандалів [3] .

Бути чандалом вважалося колись найстрашнішою карою. Якщо людина порушувала звичаї своєї касти, то її виганяли з неї, і вона ставала чандалом. Суспільство, в якому верховодили жерці — брахмани, не прощало шлюбу між чоловіком з нижчої касти і жінкою з вищої. Якщо брахманська донька виходила заміж за небрахмана, діти їхні ставали вигнанцями. Суспільство зачиняло перед ними всі двері: жити вони мусили на кладовищі, годуватися покидьками, прикривати голизну клаптем, відірваним від савана померлого. Не лише доторкнутись, а й наблизитися до такого вигнанця означало осквернити себе, навіть якщо ти доти сімнадцять разів відвідав священний Ганг [4] .

Тепер, звичайно, чандали вже не живуть біля місць, де спалюють небіжчиків, — їхнє становище поліпшилось. Відстань, що відділяла їх від інших верств, помітно зменшилась. Чандали пасуть свиней, плетуть кошики. Дехто з них вирощує на продаж городину й фрукти. Найблагочестивіші брахмани охоче приймають від них у подарунок добірні, соковиті плоди, окропивши їх, щоправда, святою водою. Але є в чандалів одна особливість, що відрізняє їх від інших каст і змушує ставитись до них з острахом і повагою, — вони вміють ворожити і знахарювати.

Батько Обгірама, Нідгірам, був найвідомішим в усій окрузі знахарем. Він знав усі заклинання, всі молитви, вмів вишептати будь-яку недугу. Вкусить кого-небудь собака — він пошепче, побризкає водою, дивись, людині й легшає. Вжалить змія — він виганяв і отруту: прилаштовував на спину потерпілому латунну тацю, посипав її землею і бурмотів заклинання. А якщо вже у когось вселиться нечиста сила, без знахаря тим паче не обійтися. Він умів накликати смерть, умів повітрям наслати вогонь на найвіддаленіше село, яке, ні про що не здогадуючись, мирно й міцно спало собі.

Чандали не тільки знахарювали та ворожили. З покоління в покоління вони поклонялися богині Шіталі. Ніхто не міг сказати, скільки століть моляться вони богині віспи. Брахмани до цього культу доступу не мають. Кажуть, нібито колись один благочестивий брахман забрів у їхнє село й, довідавшись, що молитви цій богині творять чандали, невимовно обурився. «Богиню зганьблено! — шаленів він. — Потрібен очищувальний обряд, а священнослужителем віднині мусить бути брахман».

Селяни запротестували, та брахман наполіг на своєму. Коли все було готове для очищувального обряду, і брахман почав молитву, сталося незбагненне: чиясь невидима рука завдала йому такого немилосердного удару, що той упав навзнак і вже не підвівся.

Відтоді за чандалами закріпилося незаперечне право відправляти богослужіння на честь богині Шітали. Зросла їхня слава, поширився вплив. Богині Вигнанців молилися навіть люди з вищих каст. Що ж до лікування віспи, то тут чандали були неперевершені.

Якось Нідгірам виганяв із хворого нечисту силу. Повернувшись спечної полудневої днини додому, він одним духом випив глек холодної води, а через годину переставився. Всі були певні, що Нідгірам помер через ту ж таки нечисту силу.

І ось тепер несподівано помер його син Обгірам. Надто дивуватися тут нема чого: чи ж мало в світі наглих смертей? Однак цій смерті передували дещо незвичні події.

В Бенгалії почався голод. Смерть поклала край стражданням тих, кому судилося померти, зате ті, хто лишився живим, до дна випили чашу горя. Селами спустошеної Бенгалії бродили живі скелети: рятуючись від голодної смерті, люди тікали з рідних місць.

Але всьому настає край. Настав край і голоду. Подекуди почали з’являтися склади рису — держава піклувалася про майбутнє. Понаїхало всіляких агентів, інспекторів постачання, службовців вантажного, човнового господарства.

