Чтение онлайн

— Тепер усе гаразд? — спитав Ерагон.

— Мені треба трохи часу, щоб оговтатись, — відповів дракон.

Тим часом співи припинилися й Арія зняла закляття з Ерагона та Орика.

— Лифаєне, Нарі, — звеліла вона, — ідіть до Сильтрима й приведіть нам коней. Ми не зможемо йти пішки до Елесмери. А ще попередьте капітана Дамиту, що Церис потребує підкріплення.

— А що нам казати, коли вона спитає, чому ми покинули свій пост? — вклонився Нарі.

— Скажіть, що те, чого вона боялася, нарешті відбулось: вирм вкусив себе за хвіст. Вона зрозуміє.

Обидва ельфи подалися до Сильтрима, а решта подорожан заходилися вивантажувати речі з човнів. За якийсь час Ерагон почув, як їхні приятелі вже повертаються верхи на білих жеребцях, ведучи за собою ще чотирьох коней. Благородні тварини велично рухалися поміж деревами, а їхня шкіра виблискувала на сонці. На жодному з них не було сідла.

— Блетр, блетр, — прошепотів Лифаєн, зупиняючи свого коня.

— У вас усі коні такі породисті? — спитав Ерагон, милуючись вишуканими скакунами. Вони було не набагато вищі за поні, завдяки чому могли швидко пересуватися лісом. Здавалося, вони не лякалися Сапфіри.

— Ні, не всі, — усміхнувся Нарі, відкидаючи пасмо сріблястого волосся, — але більшість. Ми розводимо їх уже багато століть.

— А як ними правити? — поцікавився юнак.

— Кінь ельфів відгукується на команду прадавньою мовою, — озвалася Арія. — Кажи, куди тобі треба, і він довезе. Але ніколи не бий і не ображай його, тому що коні не раби, а наші друзі. Вони везтимуть доти, доки зможуть, і це велика честь — їхати верхи на одному з них. Я змогла врятувати яйце Сапфіри тільки завдяки тому, що коні відчули щось недобре й зупинили нас перед засідкою Смерка. Вони не дадуть тобі впасти й допоможуть знайти дорогу, якщо заблукаєш. На них трохи схожі фельдуности гномів.

— Ти маєш рацію, — сказав Орик. — Фельдуност може підняти тебе на скелю й спуститися без жодних перешкод. Але як же ми їхатимемо без сідел? Я не тягнутиму повну торбу за спиною!

Лифаєн скинув жмут шкіряних торбинок до ніг Орика й тицьнув на шостого коня:

— А тобі й не доведеться!

На те, щоб розмістити речі по торбах та нав'ючити їх на коня, пішло десь півгодини. Після цього Нарі переказав Ерагонові й Орику ті слова, за допомогою яких можна правити тваринами.

«Гангра фрам» спонукало їх рухатися вперед, «блетр» — зупинятися, «халупа» — мчати галопом, а «гангра аптр» — іти назад.

— Оце твій Фольквир, — показав ельф Ерагонові. — Простягни руку.

Ерагон ступив до одного з жеребців, і той радісно форкнув, обнюхавши свого нового господаря.

— Чудово, — похвалив Нарі, так само запросивши Орика до знайомства зі своїм конем.

Коли Ерагон виліз на Фольквира, Сапфіра підійшла ближче. Хлопець глянув на дракона, намагаючись зрозуміти, наскільки той оклигав.

— Ерагоне, — несподівано озвалась Сапфіра. — Я багато думала, бувши під впливом магії. Раніше це видавалося мені дурістю, а тепер ятрить мою душу. Кожне зі створінь на цьому світі має свою пару, уявляєш? І тільки в мене нікого нема. Відтепер я почуваюся дуже самотньою.

Її слова нагадали Ерагонові про те, що драконові всього лиш вісім місяців. Утім, у коханні вона була ще більш недосвідчена, ніж він сам. Від жалю в Ерагона стислося серце, але він стримався, щоб не образити дракона, й мовив:

— Галбаторікс має ще два драконячих яйця. Пригадуєш, ти казала, що хотіла б урятувати їх?

