Чтение онлайн

«У цій норі й незчуєшся, як до тебе хтось підкрадеться»,— подумав Вершник і в розпачі буцнув камінець, що трапив йому під ногу. Камінець підлетів і вдаривсь об стіну, через що по всьому тунелю пішла луна.

— Вибачте,— буркнув юнак, помітивши невдоволені погляди супутників.

«Принаймні тепер джерело дивних звуків під ДрасЛеоною для нас уже не таємниця,— подумав він, криво посміхнувшись.— Треба буде неодмінно розповісти про все старенькому Джоуду після того, як повернемось».

Забрівши в тунель уже достатньо глибоко, Ерагон озирнувся назад, щоб глянути, чи далеко вони від входу. Утім ковані двері розчинилися в темряві, ніби їх ніколи й не було. Сутінки стали такі густі, що Вершник боявся навіть дихати, аби не набрати в легені вогкої темряви. Тунель тиснув на нього й пригнічував, нагадуючи грубі проходи Хелгрінда, в яких він разом із Рораном бився з разаком.

Намагаючись позбутися невеселих думок, Вершник розмашистими кроками поспішив уперед, аж раптом помітив у темряві чиїсь очі, що виблискували, ніби пара багряних місячних камінців. Юнак схопився за руків’я Брізінгра, готовий відбити атаку незнайомця, але з темряви, нечутно ступаючи м’якими лапами, випірнув Солембум. Кіт-перевертень зупинився перед світлом і притис вуха. На його морді наче завмер подив.

«Міг би й здогадатися»,— заспокоїв себе Ерагон. Воно й справді, де б не з’являлася знахарка, її незмінно супроводжував величезний кіт-перевертень.

«Цікаво, як вона його приручила?» — подумав Ерагон і вирішив, що перегодом будь-що-будь розвідає все про минуле Анжели.

Кіт тримався позаду, прикриваючи загін з тилу, що не могло не тішити. Тепер Вершник швидше пішов уперед наздоганяти своїх супутників.

Перш ніж купка зухвальців покинула варденський табір, Насуада належно їх підготувала. Вони знали про Драс-Леону майже все: точну кількість солдатів, задіяних в обороні, місце їхнього розташування, їхні обов’язки, розпорядок, звички. Насуада розповіла навіть про те, коли зазвичай спить Мертаг, що він полюбляє їсти і в якому настрої був напередодні. Слухаючи її, Вершник і ельфи не могли надивуватися. Побачивши їхній подив, Насуада посміхнулась і пояснила, що всю цю інформацію вивідали коти-перевертні, які шпигували в місті ледь не з першого дня, відколи вардени розбили табір під стінами Драс-Леони. Власне кажучи, загін міг розраховувати на їхню підтримку й під час захоплення воріт. Щоправда, Насуада попередила, що ті не будуть виказувати себе аж до останньої миті. Мовляв, так воно і безпечніше, і дієвіше. Хоча, коли розібратися, хто міг запідозрити, що вгодований котище, який вештається вулицями міста, є ворожим шпигуном?

Просуваючись тунелем усе далі й далі, Ерагон чомусь подумав, що потреба в сні є справжнім слабким місцем Мертага.

«Навіть якщо нам не вдасться порішити його сьогодні,— міркував Вершник,— я знаю, що робити. Слід будити Мертага серед ночі — і так кілька діб поспіль... Навряд чи він зможе вправно битися, коли засинатиме на ходу».

Тунель був прямий, мов стріла. Загін ішов уже добрі півгодини, а на якісь повороти не було навіть натяку. Підлога під невеличким кутом пірнала вниз, хоч невдовзі знову починала йти вгору — каналізаційні канали в цих краях завжди будували за таким принципом.

Спливло кілька хвилин, і багно під ногами стало м’якшим, прилипаючи до черевиків, ніби глина. Зі стелі тут уже скрапувала вода, час від часу потрапляючи Ерагонові за комірець і скочуючись його спиною ледь не на поперек. Пройшовши ще метрів із десять, Вершник послизнувся й, щоб не впасти, зіперся рукою на вкриту огидним слизом стіну.

Відчуття часу поволі зникало. Можливо, загін провів у тунелі дві години, а може, й усі десять. У всякому разі, в Ерагона вже неабияк боліли шия та плечі, бо ходити зігнувшись було надзвичайно незручно.

