Чтение онлайн

А поки він це думав, вітер, здається, став трохи м’якший. Навіть удари грому здавалися не такими різкими й розкотистими. І коли Ерагон вийняв шматочки тканини з вух, то був вражений тією мертвою тишею, що залягла довкола них. Тільки десь далеко-далеко Вершник почув тихий шурхіт, схожий на звук невеличкого лісового струмочка. А крім нього — тиша, неземна тиша.

Коли шум розлюченого шторму зник, Вершник помітив, що напруга від його заклинань зросла. Не так від тих чарів, які дозволяли зберігати тепло, як від тих, що зібрали й утримували повітря біля нього й Сапфіри. Не знати чому, але енергії, необхідної для підтримки другого заклинання, потрібно було значно більше. Незабаром Ерагон почав відчувати, що магія ось-ось забере навіть ті маленькі залишки життєвих сил, які в нього ще збереглися: його руки були холодні, серце билося якось поривчасто, а ще його охопила незрозуміла всеосяжна млявість — вона стривожила Вершника, мабуть, найбільше.

Тоді Глаедр почав допомагати йому. Ерагон відчув, що його тягар потроху зменшується. Енергія дракона вливалася в нього — гаряча, мов жар лихоманки,— змиваючи млявість і відновлюючи силу рук і ніг.

Так вони й летіли.

***

Нарешті, Сапфіра відчула невелике послаблення вітру й почала готуватися до того, щоб при нагоді вирватися з потоку повітря. Та перш ніж вона це зробила, хмари над ними порідшали, і Ерагон побачив кілька блискучих цяток. То були зірки — білі й сріблясті, значно яскравіші за будь-які інші, які Вершникові випадало бачити на віку.

«Гляньте»,— сказав Ерагон.

Хмари розсунулись, і Сапфіра вилетіла з бурі. Вона зависла над нею, балансуючи на поривчастому вітрі на самісінькій вершині колони хмар.

І ось тепер Ерагон побачив весь шторм, що розлігся під ними на сотні миль. Його центр був, мов купол у вигляді гладенького гриба. Він височів в обіймах сильних перехресних вітрів, які віяли із заходу й зі сходу, погрожуючи скинути Сапфіру з її непевної доріжки. Хмари тут були молочного кольору й немов світилися зсередини.

Вони виглядали прекрасними й спокійними — така собі незмінна форма, що прикриває внутрішню борню.

А потім Ерагон побачив небо й полегшено зітхнув. Зірок на ньому було більше, ніж він будь-коли міг собі уявити. Червоні, сині, білі, золоті — вони лежали на небосхилі, мов жмені іскристої пилюки. Відомі Вершникові сузір’я були розкидані тут серед тисячі яскравих зірок, які він бачив уперше. Зірки виглядали яскравішими, можливо, тому, що порожнеча між ними здавалася куди темнішою. Ерагон подумав, що раніше, коли він дивився на небо, його очі застеляв туман, який заважав йому бачити справжню красу зірок.

Він дивився на це приголомшливе видовище, благоговіючи перед прекрасною, випадковою, непізнаною природою мерехтливих вогнів. І тільки тоді, коли він, нарешті, опустив очі, йому спало на думку, що там, на горизонті, було щось, що мало незвичайний фіолетовий колір. У тому місці небо й море не сходились, утворюючи пряму лінію, як мало бути над просторами безмежного океану,— на їхній межі виднівся вигин, схожий на край гігантського кола.

Це була просто неймовірна картина. Ерагон не відразу зрозумів, що то він бачив. А коли нарешті зрозумів, волосся йому на голові заворушилось і дихати стало важко.

«Світ круглий,— прошепотів він.— Небо опукле... а світ круглий».

«Це тільки так здається,— сказав Глаедр, хоч, судячи з усього, він теж був вражений.— Колись я чув про це від одного старого дракона, але ніколи не бачив на власні очі».

На сході з’явилося слабеньке жовте світло. Воно віщувало, що незабаром має зійти сонце. Ерагон подумав, що якби Сапфіра утримала свій курс бодай чотири-п’ять хвилин, то вони неодмінно побачили б, як воно сходить, хоч мине ще чимало часу, доки тепле, життєдайне проміння заграє на поверхні води.

Сапфіра й справді ще трохи протрималася на цій шаленій висоті. Тепер вони всі троє наче зависли між зірками й землею, плаваючи в тихих сутінках, немов знедолені духи. Вони були ніде, у місцині, що не належала ані до неба, ані до землі, на межі між двома безконечними світами.

Тим часом дракон рухався вперед, на північ. Він чи то летів, чи то падав, бо повітря тут було таке розріджене, що крила не могли як слід підтримувати вагу його тіла, як тільки він опинився за межами потоку вітру.

«А як ви гадаєте,— раптом спитав Ерагон,— якби у нас було досить сили, чи могли б ми долетіти до Місяця?»

«Хто знає, що таке можливість?» — відповів питанням на питання Глаедр.

А й справді! У дитинстві Карвахол і Паланкарська долина були для Ерагона цілим світом. Звичайно, він чув про Імперію, але вона ніколи не здавалася йому реальною, аж поки він не почав подорожувати по ній. Трохи пізніше його уявлення про світ стало ширшим завдяки Алагезії, а також іншим землям, про які він читав. А ось тепер він зрозумів: те, що здавалося йому таким велетенським, насправді було лиш маленькою частинкою значно більшого цілого. Вершник відчув, що його погляд на світ за останні кілька секунд став куди ширший — так, наче нікчемна мурашка перетворилася на.

Небо опукле... а світ круглий...

І це, зрештою, просте відкриття змусило його переглянути геть усе. Тепер навіть війна між варденами та Імперією здавалася Вершникові дуже й дуже дрібного на тлі гігантської картини світу. І тоді він подумав, які насправді дрібні й несуттєві ті житейські клопоти, котрі так мучать людей, якщо поглянути на світ згори.

«Знаєш,— обернувшись до Сапфіри, сказав Ерагон,— якби кожен міг побачити те, що бачили ми, можливо, на світі було б менше воєн».

«Можеш не сподіватися, що вовки колись стануть вівцями».

«Так, але хіба вовки завжди були такі жорстокі до овець?»

* * *

Невдовзі Сапфіра пірнула назад у темні хмари, але тепер їй вдалося уникнути сильних потоків повітря. Вона летіла по небу ще багато-багато миль, спираючись на дрібні висхідні потоки. Треба було берегти сили.

Десь за годину-другу туман нарешті розвіявся, і вони вилетіли з велетенської маси хмар, які були епіцентром шторму. Сапфіра спускалася все нижче й нижче, аж до самісінької основи штормових хмар.

Над горизонтом почало зринати сонце, але Сапфіра й Ерагон уже не звертали увагу на довколишній світ — на це в них просто не було сил. Зрештою, що могло привернути їхню увагу в безкінечній одноманітності океану?

Аж раптом Глаедр сказав:

«Сапфіро, там... праворуч від нас... Ти бачиш це?»

Ерагон теж підвів голову і якийсь час моргав, доки його очі не призвичаїлись до яскравого світла.

За кілька миль на північ із хмар піднімалось кільце гір. їхні вершини були вкриті снігом і кригою, і вони нагадували якусь старовинну зубчасту корону, що лежить на ковдрі з туману. Східні вершини сяяли у світлі вранішнього сонця, тимчасом як західні ховалися в довгих синіх тінях. Вони були наче похмурі кинджали на хвилястій білосніжній рівнині.