Чтение онлайн

Хто такий Джонас? Заждіть, панно Ширлі. Про нього ви все почуєте в належну годину. Його не можна плутати з поважними старими дамами.

Ліворуч від мене сидить пані Фінні. Вона завжди говорить тоненьким, жалісним голоском — так, що ти стривожено чекаєш, що вона от-от розплачеться. І складається враження, що життя для неї — то справдешній паділ сліз, а усмішка — навіть не сміх — це гідна осуду непристойність. Про мене вона гіршої думки, аніж тітонька Джеймсіна, і, на відміну від тітоньки, зовсім не любить мене, що могло б це якось урівноважити.

Панна Марія Грімзбі сидить навскоси від мене. Першого дня по приїзді в розмові з нею я сказала, що, напевне, буде дощ — і панна Марія засміялася. Я сказала, що дорога від станції була дуже приємна — і панна Марія засміялася. Я сказала, що комарів тут наче небагато — і панна Марія засміялася. Я сказала, що Проспект-пойнт, як завжди, страшенно гарний — і панна Марія засміялася. Якби я сказала, що мій батько повісився, мати випила отруту, брат у в’язниці, а у мене сухоти в останній стадії, панна Марія засміялася б. Вона нічого не може вдіяти із цим, така вже народилася, але це дуже сумно й страшно.

П’ята дама — це пані Грант. Дуже мила старенька, але вона ні про кого не каже нічого, крім доброго, тож розмовляти з нею геть нецікаво.

А тепер, Енн, я розкажу тобі про Джонаса.

Першого ж дня по приїзді я побачила за столом навпроти себе молодого чоловіка, що всміхався мені так, наче знає мене з колиски. Дядечко Марк уже розповів мені, що звуть його Джонас Блейк, що він студент богословської академії і на літо заступає тутешнього пастора.

Він зовсім негарний — навіть потворний, здається, я в житті не бачила гіршого. У нього велика незграбна фігура й недоладно довгі ноги. Волосся в нього пряме і на колір, як клоччя, ті зелені, рот великий, а вуха… хоча я щосили намагаюся не думати про його вуха.

У нього прекрасний голос — якщо заплющити очі, здається, що сам він — красень, — а ще в нього, звісно, дивовижна душа й сильний характер.

Ми одразу стали приятелями. Він випускник Редмонду, і це нас зблизило. Ми рибалили й каталися на човні, і гуляли узбережжям попід місяцем. Він здається гарнішим у місячнім світлі, а ще він дуже милий і приємний. Від нього просто лине доброта. Старі дами — за винятком пані Грант — не схвалюють поведінки Джонаса, бо він сміється, жартує, і до того ж явно воліє проводити час не з ними, а з такою легковажною особою як я.

Але чомусь, Енн, я не хочу, щоб він уважав мене легковажною. Це сміховинно. Чого це я мушу перейматися, що думає про мене людина на ім’я Джонас із волоссям кольору клоччя, та ще й майже зовсім незнайома?

У неділю Джонас проповідував у тутешній церкві. Я, звісно, теж була там, але ніяк не могла осягнути, що Джонас читатиме проповідь. Той факт, що він пастор — чи збирається ним стати — здавався мені кумедним жартом.

І Джонас проповідував. Щойно минуло якихось десять хвилин, я відчула себе такою дрібною і незначущою, аж подумала, що мене, мабуть, і не розгледиш неозброєним оком. Хоча Джонас не сказав ані слова про жінок і ні разу не глянув на мене. Але я зрозуміла, який я жалюгідний, легковажний і нікчемний метелик, і яка я, напевно, далека від жіночого ідеалу Джонаса. ВОНА буде сумлінна, сильна, шляхетна. Він сам такий серйозний, щирий, уважний. У ньому є все, що повинно бути в пасторі. Я дивувалася, як я могла подумати, що він негарний — але ж він таки негарний! — із цими натхненними очима й високим чолом, яке в будні приховує недбало розкуйовджене волосся.