Загін просунувся ще трохи далі, і юнак помітив, що луна стала не така гучна, а проміжок між повторенням звуків значно зріс. Невдовзі тунель вивів їх до великої квадратної кімнати з гострою стелею близько п’ятнадцяти футів заввишки. Кімната була порожня, як не брати до уваги якоїсь діжки, що самотньо притулилася в кутку. Кожна стіна мала невеличкі проходи. Куди вони вели, Вершник не міг розгледіти. Загін розгублено зупинився й затупцяв на місці. Ерагон нарешті з хрускотом розпрямив спину.

— Мабуть, у планах Ерста Грейбіарда цього не було,— зітхнула Арія.

— Ну, і куди нам тепер іти? — спитав Вірден.

— Це ж очевидно! — змахнувши руками, вигукнула знахарка.— Ліворуч. Треба завжди обирати ліву доріжку.

— Це з якого боку глянути,— зауважив Ерагон.— Якщо стояти спиною, то ліва буде...

— Правою,— урвала його Анжела,— а права буде лівою...— її очі звузились.— Іноді ти буваєш такий розумний, Шейдслеєре... Ну, гаразд, підемо твоїм шляхом. Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала! От побачиш, кілька годин ми будемо кружляти по колу.

Правду кажучи, найбільшу довіру у Вершника викликав середній тунель. Принаймні йому здавалося, що саме він виводить на вулиці міста. Але бажання сперечатися зі знахаркою Вершник не мав, тому він вирішив пристати на її вибір.

«Куди б ми не пішли,— резонно міркував він,— ми все одно рано чи пізно знайдемо сходи. Не може ж під Драс-Леоною бути мільйон кімнат!»

Тримаючи свій ліхтарик, Анжела пішла першою. Вірден і Арія понуро поплентались за нею, а Ерагон замикав процесію. Кімната, у якій опинився загін, насправді була куди більша, ніж могло здатися на перший погляд. Відстань між її стінами становила щонайменше двадцять футів. Наприкінці кімнати був коридор, у стінах якого виднілись ходи в безліч печер, а в них так само можна було побачити ще по три-чотири тунелі. «Хто й навіщо усе це набудував?» — з подивом подумав Ерагон.

Усі кімнати, що траплялися їм на шляху, були порожні. Лиш одного разу загін наштовхнувся на якийсь зламаний стілець та купу обплетених павутинням битих горщиків. Тим часом Анжела, не вагаючись, повертала в нові й нові коридори. Вершник кілька разів хотів її зупинити, але не наважувався, розуміючи, що сам він нічого кращого запропонувати не може.

Знахарка зупинилась аж тоді, коли вони зайшли в круглу кімнату із сімома однаковими коридорами.

— Поміть коридор, з якого ми вийшли, інакше будемо кружляти й кружляти,— сказала Арія.

Не гаючи ні секунди, Ерагон вийняв Брізінгр і провів на кам’яній стіні риску. Потім він пильно придивився до темряви позаду себе, але на Солембума не було навіть найменшого натяку Залишалося тільки сподіватись, що кіт-перевертень не заблукав у цих химерних лабіринтах. Вершник уже хотів знайти його подумки, але вчасно стримався, оскільки плин його свідомості могли помітити ворожі маги.

— Ах! — вигукнула Анжела й підняла свій ліхтарик так високо, як могла, розігнавши зловісні тіні.

— Що сталося? — прошепотів Вершник, кинувшись у центр кімнати, де вже були Вірден та Арія.

— Стеля, Ерагоне...— мовила Арія.— Поглянь на стелю!

Юнак звів погляд угору, але не побачив нічого, крім блоків старих, потрісканих і порослих мохом каменів. Дивним було те, що ця давня стеля ще й досі тримається.

— Що? — не зрозумів Вершник.

— Дивись уважніше,— відповіла ельфійка.

І тут Ерагон аж рота роззявив від подиву. Виявляється, лінії були не тріщинами, а рунами — рядами чітких невеличких рун. Час і пліснява знищили частину тексту, але решту ще й досі можна було прочитати. Вершник спробував їх розшифрувати, проте знайшов тільки три знайомі слова — усе інше прочитати він неміг.