Чтение онлайн

Дивись, як со спіху перепутав листи, уже розбирай, як тямиш. Когда именно выеду я – еще извещу. Завтра пойду и к Репниной, и к Максимовичу и выполню поручение.

Адрес К[няжны]: на Спиридоньевской улице в приходе Спиридония в доме Аксакова.

Прощай! Роботы ще много – все учити та учити, а на 70-м году уже пам’ять не теє… Обнимаю тебя от души. Твой

Михайло Щепкин.

С.-Петербург, 13 декаб[ря].

Дорогое письмо Ваше я получила, как и граф; но не отвечала Вам тотчас, ждала чего-нибудь положительного Вам сказать насчет письма Вашего к графу. Федор Петрович находит лучшим просить В[еликую] К[нягиню] в День праздника Христова, т. е. в день рождества нашего Спасителя, Христа.

Пусть будет так, как муж хочет. На днях был у меня М. М. Лазаревский и сообщил, что Вы, может быть, будете на праздниках около Москвы, куда и он собирается. Я позавидовала ему, позавидовала свободе мужчин! – Да, нельзя ли как-нибудь приехать до Царского Села, или до Павловского? Право, можно. Я сама приехала бы в Москву, да дети не так здоровы.

Как только получим добрый ответ от М[арии] Н[иколаевны], тотчас уведомим Вас, только бы знать Ваш адрес.

Напишите несколько строк Н[иколаю] Осип[овичу] Осипову. Вот его адрес: в город Орел, чиновнику или депутату при конторе Министерства уделов. Он нетерпеливо ждет от Вас вести и не дождется. Это благородный юноша, принимавший в Вас всегда самое живое, теплое участие. Одна строка Ваша доставит ему много отрады, я это знаю.

Многое хотелось бы Вам сказать, а желание видеть Вас сильнее, да и может ли мертвая буква заменить живое слово, – хочу слышать, обменяться живым словом. А до тех пор бросаю перо ничтожное, оно по слабости осуждено на мертвое молчание.

Ваша преданная сестра

гр. А. Толстая.

Не подобає мені, друже мій Тарасе, їздить на розмову з тобою, бо про тебе побиваються, як би тебе залучить до столиці; як же пійде слава, що вже й тепер до тебе збираються земляки, як жиди до рабина, то гляди – й попсується твоє діло в великих панів! Я ж, собі на лихо, чоловік у громаді замітний, то зараз усі й дознаються, що поїхав за сім миль киселю їсти. Коли б же то люде толковали діло по правді! А то таке вигадають, що й не снилось нашому брату. Так не жди мене й не пеняй на мене. Мені сей з’їзд не зашкодив би, а тобі певно зашкодить.

Пишеш ти про свої вірші. Добре б ти вчинив, якби довів їх до ладу да й поприсилав мені любенько. Друковати ж тобі на первих порах нічого не раджу, – хіба вже втеряєш зовсім надію на столицю. А як дасть Бог привітать тебе отут на багнах, тоді порадимось, що з ними чинити.

Нема твого «Гуса» ні в кого, пане-брате. А згадай сам, що здужаєш, а що забув, те скомпонуй наново. Сим ти нам догодиш краще од короваю, далебі!

Про журнал я й не помишляю. Не наше се діло, Тарасе. Утонеш у журналі без слави й без пам’яті. Нехай хто інший веде журнал, а ми помагатимем; то се так! Нам треба писать у тому роді, которий єсть наше праведне достояніє, і що вже нехай хто інший хоть як потіє, а ні чого такого не втне. Журнальна ж премудрость не велике диво, і багато знайдеться до сього діла мистеців. Нехай собі мізкують на здоров’є! Я оце копавсь у старосвітських шпаргалах, доводив до ладу всяку всячину для «Записок», а далі печатав Гоголя, то знікчемнів був нінащо; а тепер, як покинув таку роботу, що всяке подужало б, то й світ мені одкрився, і почав я писать таке, чого опріч мене – чи гарне воно, чи й не так то – ніхто не напише. Якби ти був тут коло мене, прочитав би я тобі в смак, і ти б мене запоміг розумною радою, як довести діло до кінця. Тепер же мені [3] ні з ким і порадитись. Усе то, бач, народ або судовий, або воєнний, або дуже розумний, з книжної науки, а такого, щоб розум брав од самого Бога, як ти, мій брате, і нема коло мене. Да вже ж колись побачимось, і наговоримось, і начитаємось! А коли ні, то так перекинем один одному, що в кого є – на пораду. Коли б тілько дав Бог довести до конця, бо кінець – ділу вінець. А робота велика!

