Чтение онлайн

— Марино, я тебе не для цього запросив сюди. Вважай мене своїм клієнтом...

Марина розсміялася.

— Ти — і мій клієнт! Це щось новеньке!

Георгій не зміг її переламати на серйозну розмову. Він зрозумів: треба дати їй наїстися. Тоді вона сидітиме нерухомо і слухатиме. Щоправда, від цього може погіршитися її аналітичне мислення.

А тут іще вступив у розмову Данило, її син:

— Ма, я не хочу їсти!

— їж, я тобі сказала!

Треба було якось привернути її увагу. Цікаво, що саме знає Марина про Євдокію? Чи підозрює вона, хто та насправді?

Георгій подивився на Марину. Вона впіймала його погляд, і він зрозумів: вона все знає або, принаймні, майже все, а зараз просто грає з ним у якусь гру. Марина зовсім не хоче їсти, а тільки прикидається, що їсть із апетитом, а насправді все обдумує. І схоже, не знає, що йому сказати. Вони говорили про різні дурниці, проте Георгій бачив: вона подумки щось аналізує.

Нарешті Марина подивилася на нього серйозно:

— Георгію, я не готова сьогодні тобі щось сказати. Я повинна подумати.

Георгій, не відриваючись, утупився їй в очі. Він чекав іще чогось. І він це отримав:

— Але ти не переживай. Усе буде добре. Я тобі обіцяю. Саме це йому й було потрібно. Цього він і чекав. Він

зітхнув з полегкістю, неначе перевалив свою проблему на чиїсь плечі. А ці плечі були пухкенькі і дуже надійні.

До їхнього столика підвалив Ромко. Він поцілував Марину в щічку і спитав:

— Ну як?

— Ти перевершив самого себе! — похвалила його Марина. — Дякую тобі, особливо за баранинку!

— Поправляйся, поправляйся, моя мурмулеточко! — пожартував Ромко.

Марина реагувала на натяк на свій єдиний гріх по-різному, в залежності від настрою: вона могла образитися, а могла звести все на жарт.

Георгій і Ромко завмерли, очікуючи, що зараз буде: гнів чи милість.

Марина подивилася на нього з посмішкою, проте не дуже

привітною:

— Іще раз таке ляпнеш — вилетиш з числа моїх клієнтів! Ромко виструнчився по стійці «струнко».

Коли він пішов, Георгій вирішив уточнити:

— Він що, і справді твій клієнт?

— Ага. Його ідеальна сім'я — результат моєї копіткої роботи.

Вона розсміялася.

— Щоправда, це не тільки моя заслуга. Його теж. Марина встала з-за столу, витерла серветкою малого і

зібралася йти.

— Я тебе підвезу, — запропонував він. Вона не відмовилася.

У машині Марина спитала Георгія:

— У тебе проблеми на фірмі?

Від цієї Марини нічого не приховаєш.

— З чого це ти взяла?

— Ігор каже, що ти рідко з'являєшся у парламенті. Це на тебе несхоже. У тебе точно якесь ЧП.

— Так. Але зараз я не готовий про це говорити.

— А я й не набиваюсь.

Георгій піймав себе на думці, що хоче їй поплакатися.

— Ти права: я загруз. Здається, цього разу капітально.

— Виплутаєшся! — заспокоювала його Марина. — Ти ж на це — мастак.

— Цього разу, схоже — ні. Знаєш, хто мої клієнти?

— Хто?

— Перший — Антипов.

— Котрий? Король бензоколонок? Його хочуть посадити? Нарешті! Давно пора! Яка в нього стаття?

— Цілий букет: відмивання грошей, рекет, ухилення від сплати податків...

— Хто його адвокат?

— Таміла.

— Таміла витягне його...

— Річ у тім, що вона не хоче.

— Не хоче? Молодчина! Нехай тоне! Не кидай йому рятувального круга!

— Легко тобі говорити! На мене вже почали тиснути...

— Ти ж справжній мужик!

— Ні, я не справжній мужик. Я — егоїст. Я хочу спокійно жити.

— А хто другий?

— Пупець.

— Гнида.

— Я знаю. Точніше, не він, а його син — за зґвалтування неповнолітньої.

— Фе, яка бридота. Слухай, куди ти вляпався? Ти що, не маєш служби інформації? Куди ти дивився, коли брався за ці справи?

— Слухай, чого ти до мене причепилася?

— Це я причепилася? Сам мене витяг з дому, а тепер я ще й винна!

Вона ображено замовкла. Йому теж не хотілося говорити. Виходячи з машини, Марина замість прощання поставила йому ультиматум: — Якщо ти не відмовишся від цих двох справ, я тебе поважати не буду.

Вона хряснула дверцятами і пішла геть.

«Гупай дверцятами своєї машини!» — розсердився Георгій і поїхав геть.

Липинський зрозумів: треба повністю ламати життя і повертати його в інше русло. Ось тільки маленька притичина: у яке саме?

Він іще не знав, як йому реагувати на те, що почув від

Морозова: чи вірити йому чи послати подалі... Костя у своїй розмові не був логічним. Його промова була штучною. Вона була побудована за принципом: Костя Морозов — український патріот і тому хоче захистити свою батьківщину від терористів. Так? А оскільки Георгій знав його з іншого, далеко не патріотичного боку, то він сконструював міф про своє «нове народження». Навіщо йому це? Відповідь може бути тільки одна, хоча й виглядає цілком абсурдною: Морозов намагався переконати Георгія в тому, що він не є агентом сусідньої держави, хоча насправді це так... Дурниці... Цього не може бути... Що ж тоді?

Одне Георгій знав напевне: навколо нього згустився туман. Густий, світлонепроникний туман оповив його зусібіч... Липинський хотів прозорості, а її не було. Він, як досвідчений водій, знав, що в густому тумані краще зупинитися і перечекати, а не гнатися у невідомість. Так він і зробить: з'їде на обочину, зупиниться, включить «аварій-ку» і заглушить двигун. Він перечекає туман. Перечекає, не ризикуватиме.

«Не ризикувати? Що означає — не ризикувати? Продовжувати бовтатися у бруді, захищаючи бандитів? Ні. Не цього я хочу. Моє «его», «его» адвоката у білих рукавичках не піде на це. Воно сильніше за будь-які погрози і загрози. Спрацьовує генетика. Я — спадковий аристократ. Я егоїст!

Я давно вже відчуваю потребу зупинитися. Але не перечекати негоду, а ослабити... ні, розчепити, обрубати ремені, які стримують мою свободу. І помчати вперед, у невідомість. Спалити всі мости, не жалкуючи за втраченим, почати все спочатку».

Сокіл-сапсан не дивився йому в очі. Георгій стояв навпроти нього і чекав знаку. Безрезультатно. Його тотем не хотів мати з ним зорового контакту.

Георгій не міг заснути: був надто збуджений.

Він став на тренажер, щоб капітально втомитися. У грудях стискало, однак він усе біг, біг, біг... Сьогодні Георгія ця фізична вправа дратувала: стільки зусиль, а в результаті— не зрушив з місця. Він на тому самому місці. Рух є, а результату немає. Начебто щось і діється, а насправді нічого з цього не виходить. Як в Україні. В цій державі постійно відбувається якась мишача метушня. І не видно ніякого просвітку. Метушня заради метушні. Країна не біжить уперед, а витрачає свою енергію на тренажер. Як оце він тепер.