Чтение онлайн

— А що таке? — запитав дядько.

— Злізти всім, перейти через карантинну подушку! — наказав міліціонер.

А дружинник, мабуть, був другом шофера, бо вони всміхнулися один одному і навіть руки потиснули. Але дружинник все одно і йому наказав потоптатись по змоченій жовтим розчином тирсі.

Ваня зліз і з цікавістю пройшовся по подушці, навіть Жучка декілька разів поставив у тирсу всіма чотирма лапами. А сам посміхнувся: це ж треба — якусь комедію дорослі розігрують!

— Так що тут у вас сталося, питаю? — звернувся дядько Митя до дружинника.

І той розповів що. Всю сім’ю Гордіїв з Клинців ізолювали, завезли до лікарні. З Березівки — Олега Максимовича, вчителя. Але по всьому видно, що цим не обійдеться. Епідемія — не жартики, а тим більше — ураження головного мозку.

Ваня рвонувся до дружинника розпитати про своїх докладніше (це ж треба — таке тут сталося), як міліціонер запитав у Вані, буцім стрельнув:

— Прізвище?

— Горді-ій… — протягнув здивований Ваня. — Іван Олексійович? — уточнив міліціонер.

— Ну-у.

— Не нукай, не запріг. Наказано тебе затримати… Товаришу старший лейтенант! — мовив міліціонер у коробочку-рацію, піднісши її до губ. — Утікач сам з’явився, щойно затримав його перед в’їздом у село… Останній з Гордіїв… Так… Так… Слухаю! Єсть доставити в контору колгоспу! — і міліціонер замахав руками: — Ви — переганяйте машину через подушку, ви — сідайте назад у кузов, а ви — залишайтеся на посту! — показав на місце, де повинен стояти дружинник. — Але вас також замінимо, ізолюємо — ви віталися за руку з шофером. А шофер мав контакт з Гордієм…

Діловитий був міліціонер!

Чомусь уже не сідали, а всі стояли в кузові, тримаючись за борти, дорослі трохи пригнувшись.

— Ну, бачиш тепер, що накоїлося? Через тебе, через твоїх улюблених Ерпідів, — прошепотів з докором дядько Микола.

— Я ні в чому не винен! І це не хвороба, не епідемія! — загарячився Ваня. Не знав він, з чого почати, про що найважливіше насамперед розповісти, — Це все Ерпід наробив, але він нікого не заражав епідемією… Товариш міліціонер! — Ваня подався до нього, виставивши руки. Але міліціонер поспішно відступив ближче до кабіни.

— Тільки без рук! — вигукнув він наполохано. — Заспокойся, у нас добрі лікарі, вони і тебе вилікують, і всю твою сім’ю.

— Так ви нічого не зрозуміли! Я все розповім… Винен космічний робот, не в свої справи втрутився… Ану, вставай, лежню! — поскидав з Ерпідів солому. — Дядьку Миколо, допоможіть поставити на ноги, на гусениці!

Дядько відтіснив Ваню убік, підняв сріблястого сам.

— Ерпіде, говори, що ти накоїв?! І відробляй відразу все назад! — хитнув Ваня Ерпіда-один за плече. — Поки не відробиш, на корабель я тебе не пущу… Можу взяти молоток чи камінь і потрощити тебе на металобрухт!

– Іван Олексійович Гордій… Завдання введено в мене неясно. Що конкретно треба відробити назад? Дуже ж багато я позаписував… — спокійний, рівномірний голос сріблястого дратував Ваню. Кожна хвилина дорога, а він баляндраси править!

Міліціонер присів навшпиньки перед Ерпідом і не зводив з нього здивованих очей.

— Що відробляти? З Олегом Максимовичем що натворив? А з татом, мамою, Льонею, з дідом Гордієм?!

— Це були жартики… Так вашою мовою називається?

— Добрі жартики! — вигукнув Ваня, хоч сам не дуже знав, що тут сталося.

— Добрі жартики, — повторив міліціонер. — Люди подуріли, а йому жартики!