Книжки мої на Вкраїні. Була така думка, щоб там ізвіковать у зимовнику, а тепер бачу, що тілько й життя нашому брату на столиці. Коли що треба, то сам іду в Публічну бібліотеку; а треба мало не щодня по новій книжці, то не накупишся.

Адресуй так: «Имярек, в собственной типографии, на углу Вознесенского и Екатерингофского проспектов, в доме Лея, бывшем Бушина».

Твой душею П. Куліш.

Збоку приписка:

Пані моя на Вкраїні, то й не вітає тебе, а дуже шанує й поважає, як і всі добрі й розумні люде.

От 17 декабря.

Писать много некогда, и потому скажу несколько слов. Я еду 21-го числа в Нижний Новгород, то есть в субботу. Ежели приеду днем, то прямо к тебе; а ежели ночью, то где-нибудь остановлюсь в гостинице, а там уже разберем, як чому буть. Прощай! До свидания. Бог дасть, колядовать будем вкупи. Обнимаю тебя от души.

Твой, щирий друже, Михайло Щепкин.

1857 г., 20 дек[абря], Москва.

Привіт і поклін тобі, наш любий, наш славний Тарасе, од щирого серця і повності душевной! Радів і тужив я, чуючи про тебе, читаючи твої вірші красномовнії і кріпкодумнії, і на останку – і твої листи до Щепкіна, сього дивно-милого чоловіка, що і надзаходи віку світить і гріє душею своєю, як вранці світить і гріє яснеє сонце. Полетів би і я оце із ним до Нижнього – да ба! Нужда не пуска з Москви… живи, небоже, роби небоже, то й Бог поможе! Як кажуть на нашій Україні. Так хоч словцем сказаться, коли не в волі повидаться!

Прийми оці книжиці моєй праці! Бач, і я на старості став віршовник, і з письменного книжного Ігоря зробив співаку-українця. Наполовину, здається, таки гарненький; дещо вже й сам полагодив; а що тобі не сподобається, будь ласков, напиши мені, коли буде досужно! Да ще от яка просьба до тебе, наш віщий Бояне! Ми тут дуже бажаєм твоїх пісень і віршей, не тільки про себе, да щоб і в світ їх пустить через «Молву» да «Руську бесіду»: так чи не можна одолжить їми і мене, і видавцев помянених журналов, і всіх земляков… як то раді будуть, побачивши їх друкованими! Знаю те по слічній «Наймичці»! Бувай же здоровенький і ясненький, любий земляче! милий соловейку!.. Помагай Бог тобі, щоб-таки справді побачила тебе Україна на своїм розкошном лоні… бо вже вона все жде не дожде тебе із дальної чужини, і як в тій пісні співається:

Обнімаю ж і я тебе, коханий земляче, мислями моїми і серцем.

М. Максимович.

Кланяється тобі і моя жінка Маруся!

Поклонися от мене Вл[адимиру] Ів[ановичу] Далеві, коли вбачишся з ним. То ще добра людина на світі!

Посилаю тобі, брате Тарасе, з сею почтою «Оповідання» Вовчка. Як то ти їх уподобаєш! Пиши щиро, як думаєш, бо ти в нас голова на всю Україну.

Пишуть до мене з Москви, щоб у московському журналі що-небудь твоє напечатать. Не квапся на се, мій голубе, до якого часу. Одно – що тобі треба спростовати дорогу до столиці, а друге – з великою увагою треба тепер роздивлюватись, що печатать, а що й придержать. Слава твоя писательська тепер у зеніті, то вже треба оглашати себе голосним ділом, а не абияким. Послі 1847 году ждуть од тебе земляки річей великих. А послі вже й малими до їх обізвешся. От якби Гуса ти згадав або наново скомпоновав! Ми знаємо тільки початок: