Чтение онлайн

– Дайте мені годину часу, – швидко зорієнтувався той.

– Він у тебе є, – кивнув комісар. Відвівши Стажера убік, він пошепки сказав:

– Нам треба чим швидше дізнатися, що накоїли тих дванадцять чоловік п'ятнадцять років тому, і хто їм за це мститься. Вони не лише гинуть самі, як Порше, але і тягнуть за собою інших. Крамер вбив сім'ю, Порно збила велосипедиста. Хто підставляє Алекса Крамера? Хто справжній автор картин?

Таємниця життя полягає в тому, щоб "померти перед смертю" і зрозуміти, що смерті не існує .

Розплатившись з офіціантом, Ніколас зробив останній ковток чаю і подивився на Ганну:

– Зараз спробуємо дізнатися про "Варта Ануш", – він щось швидко надрукував у своєму телефоні і включив прямий ефір. Трохи почекавши, Ніколас тріумфально вигукнув:

– Є контакт!

– Добридень, – привітався чоловік за кермом, що підключився до ефіру. Він плавно крутанув кермо і зупинився на узбіччі. – Я щасливий взяти участь у вашій пригоді. І можу допомогти. Варта Ануш – це Зберігачі Великої Таємниці Братства Дев'яти Невідомих. Мені напевно відомо, що сер Альприм перебував у Братстві.

– Сер Альприм? – Перепитав Ніколас. – Це той, якого знайшли сьогодні мертвим у французькому готелі?

– Так, – кивнув чоловік. – П'ятнадцять років тому він працював в Росії помічником німецького посла. В результаті деякої події, Альприм втратив ногу, а потім повернувся до Німеччини, де відкрив найбільшу фірму з продажу діамантів.

– Мабуть – росіян? – Гмикнув Ніколас.

– Індійських, – відповів чоловік. – Після він отримав титул Сера, розширив свій бізнес, став власником першокласних готелів і в цілому жив розкішно. В Росії більше не з'являвся.

– Вважаєте, він провіз діаманти в протезі ноги? – Поцікавився Ніколас.

– Я цього не говорив, – похитав головою чоловік. – Але точно знаю, що його нога була похована на околиці Пітера. Я вишлю вам координати цвинтаря. Вам слід там побувати, адже біля його воріт стоять дві статуї левів, на постаменті яких, висічена та сама фраза – "Варта Ануш".

– Гарно, – сказала Ганна, озирнувшись на всі боки. – І дуже тихо.

До самих воріт цвинтаря проїзд був заборонений, якщо тільки ти не везеш труну з покійником. Тому таксі зупинилося на самому початку усипаної гравієм доріжки, а далі Ганні з Ніколасом, довелося трохи пройтися пішки. Навкруги і дійсно було тихо, якщо не рахувати рідкісного каркання ворон і шелесту листя на високих деревах. Зовсім скоро вони підійшли до статуй левів. Ті немов спостерігали за ними своїми неживими, але ніби все обізнаними і розуміючими очима. Ганна мимоволі щулилася і поправила комір пальто, сховавши оголену шию.

– Як не дивно, але і про левів мені вдалося знайти деяку інформацію, – Ніколас зупинився поряд з Ганною, так само роздивляючись величні статуї. – Якось один чоловік побудував новий великий будинок і оселився там зі своєю дружиною і маленькою дитиною. Але йому все здавалося, що зовнішній двір виглядає не презентабельно і порожньо, тому він шукав, чим його прикрасити. І знайшов. Купив у якогось торговця цих красенів, – Ніколас кивнув на статуї, – і встановив їх на ганку.

Через тиждень після цього, померла його маленька донька, трохи пізніше дружина розбилася на машині, а потім його самого знайшли повішеним. Поліція "впізнала" левів – їх вкрали з місцевого цвинтаря. На постаменті одного, – Ніколас провів пальцем по холодному каменю, – був вигравірован напис "Варта". На постаменті другого – "Ануш".

Ганна, як зачарована простежила за рухом його руки, після струсила головою, ніби відганяючи непрошені думки.

