Чтение онлайн

— Дуже похвально. Я не маю сумнівів у жодному твоєму слові,— сказав король Орин.— Але вардени завжди діяли, у згоді з усіма своїми союзниками — людьми Сурди, нашим другом королем Ориком і гномами Беорських гір, а віднедавна ще й із ургалами на чолі з Нар Гарцхвогом, і з котами-перевертнями,— він кивнув убік Грімра, який і собі кивнув у відповідь королеві.— Не годиться, щоб солдати бачили, як ми привселюдно сперечаємось один з одним. Ти згоден?

— Звісно, згоден.

— Звісно...— повторив король Орин.— То чи можна сподіватися, що ти будеш обговорювати з нами всі важливі питання, як це робила Насуада? — спитав Орин і, не давши Ерагонові відповісти, продовжив: — Усі ми,— він обвів поглядом присутніх у наметі,— однаково ризикуємо в цій війні, тож нікому не сподобається, коли йому будуть нав'язувати чужу волю. Більше того, ніхто цього не допустить. А попри твої численні перемоги, Ерагоне, Убивце Тіні, ти надто молодий і недосвідчений. І ця недосвідченість може бути фатальною. Натомість у нас є перевага: ми багато років командували військами або принаймні бачили, як це роблять інші. Наш досвід може допомогти тобі обрати правильний шлях. Ми. віримо в те, що разом нам буде легше здолати Галбаторікса.

Вершник чудово розумів, що Орин має рацію: він і справді був молодий і недосвідчений, йому й справді була конче потрібна допомога старих воєначальників. Але визнавати це йому дуже не хотілось, щоб не здаватися слабким.

— Я буду радитися з вами в разі потреби,— відповів Вершник,— але мої рішення, як і раніше, будуть належати тільки мені.

— Вибач, Убивце Тіні, але я не дуже в це вірю. Твої близькі стосунки з ельфами,— Орин кинув оком на Арію,— ні для кого не секрет. Крім того, тебе прийняли до клану Інгейтум, з чого випливає, що ти повинен підкорятися лідеру цього клану — королю Орику. Може, я й помиляюсь, але навряд чи твої рішення будуть належати тільки тобі.

— Спочатку ти радиш мені дослухатися до наших союзників, а тепер говориш щось цілком протилежне. Чи ти бува часом не хочеш, щоб я слухав тільки тебе? — Ерагон починав не на жарт дратуватися.

— Я б хотів, щоб твій вибір був зумовлений інтересами нашого народу, а не інших рас!

— Так було завжди,— похмуро відповів Ерагон.— І так завжди буде. Звісно, я належу до варденів і до клану Інгейтум. Та попри це, я безмежно відданий і Сапфірі, і Насуаді, і своїм родичам. Так само, як і ви, ваша величносте, я маю безліч зобов’язань, але моя найголовніша мета — перемога над Галбаторіксом та Імперією. Так було завжди, і якщо мої зобов’язання будуть суперечити моїй меті, то я надам перевагу саме їй. Коли хочете, можете ставити під сумнів мої рішення, але не мої мотиви. Крім того, був би вам дуже вдячний, якби ви перестали натякати на те, що я зраджую свій народ!

Орин насупився, його щоки почервоніли, і він уже хотів був відповісти образою на образу, та зробити це завадив гучний дзенькіт — то роздратований Орик гупнув своїм молотом по щиту.

— Годі плести дурниці! — обурено вигукнув він.— Ви сваритесь через тріщинку в підніжжі, тим часом на нас ось-ось упаде ціла гора!

Орин насупився ще дужче, але втримався від продовження неприємної розмови. Натомість він узяв зі столу кубок вина й відкинувся на спинку крісла, недобрим поглядом зиркаючи на Ерагона.

«Він тебе просто ненавидить»,— буркнула Сапфіра.

«Або мене, або те, що я роблю. Так чи інакше, я йому заважаю, а отже, доведеться за ним наглядати».