За дванадцять миль від села збудували велике рисосховище. І хоч неподалік протікала річечка, судноплавною вона була тільки в сезон дощів, а так майже пересихала. Тому було вирішено прокласти дорогу.

А підряд на її будівництво дістався Крішнопрошаду Чоудгурі.

Проминувши озеро й невисокий насип, що обгороджував рисове поле, Крішнопрошад під’їхав на велосипеді до села.

Зіскочив на землю під священною смоківницею й закурив. Густий затінок, повіває прохолодний вітерець. Приїжджого помітив Обгірам і шанобливо вклонився:

— Хто ви, пане?

— Хто я? — перепитав Крішнопрошад і затягнувся сигаретою. — Представник уряду. Будуватиму тут державну дорогу, з кінця в кінець — вісімнадцять миль. Нею поїдуть автомашини, гарби. Розумієш?

— Значить, дорогу хочете робити?

— Саме так. Для блага вітчизни. Тоді й вас на випадок неврожаю постачать рисом, село зведеться на ноги. Голод зникне. Все зробимо надійно, міцно, — виголосив Крішнопрошад.

Обгірам не зводив із незнайомця очей. А той говорив і говорив — ніби з небес віщував: можна було подумати, що на грішну землю зійшло божество в шортах і обіцяло захистити людей від голоду.

Отже, через село проляже дорога і з’єднає його із зовнішнім світом. Десь на землі біжать поїзди і тягнуть за собою шлейфи диму, вплітають перестук коліс у невгамовний гуркіт цивілізації. Як далеко те все звідси! А тут глушина: на цілу округу одна-єдина початкова школа — і та за три милі.

І от тут збираються будувати дорогу.

Село нетямилося з радості.

А невдовзі за селом виросло ціле містечко 8 наметів.

П’ять століть тому розрубав хтось страшним ударом камінь Шітали — відтоді ніщо не порушувало тут спокою. І аж тепер, через стільки років, ожили сонні береги річечки — загуркотіла, завирувала будова.

…Якось стояли Обгірам і Хіралал Багдї в прохолодному затінку смоківниці.

— Ти тільки поглянь, брате, що діється! — вигукнув Хіралал.

— Умгу, — підозріло зиркнув на нього Обгірам.

— Ну й розмахнулися вони на тій дорозі! Їм і джунглі не перешкода: дерева, кущі — все зчищають, наче ножем! Кажуть, коли закінчать дорогу, рису буде досхочу. Але де ж вони були раніше?

— Певно, тоді ще не настав їхній час.

— Ха… Ніби час у них на милицях ходить! — пожартував Хіралал. — А то ж як виходить: злодія і слід загув, а тут нагоджується сторож і ну кричати.

Обгірам не відповів, поринувши в якісь свої думки. Те, що відбувається зараз на очах у всіх, справді гідне подиву. Зникають крем’янисті пагорби, розчищаються джунглі, засипаються віковічні гнилі болота, і схоже, малярії скоро настане край. Лопати, кайла, ломи. Сотні землекопів не розгинають спини — тільки гуркіт стоїть над джунглями. В одному місці лопати вигорнули з-під землі почорнілі людські кістки. Як і коли вони там опинились? Чи не п’ять століть тому? Хто його зна.

Аж от Обгірам загадково примружив очі. Зійшлися на переніссі густі брови, чоло прорізали зморшки.

— Недобра це прикмета, Хіру!

— Чому недобра?

— Ет, краще про це не говорити, — похмуро й ще загадковіше відповів Обгірам.

А тим часом дорога будувалася. Чудова дорога, якою через пагорби й низини помчать вантажні автомашини. Та що там казати: справжнє шосе! Однак робота посувалась повільніше, аніж годилося. Крішнопрошад прикинув, зважив усе й упевнився, що при наявній робочій силі і темпах вчасно дороги не здати. Потрібні ще робітники. А начальство все квапило настійніше й настійніше — прискорити роботу, закінчити дорогу якомога швидше.