Чтение онлайн

Але коли він шукав її, відчуваючи буревій страху та провини у своїй душі, він уперше за всі їхні тривалі стосунки збагнув, наскільки сильно він не виправдав її сподівань, підвів її. Усе, що він їй дарував, вона не хотіла; а те, чого він їй не міг дати, вона прагнула всією душею. Він прирівняв кохання до фантастично дорогих подарунків, до величезної розкоші. А вона — ні. Він прирівняв кохання до фантастичного сексуального задоволення. А вона не прирівняла — може, і прирівняла б, але він був не тим чоловіком, який міг дати їй таке задоволення. У ній горів вогонь, у цьому він тепер не сумнівався, але він горів не для нього. І коли він її шукав, він знову і знову задавався питанням: коли ж і чому почалася ота ерозія її поваги до нього? Але його паніка була надто сильною, щоб розібратися — коли та чому. Він лише зміг дійти висновку, що та любов до неї, яку він вважав мертвою ось уже стільки років, зовсім не померла. То була слабенька емоція, нерозділене почуття, воно було настільки принизливим для його самоповаги, що він викинув його з голови. Принаймні так йому здавалося. Але ось воно знову повернулося, сплило на поверхню, виштовхнуте страхом того, що Елізабет збожеволіла чи загинула. Якщо так, то це його вина. Його, і більше нічия.

А іще була Рубі. Завжди була Рубі. Він пригадав, як одного разу спитав у неї, чи може один чоловік кохати двох жінок одночасно; вона досить злостиво посміялася над цим запитанням і відкинула його як абсурдне, але то було в її інтересах — так учинити. Однак Рубі, напевне, знала, що він кохав їх обох, бо поєдналася з Елізабет і знайшла в ній спільницю. Він гадав, що вона зробила це зі співчуття, як переможець. Але тепер він здогадався, що вона пішла на це тому, що хотіла зберегти для себе ту частину його кохання, яка належала їй. Якби він не любив Елізабет, то ці дві жінки його життя однаково стали б подругами, але не такими близькими. Александр визнав, що був чоловіком, який любив їсти два пироги одночасно. Рубі означала більше, Рубі — це була романтика, секс, інтимність, прихована інтрига, а також оте дивне сполучення, яким стає кохана жінка для свого чоловіка, — коханка, матір та сестра в одній особі. Але він також прожив своє життя з Елізабет, став батьком її дітей, пройшов разом із нею крізь муки, пов’язані з Анною та Доллі. А для цього треба було її кохати, інакше б він її відпустив.

Тому коли Лі перетнув на коні галявину і віддав йому Елізабет, Александр відчув осяяння, яке ввергло його у стан, іще більш пригнічений, ніж стан полоненого невільника. Він завинив своїй дружині величезний борг, який не міг заплатити жодною монетою, окрім однієї: випустити пташку з клітки на волю.

За п’ять днів дощі здуло вітром, і Кінрос-таун, який знаходився на межі затоплення, віддав хвалу Богу. Якби Александр був не таким дбайливим господарем і залишив береги ріки такими, якими вони були після розробки розсипного золота, то затоплення міста стало б неминучим, але він укріпив береги та повернув потік у належне русло, поглиблене драгою достатньо, щоб увібрати в себе надлишок води.

Через сім днів після свого зникнення Елізабет осідлала Хмаринку і вирушила у звичну подорож. Від’їхавши трохи від будинку, вона відразу ж звернула в густі чагарники, і дала коняці аж цілу милю самій обирати шлях крізь валуни та перешкоди, і лише потім повернулася на кінну стежину, що вела до озера.

Там її чекав Лі; він підійшов до Хмаринки, простягнув руки — і Елізабет опинилася в його обіймах. Потім були поцілунки, ще несамовитіші та пристрасніші, аніж вона гадала; вона ніяк не могла дочекатися, коли він доторкнеться до неї, оголить її тіло, увійде в нього. І завжди було оте досі не знане відчуття екстазу, наче вона наповнювала собою плавильний казан любові. А потім Лі поніс її до озера і кохав її там, у їхньому, здавалося, природному середовищі — у воді.

Коли вони висохли, вона розпустила його косу і зачудувалася густотою та довжиною волосся; вона з ним гралася, завивала пасма його волосся поміж свого, гладила ними свої груди, занурювала в них обличчя. І розповіла йому про те, як бачила його колись, як він плавав в озері, і цей образ назавжди залишився в її пам’яті.

— Я ніколи не думала, що так може бути між жінкою та чоловіком, — сказала вона. — Неначе я увійшла у цілковито новий світ.

— Нам не можна тут далі залишатися. — Такою була його відповідь; і чому саме він завжди нагадував про реальність? А потім він спитав у неї те, що не давало йому спокою відтоді, як він її знайшов: — Елізабет, кохана, тобі не можна вагітніти. Так, ми можемо кохатися, але тільки після того, як я побачуся з Хунь Чі, який знається на жіночих циклах. Досі ми не вживали запобіжних заходів, а тобі ж не можна вагітніти. Це буде як смертний вирок.