— Перед нами стоїть просте питання,— мовив Орик.— Що нам робити тепер, коли Насуада в полоні? — він поклав молот на стіл і звів свою вузлувату руку над головою: — Мені здається, що, загалом беручи, нічого не змінилось. Якщо ми не хочемо визнавати поразку й іти на перемир’я, нам залишається тільки одне: наступати на Урубейн так швидко, як тільки це можливо. Насуада не збиралася власноруч знищити Галбаторікса. Це ваша місія,— кивнув Орик на Ерагона й Сапфіру,— ваша й ельфів. А щодо нас, то ми зайшли надто далеко... Ясна річ, нам дуже бракуватиме Насуади, проте ми готові продовжити шлях без неї. Вона хотіла цього, це її мета. І якби вона зараз була разом з нами, то навряд чи зробила б якийсь інший вибір. Ми повинні вирушити до Урубейна. Ото й усе. Тут більше нема чого вирішувати.

Усі присутні дуже уважно слухали Орика. Один лиш Грімр бавився кинджалом із чорним клинком. Здавалося, ця розмова була йому геть нецікава.

— Я згодна,— сказала Арія.— Іншого вибору в нас нема.

— Гном каже діло,— схилив свою велику голову Гарцхвог, аж по стінах намету пробігли химерні тіні.— Ургалгра залишається з варденами, допоки військом керуватиме Вогнемеч. На чолі з ним та з Вогнеязикою ми змусимо безрогого зрадника Галбаторікса повернути нам усі борги.

Голос кулла звучав, мов грім. Ерагон аж зіщулився.

— Все це дуже добре,— мовив король Орин,— але я ще й досі не почув, як саме ми хочемо здолати Мертага й Галбаторікса, коли дістанемось Урубейна.

— У нас є Дотдаерт,— показав Вершник спис, який щойно принесли ельфи.— З ним ми можемо...

— Так-так, Дотдаерт...— махнувши рукою, перебив його король Орин.— Але він не допоміг тобі зупинити Торнака... І мені важко уявити, як він може допомогти тобі в бою проти Галбаторікса й Шруйкана. Як не крути, а ти навряд чи зумієш гідно протистояти, тому клятому зраднику. Хіба ж ні, Ерагоне! Ти не здолав навіть свого брата, хоч він і став Вершником лиш недавно!

«Наполовину брата»,— подумки прошипів Ерагон, але притримав язика. Він не знав, що відповісти Орину. У словах короля була значна частка правди, і вони неабияк присоромили Вершника. А Орин тим часом вів своє:

— Ми вступили в цю війну, сподіваючись, що ти зможеш перемогти Галбаторікса. Так обіцяла нам Насуада. І ось ми тут, ми хочемо схрестити зброю з наймогутнішим магом усіх часів, але так ні на крок і не наблизились до перемоги!

— Ми почали війну,— тихо відповів Ерагон,— бо вперше від часів занепаду Вершників у нас з’явився реальний шанс знищити Галбаторікса. І ти прекрасно це знаєш.

— Який іще шанс? — глузливо посміхнувся король.— Ми маріонетки, усі без винятку. Маріонетки, які витанцьовують під дудку Галбаторікса. І те, що ми опинились аж так далеко, сталося тільки тому, що він дозволив нам це зробити. Галбаторікс хоче, щоб ми прямували до Урубейна. Він хоче, щоб ми привели тебе до нього. А якби йому схотілося нас зупинити, він розгромив би нас іще на Палаючій рівнині. І тоді, коли ти опинишся десь недалечко від нього, він зробить це... Він знищить нас...

Здавалося, що повітря між ними скам’яніло від напруги.

«Обережніше,— попередила Ерагона Сапфіра,— він покине вас, якщо ти не переконаєш його лишитися».

Арія теж виглядала стурбованою. Ерагон тим часом поклав руки на стіл і спробував зібратися з думками. Він не хотів кривити душею, але мав будь-що вселити в Орина надію. А це було ой як непросто, бо він і сам відчував якусь розгубленість.

«Невже Насуаді було так само важко, коли вона збирала нас і переконувала йти вперед?» — подумав Ерагон, а вголос сказав:

— Наше становище не таке вже й... безнадійне, як ви його змальовуєте.

Орин криво посміхнувся й зробив великий ковток вина.

— Дотдаерт становить для Галбаторікса велику загрозу,— вів далі Вершник,— і в цьому наша перевага. Він остерігатиметься списа, отже, якоюсь мірою ми будемо його контролювати. І навіть якщо нам не вдасться вбити самого Галбаторікса, то в нас буде шанс знищити Шруйкана. Повірте, загибель дракона буде для нього гірша за власну смерть.

— Цього ніколи не станеться,— заперечив Орин.— Він знає, що в нас є Дотдаерт, і неодмінно вживе запобіжних заходів.