Чтение онлайн

Що ближче вони із Сапфірою підлітали до міста, то все виразніше сяйво на обрії розбивалось на тисячі окремих цяток світла. Це світло линуло і від маленьких ліхтариків, і від вогнищ, де готували їжу, і від багать, і від величезних смолоскипів, що кіптюжили нічне небо своїм смердючим чорним димом. В іржавому світлі вогнищ Ерагон побачив море блискучих списів і сяючих шоломів, які ніби билися об велике, добре укріплене місто, на чиїх стінах метушилося безліч крихітних фігурок: хто стріляв із луків у вороже військо, хто перекидав казани з киплячою олією між зубці фортечної стіни, хто перерізав мотузки, які закидали на стіну нападники, хто відштовхував дерев'яні драбини, які вони повсякчас притуляли до стін… Ледь чутні крики, ґвалт, гуркіт тарана, що ним пробували розбити залізні ворота міста…

Коли Ерагон роздивився поле бою, помітив розташування людей і споруд, всіляке обладнання, що його зазвичай застосовували під час штурму, рештки втоми кудись умить зникли. Вершник бачив, що біля стін Фейнстера, щільно притиснувшись одна до одної, так щільно, що навіть на коні там було б важко проїхати, стояли сотні напізруйнованих халуп. Це були житла найбідніших мешканців, які не могли собі дозволити купити будинки всередині міста. Більша частина цих халуп була порожня, а чимало з них і взагалі зруйновані, щоб вардени могли підійти до стін міста великим числом. До того ж багато хатинок охопило полум'я. Ерагон міг бачити, як вогонь поширювався, перестрибуючи з однієї солом'яної стріхи на іншу. На якійсь відстані від цих халуп виднілися чорні вигнуті смуги — то були окопи, які захищали табір варденів. А з другого боку міста можна було помітити доки та верфі, подібні до тих, які Ерагон пам'ятав із Тейрма. А ген-ген далі мерехтів темний і неспокійний океан. Здавалося, він простирався кудись у вічність.

Тремтіння від сильного збудження пробігло по тілу юнака. Сапфіра так само здригнулась. Вершник узявся за руків'я Брізінгра.

«Здається, вони ще не помітили нас, — сказав Ерагон. — Може, усе-таки повідомимо їх про наше прибуття?»

Сапфіра відповіла на те оглушливим ревом, від якого у Вершника перехопило подих, а потім розмалювала небо густою смугою блакитного вогню.

І вардени, що штурмували місто прямо під ним, і оборонці на його стінах завмерли. На якусь мить поле бою огорнула незвична тиша. А потім вардени радісно загукали й почали бити списами та мечами об щити, натомість стогін відчаю почувся з боку тих, хто стояв на стінах.

«От біда! — скрикнув Ерагон. — Краще б ти цього не робила… Я тепер геть нічого не бачу».

«Вибач», — відповіла Сапфіра.

«Перше, що нам треба зробити, — усе ще кліпаючи, сказав Вершник, — так це знайти щойно забитого коня чи ще яку тварину, щоб я міг відновити твою енергію».

«Тобі не варто…»

Сапфіра не стала говорити далі, бо, так само, як Вершник, помітила, що поруч зринула чиясь чужа свідомість. Після секундної паніки Ерагон зрозумів, що то була Тріанна.

«Ерагоне! Сапфіро! — щосили гукала чаклунка. — Як добре, що ви з'явились! Арія та ще один ельф спробували видертися на стіну й потрапили в оточення. Вони не витримають і кількох хвилин, якщо ви їм не допоможете! Мерщій!»

Сапфіра, склавши крила й притиснувши їх до тіла, перейшла у стрімке піке. Вона швидко неслась назустріч темним будівлям міста. Ерагон змушений був сховати голову від різких поривів вітру, що обпікали йому обличчя. Світ закружляв довкола них, коли Сапфіра перекинулась на правий бік, щоб лучникам було важче поцілити в неї.

Ноги та руки Вершника немов налилися свинцем, коли Сапфіра нарешті вийшла з піке. Але потім політ вирівнявся, й страшна вага, яка тисла на Ерагона, вмить зникла. Повз них, неначе хижі птахи, зі свистом пролітали стріли. Деякі з них неодмінно влучили б у ціль, та охоронні закляття Ерагона відбивали їх.