— На це ж піде хтозна-скільки часу! — пирснула Сапфіра. — До того ж, може бути, що дракон із тих яєць матиме іншу стать. Ні, долі судилося, аби ми таки вимерли…

У відчаї вона хльоснула хвостом об молоде деревце, розтрощивши його на друзки.

— Ну, що ж я можу зробити?! — розгубився Ерагон. — Гадаю, не варто втрачати надію. Ти матимеш шанс знайти собі пару, але мусиш бути терплячою. Навіть коли яйця, що їх зберігає Галбаторікс, не такі, дракони все одно повинні де-небудь існувати, як люди, ельфи чи ургали. Коли ми виконаємо свій обов'язок, я неодмінно допоможу тобі розшукати їх. Добре?

— Добре, — буркнув дракон, випустивши з ніздрів пасмо диму. — Мені слід бути розважливішою й не вихлюпувати через край свої емоції.

— Пусте, — заспокоїв її юнак. — Ти ж не з каменю, щоб не виказувати почуттів. Це цілком нормально. Але обіцяй, що не будеш більше вередувати, доки ти сама.

— Гаразд, не буду, — запевнила Сапфіра, важко зітхнувши.

Ерагонові відлягло від душі, він схилився з коня й поплескав дракона по шорсткій щоці.

— Іди вже, малий, — відсунувся той. — Побачимось пізніше.

Парубкові дуже не хотілося залишати свого друга в такому стані. Він неохоче рушив у ліс разом з Ориком та ельфами, прямуючи на захід вглиб Ду Вельденвардена. Обмірковуючи поведінку Сапфіри, Ерагон наважився розказати все Арії.

— Це один із найстрашніших злочинів Галбаторікса, — спохмурніла ельфійка. — Я не знаю, чи можна чимось тут зарадити, але будемо сподіватися… Ми просто не можемо інакше.

Ерагон уже так довго перебував у Ду Вельденвардені, що скучив за полями, річками й горами. Польоти із Сапфірою не зараджували його смутку, оскільки зверху було видно лише нескінченне море лісу.

Часто-густо зелене склепіння Ду Вельденвардена ставало настільки щільним, що важко було сказати, звідки встає й куди сідає сонце. Усе це навіювало відчуття безнадійної туги й розгубленості, хай там скільки разів на день Арія або Лифаєн показували на рятівний компас. Якби не ельфи, він ніколи б не вибрався з цього лісу, блукаючи в ньому все життя.

Під часу дощу довкола сутеніло, наче в могилі. Вода збиралася на листі, а потім скочувалася на мандрівників сотнями маленьких водоспадів. Тоді Арія подумки викликала розпечену кулю, яка гойдалася над її правою рукою, і це було єдине джерело світла в їхньому лісовому льосі. Вони зупинялися й тулилися до дерев, поки буря не вщухала, але навіть за кілька годин по тому можна було знову потрапити під холодний душ, бо вода збиралася в кронах.

У міру наближення до серця Ду Вельденвардена дерева ставали вищими, простягаючи довкруж своє загребуще гілляччя. Стовбури велетенськими колонами заввишки футів зо двісті здіймалися вгору. Ерагон виміряв кроками одну з них, і нарахував аж сімдесят футів.

— Це означає, що ми вже поблизу Елесмери, — кивнула Арія, спостерігаючи за вправами юнака. — Загалом, ці дерева — найдавніші мешканці Алагезії. Ельфи полюбили їх ще відтоді, як уперше побачили Ду Вельденварден. Вони дуже піклуються про їхнє зростання. Тож ми вступаємо до мого світу, Ерагоне. Прошу пам'ятати про те, що цей край дихає сивою історією, будучи сповнений таємниць і несподіванок. Тому поки що не літай із Сапфірою, аби ми не вскочили в халепу.

Ерагон переказав почуте драконові, який лежав поруч і розважався пусканням пасемець диму з ніздрів.