Чтение онлайн

— Мене звати Фатіма.

— Красиве ім’я, а ти... — я намагався перехопити ініціативу, але без особливого успіху.

— А скільки років твоїй дружині?

— Двадцять п’ять, — продовжував брехати я.

— А тобі?

— Тридцять. — Цього разу я сказав правду.

— А мені сімнадцять. А в тебе є діти?

— Так, двоє, хлопчик і дівчинка, — знову збрехав я.

— Мало. А в мене поки ще немає. Мені сімнадцять. Хочеш зі мною одружитись? Матимемо десятеро дітей!

— Просто зараз почнемо? — Це я так пожартував.

— Ні, забери мене до себе, я буду гарною дружиною, я красива, багато чого вмію робити, чого не вміє робити твоя дружина. Ти теж красивий!

— Та ну!

— Так!

— Ти дуже красива дівчина, Фатіма, але, розумієш, я вже одружений, нам не можна одружуватись двічі, і я...

— А чому?

Тут я замислився. Справді, чому? Я точно знав, що мусульманам вільно одружуватись кілька разів, здається, чотири, тобто мати чотири дружини одночасно, — але чому мені не можна? Тому що я — не мусульманин. Тобто тому що я начебто християнин. Та я — не християнин, я — ніхто, мені взагалі це байдуже, але мати більше однієї дружини мені чомусь забороняє закон! Цивільний закон. Тобто виходить, якщо закони шаріату дозволяють мати мусліму кілька дружин, то і цивільні закони в мусульманських країнах також це дозволяють. А наші цивільні закони, крім того, що базуються на римському праві, походять з моральних засад християнства. Начебто логічно. А якщо я не християнин, то що тоді? Я мушу підкоритися порядку речей, чи не так? Тобто жити в чужому мені ідеологічно світі. Можливо, все, що тепер відбувається, — боротьба за життєвий простір тих, кому байдуже до всіх богів, із тими, хто диктує правила традиційної моралі? Боротьба нової цивілізації, на прапорі якої накреслено «Нам дозволено все!» — проти всіх релігійних спільнот? Я, звісно, приймаю всі заборони, що належать до сфери втручання в чуже життя: убивство, крадіжки і т. д., але ж одруження — справа приватна. То чому закон, писаний для християнина, повинен поширюватися на мене? Навіть якщо я прийму мусульманство, у своїй країні я не матиму більше, ніж одну дружину... Та пауза затягувалася, і я мусив щось відповідати по суті. Нарешті я знайшов правильну формулу для Фатіми, просту і зрозумілу.

— Я ортодоксальний християнин (тобто православний), і нам не можна одружуватись водночас на багатьох жінках.

— Які нещасні у вас чоловіки! — цілком серйозно відповіла Фатіма і похитала головою. — За це можуть посадити у в’язницю?

— Гірше того, розстріляти!

Розмова закручувалась далі в тому ж ключі, але чай давно закінчився і я волів іти. Сонце починало сідати, і тут з’явилася, як я зрозумів, їхня матір, товста і неохайна бедуїнка з обличчям, укритим татуюванням. Вона нагримала на сестер, зле глянула в мій бік — я швидко сказав «шукран», тобто «дякую» арабською, і заходився збиратись.

— На, візьми! — Фатіма простягнула якийсь сувенір. — На пам’ять, безкоштовно! Згадуватимеш інколи мене, може, повернешся!

— Дякую! — я кинув фігурку маленької металевої корови в наплічник і поспішив геть: наближення розгніваної матусі не провіщало нічого доброго.

Мушу сказати, що вниз іти ще важче, ніж угору, утома остаточно змагає, м’язи відмовляються виконувати команди мозку, але ти однаково продовжуєш рухатись. У горах час плине так повільно, що здається, йдеш цією дорогою вже не перший день, і лише близькість і безваріантність фінішу підштовхують до дії. Певне, саме тому люди, які живуть на рівнині, і люди, які живуть у горах, такі різні — через різне сприйняття часу і простору. Так я філософствував, намацуючи хисткі камінці й ледь переставляючи ноги — мав рацію батько щодо зручного взуття, нічого не скажеш, — аж раптом почув пісню. Я озирнувся і побачив, що на горі Жертвоприношень, на самій маківці, сиділи дві дівчини, Фатіма і її сестра, — більше там не було кому сидіти, — і бовтали ногами. Я й тепер, коли прижмурюю очі, чітко бачу два крихітні темні силуети на тлі яскраво-синього неба Петри. Вони співали незнайомою мовою, навіть не арабською, пісню водночас і веселу, і сумну, ясну і чисту, як саме небо. Є на світі такі пісні, які після перших же нот западають у душу. На жаль, я не музикант і не поет — я запам’ятав би мелодію, — а так я лише стояв і слухав, як у чистому дзвінкому синьому повітрі лунає сумно-весела пісня про кохання, — я чомусь певен, що ця пісня саме про кохання. А про що ж іще? Вони співали чудово, дуетом, а вечірнє сонячне проміння наче спеціально створювало настрій, давало горам дивне і прекрасне світло. Я завмер, наче зачарований, і зі мною завмерли всі, хто йшов униз, незважаючи на національність і стать. Раптом пісня обірвалася, і тим же дуетом дівчата дзвінко крикнули англійською: «Осі, ця пісня — для тебе!» — і щезли з гори. «Певне, їм тепер добряче дістанеться від матусі!» — сказав я вголос. Мелодія на декілька хвилин так об’єднала всіх, хто її чув, що навіть похилого віку американець із палицею, який стояв поруч, розчулено похитав головою, наче щось зрозумів з моїх слів. День добігав кінця.

На ресепшені я одразу запитав, чи ніхто мені не телефонував. Яскраво нафарбована красива жінка з глибоким декольте і приємним запахом незнайомих парфумів — це мене здивувало на тлі загальної ісламської цнотливості — відповіла, що ніхто. «До речі, можна йти вечеряти». — «Дякую». Тепер я знав, чому готель називається «Валентина». Думаю, це була саме вона.

У їдальні накрили шведський стіл, досить, до речі, пристойний, так що я не дарма витратився. Я одразу побачив своїх джапанісів, я їх уже навчився розрізняти серед інших їхніх співвітчизників, яких мешкало тут зо два десятка, не менше; вони їли мовчки, ретельно пережовуючи, один стілець поруч був вільний. «Як не крути, — сказав я собі, — а ще одну ніч доведеться провести разом, отже, пора познайомитися ближче», — і підсів. Але вони вже закінчили трапезувати, подякували чомусь мені і пішли, такі ж мовчазні й суворі. «Між ними щось відбувається. Щось досить неприємне», — подумав я і наліг на їжу, особливо не розбираючи, що я там набрав, точніше, всього потроху, але дуже багато — я зголоднів, як пес.

Щоб убити час в очікуванні невідомо чого, я вирішив зазирнути в електронну пошту. Може, повідомлення від батька прийшло на мейл? Я сів у холі, чекаючи черги, і закурив. Раптом, усміхнувшись, підійшла Валентина і схилилася так, що груди, справді прекрасні груди, опинилися просто перед моїми очима. Вони висіли, як дві засмаглі апетитні груші: «Ось, візьміть, будь ласка, думаю, вам стане у пригоді. Завтра о сьомій водій може вас відвезти до автостанції», — сказала вона, звабливо всміхнулася й пішла, вертячи сідницями. Вона дала мені візитну картку готелю в Аммані, столиці Йорданії, готель називався «Кліф». Електронна скринька була майже порожня. Я коротко відповів лише доктору Споку: хоча враження і переповнювали мене, я ледь видавив із себе чотири нескладні речення — без практики писати латинкою було незручно й незвично.

Усі мої думки були про подальший шлях. Я перебирав варіанти, і жоден не видавався стовідсотково правильним.

Запитавши на ресепшені Валентину, я хотів дізнатися, хто дав їй візитівку. Але почув лише те, що такі візитні картки в готелі дають усім, хто прямує далі, — нічого особливого. Що я мав робити далі? Їхати до Аммана? На кам’яні могили я надивився досхочу, кам’яне Небо начебто бачив також, а от кам’яна мапа і кам’яна вода — як бути з ними? З батькового листа чітко випливає, що їх я маю відвідати ще до столиці Йорданії. Майже у відчаї я вирішив на годину стати джапанісом, тобто вкотре зосереджено вивчити інформацію про найближчі міста. Мої японці вже спали, я сходив у душ і... раптом також заснув, утомлений і зовсім зморений набатійцями та їхнім велетенським кам’яним містом-цвинтарем. Мені не снилося нічого.

Прокинувся я, можна сказати, випадково. Порожня кімната!!! Я глянув на мобільний — господи, автобус від’їжджає за п’ять хвилин, я зовсім не почув будильника, такого ніколи ще не траплялось! Тіло боліло скажено, приблизно як після першого дня катання на гірських лижах — тільки вдесятеро сильніше. Я ледь відірвав, саме відірвав, себе від ліжка, кількома рухами, наче робот, похапцем скрутив і запхав у наплічник спальник, швидко одягнувся і кинувся вниз. Поруч з автобусом стояв той самий молодий водій. Побачивши мене, він радісно заусміхався: «Ти мав рацію, парував радіатор!» Аякже!

У салоні сонно блимали оченятами лише троє моїх сусідів-джапанісів. Дико хотілося спати і мені, тому, щоб дарма не теревенити з водієм, я кинув оком на останні сидіння, де хутенько розлігся на повний зріст. Водій підвіз нас просто до дверей рейсового автобуса, нам лишалося тільки ввійти. Вільних місць було лише чотири, тож ми опинилися поруч, і надалі намагаючись удавати взаємну незацікавленість. За вікном пропливав типовий пейзаж: каміння, пустеля, інколи сади. Справді, свою країну починаєш цінувати (або навпаки), лише коли побачиш інші. Пісок і каміння Єгипту та Йорданії справляли гнітюче враження. Наша зелена Україна, де повно і води, і тіні, видавалася справжнім Едемом.

Одна з незручностей місцевого громадського транспорту — у ньому безперестанку курять. І хоча курять лише чоловіки, навіть коли тримають на руках немовлят, курити ще й свої сигарети зайве — в салоні, незважаючи на відчинені вікна, дим так і клубочиться. Ми намагалися заснути, але заснути не вдавалось. Де ті араби вчаться так водити автобуси, цікаво? Дороги в них досить пристойні, але стиль їзди більшості водіїв настільки незручний для пасажирів, що кишки можуть уже через десять хвилин опинитися на сусідах. Добре, що я не встиг поснідати. Потім, спостерігаючи, я зрозумів, чому вони їздять саме так. Арабські водії дуже мало працюють з коробкою передач: різко розганяються, різко гальмують перед поворотами, потім знову ж таки різко по газах, і все майже на третій або четвертій швидкості — і погнав далі! Ліниві або пристосовані лише для керування автомобілями із заднім приводом.

Японка поруч довго крутилася, вмощуючись зручніше, зрештою, повернулася і запитала: «Ти італієць?» Я щиро розсміявся: «Я що, схожий на італійця?» — «Ти наспівував якусь пісню, коли сидів в Інтернеті, схоже, що ти співав італійською. І ніс у тебе великий». — «Ні, я з України. Просто мови мелодикою дещо, мабуть, схожі. Ти знаєш щось про Україну?» Я вже знову приготувався пояснити, де це таке диво — Україна — розташоване, але японка виявилась освіченою і повідомила, що знає про Київ. Це було несподівано і втішно, точніше, несподіваним було відчуття втіхи за свою країну.