— Вони не подуріли, вони всі нормальні, - мовив сріблястий. — Я тільки трішки повпливав на них. Визволив мозок від вантажу умовностей, від неприємних клопотів. Дозволив людям робити те, що дуже хочеться, виконувати свої заповітні бажання. Виявити свою справжню натуру!

— Го, якби так було! — зазначив міліціонер. — Різні злочинці та пройдисвіти розперезалися б…

Дядько Микола якось дивно всміхнувся.

— Але і багато доброго було б… Люди працювали б тільки на улюбленій роботі, з бажанням. Було б відразу видно, хто на що здатний… Хто який талант має… Це — з одного боку. А з іншого? Що було б, коли б люди знали тільки слова “хочу” і не знали “треба”? Якщо треба для всіх людей, для країни, то можна і забути про “хочу”. Ось у чому вся штука!

— Ой, не говоріть багато, а то час іде! — не на жарт захвилювався Ваня. — Відробляй швидше все назад! — знову струснув сріблястого за плече.

— Уже, — коротко кинув Ерпід.

— Що — вже? — хвилювався Ваня.

— Відробив. Нікого не треба лікувати. Всі здорові, голови не болять, хвороби нема. Все нормально у вашому розумінні, земному. Відправляйте всіх додому. Епідемії нема. На ці жарти з корабля мені не давали дозволу. Це я сам… І більше не буду… — навіть здалося, що Ерпід шморгнув носом, як хлопчик, що завинив.

Вантажна машина зупинилася якраз біля контори колгоспу. З буди було видно, що біля ґанку з одного боку стоїть міліцейська машина з довгою антеною-штирем, а з іншого — машина “швидкої допомоги” майже з такою ж антеною.

Знімали Ерпідів на землю, а в сріблястого вже мигали лампочки, ворушилися антени. Виходив, мабуть, на зв’язок з кораблем.

З контори вийшли всі, хто там був: подивитися на Ваню, на роботів, послухати, як вони лопочуть по-нашому.

— А ти заходь у мій кабінет, — сказав Вані голова колгоспу Трохим Іванович. — З тобою хочуть поговорити… І ви заходьте, — показав він на дядька Миколу і на дядька Митю.

— Зараз, одну хвилинку! Ерпід повинен дещо сказати, — попросився Ваня.

— Але Ерпід усе ще моргав і мовчав, а потім і в жовтого була блимнула лампочка. Тим часом натовп на вулиці ріс і ріс. Сходилися дорослі, забувши про всі справи, збігалися діти, чутка про Ерпідів рознеслася по Березівці з швидкістю блискавки.

— Старт о дванадцятій годині нуль одній хвилині десять секунд рівно, — сказав урешті сріблястий. — До відключення зовнішніх подразників залишилося сорок хвилин і тридцять секунд. З вашого дозволу я запишу цих людей.

Ваня швидко глянув на голову колгоспу, чи не буде він заперечувати, і махнув рукою: “Давай!”

Тітки, які стояли півколом біля Ерпідів, почали причепурюватися, поправляти на головах хустки, а малим утирати носи і підтягувати штанці. Достоту приїхав фотограф з районного комбінату побутових послуг робити знімки.

У кабінеті голови біля вікна сиділа завідуюча санепідемстанцією, а за столом — чорнявий, мов циган, старший лейтенант міліції з телефонною трубкою в руках.

— По порядку, коротко і головне, решту — потім, — сказав він Вані.

— Ага, я коротко, — сказав Ваня, — А то через сорок хвилин Ерпіди відключаються…

Почав з метеорита: як знайшов у лісі дивний камінь, як якась сила притягувала до нього, вела саме в тому напрямку. Як той камінь розколовся і з-поміж половинок шкаралупи виліз Ерпід-один. Як поїхали шукати другого Ерпіда, бо той не виходив на зв’язок, і як зустріли Таньку з Ерпідом-два… Подумати тільки: водила його, як цуценя на мотузці! Як потім відшукали ведмедя, вмовили його вернутися в звіринець… Як зуміли втекти від столичної міліції…