Пролітаючи зовсім низько над зовнішніми стінами, Сапфіра знов заревла. Своїми пазурами й хвостом вона збивала чимало людей, і ті з жахливими криками падали зі стін, чия висота сягала вісімдесяти футів.

На дальньому кінці південної стіни височіла квадратна вежа, на якій стояли чотири велетенські арбалети. Вони стріляли дванадцятифутовими дротиками в бік варденів, що скупчились під брамою міста. А всередині зовнішньої стіни Ерагон і Сапфіра помітили добру сотню солдатів, які взяли в кільце пару воїнів. Ті стояли, притиснувшись спиною до основи вежі, й відчайдушно відбивались від граду ударів, що падали на них.

Навіть у сутінках і з чималої відстані Ерагон упізнав одного з тих воїнів — то була Арія.

Сапфіра миттю стрибнула вниз зі стіни й приземлилась якраз посеред нападників, розчавивши кількох із них лапами. Решта солдатів спершу заціпеніла від жаху, а потім почала тікати хто куди. Сапфіра знов заревла. Вона була в розпачі від того, що її дичина розбігалася. Дракон люто вдарив хвостом по землі, розчавивши при тому ще дюжину солдатів. Один із тих, хто вцілів, спробував прошмигнути повз неї. Та де там! Блискавично, немов змія, Сапфіра схопила його щелепами, струснула головою, в одну мить зламавши бідоласі хребет. Така сама доля спіткала й ще чотирьох оборонців. Решта людей таки встигла сховатися між будинками.

Тим часом Ерагон швидко розплутав кріплення на ногах і зіскочив на землю. Вага обладунку змусила Вершника під час стрибка опуститись на одне коліно. Утім уже наступної миті він пружно випрямився.

— Ерагоне! — скрикнула Арія, біжучи до нього. Ельфійка захекалась. Піт струмками стікав по її обличчю. На ній був один лиш порваний жакет та ще легкий шолом, покритий чорною фарбою, яка не відбивала світло. Услід за Арією прямував Блодхгарм.

— Ласкаво просимо, Б'яртскуларе. Ласкаво просимо, Убивце Тіні, — стомлено мовив він. Короткі ікла ельфа зблискували в сяйві смолоскипів, а його жовті очі горіли. Шерсть на спині та шиї Блодхгарма стояла сторчма, що надавало йому вкрай лютого вигляду. І він, і Арія були заляпані кров'ю. Ерагон так і не міг збагнути: їхня це кров чи їхніх ворогів.

— Ви поранені? — спитав він.

Арія заперечно похитала головою, а Блодхгарм сказав:

— Так… кілька подряпин, нічого серйозного.

«А що це ви тут робите самі-самісінькі?» —.

спитала Сапфіра.

— Брама… — відповіла Арія, яка ще й досі не могла перевести подих. — Три дні ми намагались зламати її, але вона не піддається впливу магії, а наш таран ледь подряпав обшивку. Тоді я й переконала Насуаду…

Арія змовкла, щоб перевести подих, і розповідь продовжив уже Блодхгарм:

— Арія переконала Насуаду інсценувати нічний напад, щоб ми могли непомітно прослизнути до Фейнстера й відчинити браму зсередини. Та вони помітили нас… А крім того, ще й не дозволили скористатися магією. Словом, тут була ціла купа солдатів, які, мабуть, здолали б нас…

Поки Блодхгарм говорив, Ерагон поклав руку на груди одного із мертвих вояків і перевів енергію, яка ще залишалась у тілі чоловіка, до свого власного тіла, а звідти до Сапфіри.

— А де тепер чарівники? — спитав Вершник, переходячи до тіла ще одного вояка.

Блодхгарм знизав плечима:

— Здається, вони ледь не збожеволіли від одного твого вигляду, Шуртугале.

«Так і має бути», — відповіла на те Сапфіра.

Ерагон забрав енергію іще в чотирьох солдатів, потім підняв дерев'яного щита.

— Ну що ж, — сказав Вершник, — тоді ходімо відчиняти браму для варденів, чи не так?

— Так, і негайно, — відповіла Арія, а коли вони вже рушили вперед, скоса зиркнула на Ерагона. — У тебе новий меч…

Той кивнув:

— Рунон допомогла мені викувати його.