То була дивовижна проповідь, і я довіку могла б її слухати, і почувалася після неї такою нікчемною. Як би я хотіла бути така, як ти, Енн!

Він наздогнав мене дорогою додому й усміхнувся весело, як завжди. Та усмішка більше не могла обманути мене. Я вже бачила справжнього Джонаса. І замислилася: а чи зможе він побачити справжню Філ, котрої не бачив іще ніхто, навіть ти, Енн.

— Джонасе, — сказала я, забувши, що кличу його паном Блейком. Жахливо, правда? Але бувають миті, коли це не має жодного значення. — Джонасе, ви природжений священик. Ви не можете бути ніким іншим.

— Не можу, — серйозно відповів він. — Я довго намагався знайти для себе інший фах, і пастором бути не хотів. Але зрештою побачив, що був створений для цієї роботи і, з Божою поміччю, виконуватиму її.

Він говорив так тихо й благоговійно. І я подумала, що він виконуватиме свою роботу шляхетно й сумлінно, і щасливою стане та, котра натурою і вихованням своїм буде гідна йому допомагати. Вона не буде бездумною пушинкою, яку носитиме з місця на місце вітер примх. Вона завжди знатиме, який капелюшок надіти. А може, вона взагалі матиме один-єдиний капелюшок, бо у священиків завжди обмаль грошей. Та вона не зважатиме, один у неї капелюшок чи зовсім ніякого нема, бо в неї буде Джонас.

Енн Ширлі, не смій казати, натякати чи думати, що я закохалася в пана Блейка. Хіба може мені сподобатися бідний, негарний студент теології із прямим волоссям та ще й на ім’я Джонас? Як каже дядечко Марк: „Це неможливо і навіть неймовірно“.

Добраніч,

Філ.

P.S.: Це неможливо, але боюся, що так і є. Я щаслива, нещасна й налякана. Він ніколи не полюбить мене, я знаю. Як ти гадаєш, Енн, чи могла б я розвинутися настільки, щоб стати відповідною дружиною пастора? А я муситиму керувати молитовними зібраннями? Ф. Г.»

— Я порівнюю переваги прогулянки й домашнього відпочинку, — мовила Енн, поглядаючи крізь вікно Дому Патті на сосни в далекім парку. — Аж до вечора я можу щасливо байдикувати. То де краще провести ці години — тут, перед затишним каміном, із цілою тарілкою смачних яблук, трьома сонними, муркотливими котами й двома дивовижними порцеляновими песиками? Чи піти до парку, куди кличуть мене сірі дерева й сіра вода, що плюскоче в прибережному камінні?

— Якби я була така юна, як ти — вибрала б парк, — відповіла тітонька Джеймсіна, лоскочучи вухо Джозефа в’язальною спицею.

— Я думала, тітонько, ви вважаєте себе не старшою за нас, — легенько піддражнила її Енн.

— Душею — так. Але мушу визнати, що ноги мої вже не такі молоді, як ваші. Іди подихай свіжим повітрям, Енн. Останнім часом ти бліда.

— Мабуть, я так і зроблю, — жваво відказала Енн. — Мирні домашні радощі не здатні втішити мене сьогодні. Хочу побути самотня, вільна й дика. Парк буде порожній — усі на стадіоні, дивляться матч.

— Чому ж ти не пішла?

— «Вона сказала: „Бачте, сер, мене ніхто не кликав“» — окрім хіба що того миршавого Дена Рейнджера. З ним я не пішла б нікуди, та щоб не кривдити його бідолашних маленьких ніжних почуттів, я сказала, що взагалі не збиралася йти на матч. Але нехай. Однаково я не маю настрою для футболу.

— Іди подихай свіжим повітрям, — повторила тітонька Джеймсіна, — тільки візьми парасолю. Мені здається, буде дощ: я відчуваю ревматизм у ногах.

— Ревматизм буває лише у старих людей, тітонько.