– Той мільярдер, – сказала вона, – втратив ногу, і справи його різко пішли вгору, ніби плата за його жертву. Ти б зміг віддати, наприклад, руку, якби натомість виконалося твоє найпотаємніше бажання?

– Я не вважаю розумним і правильним платити за успіх таку ціну, – Ніколас похитав головою. – Такий шлях в результаті приведе до краху. Але якщо домагатися, довго і чесно боротися – тоді можна з чистою совістю насолоджуватися плодами своєї праці. В разі сера Альприма… – Ніколас задумливо провів пальцем по губі. – Гадаю, ногу він втратив не заради мільйонів. Це була його данина Братству Дев'яти Невідомих, щоб ввійти до їх кола.

– Молоді люди, – окликнув їх цвинтарний сторож. – Вам чимось допомогти?

– Так, – кивнув Ніколас. – Ми б хотіли відвідати. – Він осікся, прикидаючи в думці, як краще висловити своє прохання. Було б дивно говорити, що вони прийшли на могилу, де похована одна тільки нога – Сера Альприма.

– Ох, – здивовано підкинув брови сторож. – Давайте я вас проведу. Що тут коїться останнім часом, ви б знали, – він скрушно похитав головою. – Взагалі я не скаржуся, із зарплатнею не дурят, у будиночку тепло, але ось нещодавно, сталася така історія, думав відкину ноги, відразу після цього зав'язав. Жодної чарки відтоді.

Ніколас і Ганна переглянулися. Було помітно, що чоловік явно нудьгував в компанії одних лише покійників та невтішних родичів. Але слухати його було цікаво, тим більше, що його розповідь могла бути пов'язана з їх розслідуванням.

– Вдень тут повно народу, а ось вночі я залишаюся насамоті. Матеріальних цінностей і документів повно, я вже мовчу про комп'ютери і всякий різний інвентар. Робота взагалі спокійна, зазвичай нічого в нас не відбувається. Сатаністів всяких, як на інших об'єктах, у нас зроду не бувало. Бродять, правда, готи, але у нашого керівництва з їх ватажком негласний договір. Типу своїми непристойностями можете займатися, але майно цвинтарське не чіпати.

Так що вони тихо поводяться, – сторож зупинився, підібравши із стежини, кинутий кимось, порожній паперовий пакет. – Як і на будь – якому іншому кладовищі, ми тримаємо собак. Раніше в нас їх було три. Дворняги, але досить розумні і робочі. Свій хліб їли не даремно. Вони постійно сиділи на ланцюзі, біля своїх будок. Ще у нас скрізь камери спостереження, ну хіба мало що,ось так і живемо, – чоловік розвів руками. – А нещодавно я заступив на зміну і… Мені ще з вечора не сподобалося, як собаки поводяться. Вони постійно гавкали і гавкали, я на них цикати замучився.

Ближче до ночі ніби замовкли, але ненадовго. Коли зовсім стемніло, вони почали сильно вити. Так, що волосся дибки. Мені стало ніяково, я відв'язав одного пса, привів до себе у будиночок. Нехай, думаю, тут ночує, так спокійніше. Ну і ліг спати. Собаки потім ніби угамувалися, все добре, і я заснув. Прокидаюся серед ночі від жахливого гавкіту і виття, чую – пси, які на вулиці залишилися, прямо з ланцюга зриваються. Як згадаю, такий острах бере. – Сторож поспішно перехрестився. – Дивлюся, а Джек, це той якого я до себе в сторожку взяв, хвилюється якось, але доки мовчить.

Я в монітор глянув і очманів… Навколо нашого будинку фігури якісь напівпрозорі блукають. Силуети такі, ледве помітні, більше на людські схожі. Я очам-то і не повірив. Вирішив подивитися, хто там бродить, взяв Джека за нашийник і на двір. Він поводився дуже дивно, ніби слід взяв – мов щура учуяв або що… Вийшли ми на ганок – нікого. Тільки пси виють жахливо. Джек встав і теж вити почав, протяжно, як вовк прямо. Я навкруги все обійшов – нічого не помітив. Повернувся назад, глянув у камери, а силуети так і блукають. Що ви про це думаєте?