Чтение онлайн

– Я до вас ненадовго.

– Якщо ненадовго... А я вас щось не пригадую...
– Чоловiк все ще загороджував прохiд.

Трофиновський показав посвiдчення, i тодi Яцюк вiдiйшов убiк.

– Проходьте, сусiд зi своїми скаргами уже й до вас добрався?

– Добрався, - зiтхнув слiдчий, проходячи за Яцюком до великої кiмнати, умебльованої просто i зручно. На письмовому столi знаходився якийсь розiбраний апарат. Тьмяно поблискували схеми i рiзнокольоровi дротинки.

– Ось магнiтолу взявся лагодити, - кивнув на апарат Яцюк. Зламалася.

Трофиновський пiдiйшов до апарата ближче. На магнiтолу не схоже.

– Я її трохи вдосконалив, - тiєї ж митi вiдгукнувся на його думки господар квартири.
– Додав механiзм пошуку i прискореної перемотки...

– Цiкаво, - погодився слiдчий.
– Красива машинка, зручна. Добре, коли на всьому цьому розумiєшся. А у мене з технiкою негаразд...

– А ще краще, якщо технiка не виходить з ладу, - злегка усмiхнувся вдоволений Яцюк.
– Думаю поставити тут ще один дiод, - коротким товстим пальцем вiн тицьнув у схему.

Трофиновський про всяк випадок схвально кивнув головою i, обiйшовши апарат, глянув на шкалу.

– Чотири дiапазони...

– Було три. УКХ прилаштував, стерео з нього записую.

– Цiкава картинка, - сказав Трофиновський, зупиняючись бiля стiни i розглядаючи пiдпис художника.

– Репродукцiя з картини одного мого знайомого. Талановитий художник. Пiсля смертi це помiтили всi.
– В останнiй фразi чулася гiрка iронiя.

– Степура...
– вголос прочитав Трофиновський.
– Так ви знали його?

– Знав. Сергiй Степура. Навiть дуже близько знав, - все з тiєю ж гiркою iронiєю промовив Яцюк, i його темнi очi задивилися вдалину.
– Навiть побилися одного разу.

– Що було приводом?

– Спитайте - хто? I вiдповiдайте: хто найчастiше служить приводом для бiйки серед молодих хлопцiв? Вiдомо хто, - дiвчина. Давно це було...

– Ви неодруженi?

– Нi, залишився нежонатим. Мiж iншим, з вини тiєї ж дiвчини... Ось як буває...

– А Степуру давно бачили?

Яцюк усiм корпусом рвучко повернувся до слiдчого:

– Ви заради нього прийшли?

– Так, - пiдтвердив Трофиновський.
– У вас нема здогадок, що могло послужити причиною...

– ...Його самогубства?
– закiнчив фразу Яцюк.
– Багато думав над цим... Ось бачите, репродукцiю купив. Звичайно, вона не вiдповiсть... хоча, може, й зберiгає якiсь слiди... В речах, кажуть, вiдбиваються бiотоки їхнiх творцiв. Проявити б. Ну, та це поки що фантастика...

– Поки що?

– А в майбутньому - подивимось. Менi говорили, що вiн останнiм часом став писати значно гiрше. Виписався, чи що?.. Адже не бачилися ми, вважай, рокiв шiсть, хоча в одному мiстi жили... Що я тепер про нього знаю? Ось тiльки шкода його, дуже шкода...

– До побачення, - мовив Трофиновський.
– Ось мiй телефон. Якщо згадаєте що-небудь...

– Звичайно, обов'язково зателефоную. Вибачте, що нiчим не мiг допомогти.

– Дякую за бесiду, - нахилив голову Трофиновський i подумав: "А ти не все сказав, що знаєш. Говорив, загалом, про iнших, майже нiчого - про себе. Випадково?"

Трофиновський повiльно йшов вулицею, обмiрковуючи план подальшого розслiдування, повторював у пам'ятi всi деталi розмови, що тiльки-но вiдбулася. I раптом йому пригадуються власнi вiршi: "Зi схилом напiвзiгнутi дороги, машини вдалину..." Почекай, - каже вiн собi, - чому "зi схилом"? Погано, прозаїчно. "Мов луки, напiвзiгнутi дороги..." Так, це краще. В цi години "пiк" дороги напруженi, порiвняння пiдходить. А як далi? "Воїн на посту". Трафаретно.
– Але слова "на посту" викликають у нього якiсь асоцiацiї: - Ага, я ж зняв пости бiля квартири балерини Борисенко, Марчука та його сестри. Негайно вiдновити, негайно!"

XIX

Знову осiчка. Таня не розповiдає, але я вiдчуваю: вона менi бiльше не довiряє. А я ж гадав, сподiвався, що ця нiжна дiвчина подарована менi долею, її величнiсть Природа iнодi викидає, такi жарти для рiзноманiтностi.

Скiльки себе пам'ятаю, нiколи не користувався успiхом у дiвчат. А був нiбито не гiрший за iнших: не красень, але й не потвора, не високий, але й не низький, в чемпiони не вибився, але i слабаком нiколи не вважався. Вiдмiнником був тiльки в перших трьох класах, зате в двiєчниках нiколи не ходив, одягався завжди модно, - якщо у всiх черевики на "змiйках", то у мене теж...

А от дiвчатам нiколи не подобався. Чому? Що вiдштовхувало вiд мене цих незбагненних створiнь, що вони думали про мене? Сiрятина? Але Ваня Петренко за всiма параметрами був сiрiший вiд мене, а як Зiна бiгала за ним... I задачки, i домашнi твори давала списувати, аби тiльки вiн повiв її в кiно. А на мене i не дивилася, якi б колiнця я не вiдколював заради неї. Чого ж у менi не вистачало? Якихось таємничих флюїдiв? Її величнiсть Природа в котрий раз зволила побавитися, вилiпивши мене у виглядi ляльки-невдахи? О, так, це вона вмiє! Надiляє всiх майже однаковими потребами, але не всiм дає однаковi можливостi задовольнити їх. I коли, як менi здається, єдиний раз в життi, в мене без пам'ятi закохалося прекрасне створiння, де не вiзьмись цей ненависний слiдчий! Своїми розпитуваннями вiн роз'ятрив їй душу, посiяв у нiй отруйнi зерна... А вiн же говорив i з iншими моїми пацiєнтами, розпитував, пiдбурював проти мене. Уявляю, що тепер думає про мене красуня-балерина, вона й ранiше мене не полюбляла. Дивилася, як на порожнє мiсце, як на одного з поклонникiв, призначених лиш обслуговувати її, слiдкувати за дорогоцiнним здоров'ям. Певно, у неї добре зiпсувався настрiй, коли пiдвернулася її струнка нiжка пiсля сеансу нормалiзацiї! Ну, чому б їй не побути такою, як всi? Звикла, бачите, щоб перед нею падали навколiшки. А воно, коли помiркувати та глянути у джерела, все пояснюється тим, що її Величнiсть десь трохи порушила хiд реакцiй якоїсь залози. До того ж i вродою не обiйшла її природа. От якби балерина ставилася до таких сiрячкiв, як я, не гордовито, а з розумiнням i спiвчуттям i розгледiла б за сiрою личиною Еталон Норми, то, дивись, i здоровiшою була б...

Нi, я не мстив їй, не хотiв лиха, сам був прикро вражений, коли почув, що вона пошкодила ногу, що не може танцювати. I це сталося одразу пiсля сеансу нормалiзацiї. Випадковiсть? Збiг у часi? Чи це додаткове свiдчення ефективностi мого приладу? Це треба негайно перевiрити, поки у гончака-щасливчика не минув ефект опромiнення!

XX

Телефонний дзвiнок застав Трофиновського в кабiнетi. В трубцi почувся хриплуватий голос старшини Мовчана:

– Об'єкт, схожий з фотороботом, тiльки-но зайшов до балерини Борисенко. У нього в руках чорна валiзка, розмiром приблизно шiстдесят на сорок...

"Нарештi! У Мовчана "приблизно" означає поправку не бiльш як два-три сантиметри. Напевне, валiзка - це апарат", - подумав слiдчий i сказав у трубку:

– Зараз буду. Якщо об'єкт виходитиме, затримайте.

...В квартирi балерини мовчки сидiли хазяйка, невiдомий чоловiк i старшина Мовчан. Побачивши слiдчого, старшина пiдвiвся. Трофиновський, випередивши старшину, зразу ж пiдiйшов до невiдомого.

– Слiдчий Трофиновський. Дозвольте вашi документи.

– Не думав, що в гостях будуть потрiбнi документи. А то неодмiнно захопив би їх, - глузливо посмiхнувся невiдомий.

– Вибачте, це ваша валiзка?

– Так, моя.

Трофиновський помiтив, що невiдомий поквапився вiдповiсти. Що ж. Так краще. Це вже чимало.

– Що в нiй, коли не секрет?

– Нiякої таємницi нема. Це апарат для визначення деяких бiологiчних параметрiв.

– А точнiше?

Затриманий глянув на слiдчого з iронiчною посмiшкою.

– Для замiрiв бiострумiв, визначення бiоритмiв, якщо ви на цьому розумiєтеся.

Вiдповiдi були поспiшливими, але за ними вчувалася недомовленiсть.