Вона розсміялася, і її радісний безтурботний сміх розлетівся відлунням по лісу.

— Мій любий Лі, нема про що турбуватися! Якщо мені поталанить зачати дитину, то в мене не буде токсикозу. Я в цьому впевнена так, як впевнена у тому, що завтра вранці зійде сонце.

Увесь тягар того, що трапилося між Елізабет та ним, прийшовся на Лі, коли він зустрівся з Елізабет біля озера через сім днів після того, як він там її знайшов. У ту мить, коли вона висміяла його страхи за її безпеку в разі вагітності, він пригадав усе, що виштовхав із голови аж на цілий тиждень. Усе, що наповнювало його розум, — то була Елізабет, той неймовірний факт, що вона кохала його так само довго, як і він її. Побоювання, якими він мучився, мали зникнути, як він сподівався, варто лише їм обговорити ситуацію — мусила ж знайтися якась прийнятна відповідь на цю проблему. Але її не цікавили відповіді, вона не бачила сенсу в тому, щоб їх шукати; свою відповідь вона знайшла в ньому, а до всього іншого їй було байдуже.

Він їхав на зустріч з нею, твердо вирішивши, що вони не будуть кохатися, бо пригадав розповідь своєї матері про те, що статевий акт був для Елізабет як смертний вирок. Він знав, що це був не акт: небезпеку становила вагітність. Його матір теж це знала і саме тому жодного разу не завагітніла від Александра. Але вони мали зв’язки з китайською шляхтою і не були темними та необізнаними в цьому питанні, як європейці.

Але не треба піддавати сумніву оте незабутнє піднесення до раю! Його можна за це пробачити, бо він не задумував його заздалегідь і навіть не уявляв, що воно може статися. Але тепер їм треба почекати. А потім вона зісковзнула з коняки просто в його обійми, і він роздивлявся її, нюхав її, відчував її, смакував її. Її потяг приголомшив його, і він уже не міг стриматися. А коли підняв питання вагітності, вона його висміяла!

Час! Куди подівся час? Не встигли вони обговорити й маленької часточки того, що слід було обговорити, як вона вже знову сиділа на своїй сірій у яблуках кобилці і їхала додому. Вони домовилися зустрітися біля озера через чотири дні; вона благала зустрітися раніше, але йому вдалося наполягти на своєму. Вони йшли прямісінько до катастрофи, він це добре знав, і їй теж слід було про це знати. Але попри увесь його досвід з жінками Елізабет була в його житті єдиним коханням, тому він і гадки не мав, якими простодушними бували жінки у своєму коханні, якими безжальними, байдужими до будь-якого фактору, окрім збереження свого кохання. Він гадав, що вони будуть єдині в тому, щоб намагатися завдати Александру якомога менше болю, але їй було абсолютно начхати на те, щоб не завдавати болю Александру. Доллі — то інша справа. Тільки Доллі зупиняла її від безрозсудства. Саме він, Лі, турбувався про Александра, саме він бачив, що вони зраджують чоловіка, якому Лі завдячував своїми статками, кар’єрою та перспективами. Якого так сильно кохала його матір. Елізабет боялася Александра; стосовно ж іншого він просто для неї не існував.

Вона поїхала геть, твердо переконана в тому, що вони зможуть берегти свою таємницю вічно, якщо це буде необхідно, вона плекала цей секрет, наче трофей, захоплений у її безперервній війні з чоловіком. Для Лі, не посвяченого у подробиці цього тривалого шлюбу, усе було повите таємницею. Тільки зараз почав він розуміти, що навіть його матір не повністю осягнула стосунки Александра з дружиною. Мабуть, Александр знав про це не набагато більше за нього, бо центром, довкола якого все оберталося, була Елізабет.

Тому Лі, освітлений променями призахідного сонця, поїхав до Кінрос-тауна зміїною стежкою, відчуваючи іще більше сум’яття та відсутність внутрішнього керма, аніж завжди. Усе, що він знав, — це те, що не має здатності до скритності та дволичності, щоб довгий час підтримувати стосунки з Александровою дружиною. Цілий тиждень він чекав, що вона видасть їх якимось мимовільним зауваженням, непродуманою згадкою про нього, але тепер переконався, що цього ніколи не станеться. Навіть якщо вона завагітніє його дитиною, вона зберігатиме мовчання.

Від цієї думки, що сплила на поверхню його свідомості, коли він проїжджав повз копри і махав рукою їхній обслузі, він зупинився як укопаний. Боже милосердний, ні! Ні, ні, ні! Нізащо не вчинить він так з Александром! Він знав його історію, яку Александр якось розповів йому в маленькій кав’ярні в Константинополі: Александрова матір мала коханця, чиє ім’я вона відмовилася розголошувати, і її чоловік знав, що дитина не від нього. Дозволити колесу історії описати своє повне коло — ні, це було абсолютно неможливо. Хитрувати було підло, повторювати історію — нестерпно. Принизити таку колосальну гординю, звести нанівець труди всього життя, накинути Александру долю його офіційного батька — НІ, і ще раз НІ! Про це навіть думати не можна!