Чтение онлайн

Не виглядає чи це так, як , ймовірно, існує деяка послідовність ступеней, підіймаючись по яким при побудові світу, першосутнісне буття все більше відхиляється до самого себе, щоб на більш високих ступенях і у все нових вимірах впізнавати себесамо, щоб нарешті, в людині повністюволодіти собою і осягати себе?

...Тільки людина оскільки вона є особистістю – може піднятись над собоюяк живою істотою і, виходячи з одного центру як би по той бікпросторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, у тому числі і саму себе.

Але цей центрлюдських актів опредмечення світу, свого тіла і своєї душі не може бути сам “частиною” саме цього світу, тобто не може мати ніякого певного “де” або “коли”, - він може знаходитися лише у вищій основі самого буття. Таким чином, людина – це істота, яка перевершує саму себе і світ.Як така вона здатна на іронію та гумор, які завжди містять в собі піднесення над власним існуванням. Вже І.Кант у суттєвих рисах прояснив у своєму глибокому вченні про трансцендентальну апперцепцію цю нову єдністьмислення – “умову всього можливого досвіду і тому також усіх предметів досвіду” – не тільки зовнішнього, але й того внутрішнього досвіду, завдяки якому нам стає доступним наше власне внутрішнє життя. Тим самим він вперше возвеличив “дух” над “душею”і категорично заперечував, що дух – це лише функціональна група так званої душевної субстанції, зобов’язана своїм фіктивним визнанням лише неправомірному здійсненню актуальної єдності духу.

Тим самим ми вже визначили третєнайважливіше визначення духу: дух є єдино можливим буттям, яке не можесаме стати предметом, і він є чистаактуальність, його буття полягає лише у свободному здійсненні його актів. Центр духу, особистість, не являється, таким чином, ні предметним, ні суттєвим буттям, але є лише постійно самоздійснюючав собі самому ( сутнісновизначена) упорядкована будова актів. Душевне нездійснює “само себе”; воно являється рядом подій “у” часі, який ми в принципі можемо спостерігати саме із центру нашого духу і який ми можемо опредметнити у внутрішньому сприйнятті і спостережені. Щоб бути особистістю, ми можемо лише зібратисебе саму в буття нашої особистості, сконцентруватися до неї, але не об’єктивувати її. Інші особистості як особистості не можуть бути предметами. Досягнути участі в них ми можемо, лише здійснюючи услід за ними і разом з ними їх свободні акти, “ідентифікуючи” себе, як ми звично говоримо, з волінням, любов’ю, тощо, будь-якої особистості, і тим самим – з нею самою...

...Якщо ми захочемо глибше в деталях прояснити собі особливість, своєрідність того, що ми називаємо “духом”, то краще всього розпочати із специфічно духовного акту, акту ідеації. Цей акт, повністю є відмінним від будь-якого технічного інтелекту...

...Декарт на частинці воску намагався з’ясувати для себе, що таке сутність тіла і його сутнісна будова. Це саме ті запитання, які ставить дух як такий. Самі переконливі приклади питань такого типу дає вся математика. Людина здатна відокремити тріаду як “кількість” трьох речей від цих речей і оперувати з “числом” “три” як самостійним предметом згідно внутрішньому закону породження рядутаких предметів. Тварина не здатна ні на щоподібне. Таким чином, ідеаціяозначає осягнення сутніснихформ будови світу на одному прикладі, що відповідає сутнісній сфері, незалежно від кількості здійснених нами спостереженьі від інструктивних висновків. Знання, яке ми отримуємо таким чином, має силу для безкінечноївсе- загальності всіхможливих речей, які мають цю сутність і цілковито незалежно від наших випадкових почуттів, як і способу і міри їх збудження. Знання, які ми отримуємо таким чином, мають силу за межаминашого чуттєвого досвіду. На учнівській мові ми називаємо їх “a priori”.

Ці знання про сутність виконують дві дуже різні функції. По-перше, вони дають для всіх позитивних наук найвищі аксіоми, вперше вказують нам напрямокплідного спостереження, індукції і дедукції за допомогою інтелекту і дискурсивного мислення. Але для філософської метафізики, кінцева ціль якої – пізнання абсолютно сущого буття, вони утворюють, за висловом Гегеля, “вікна в абсолютне”.Оскільки не може бути зведена до конечних емпіричних причин ні одна справжня сутність, знайдена розумом в світі, - ні сама вона, ні існуваннябудь-якого “дещо” відносно до такої сутності. Вона може бути приписана лише одному надодиничному духу як атрибут надодиничного сутнього ... Ця здатність до поділу існування та сутності складає основну ознаку людського духу, яка тільки фундірує всі інші ознаки.Для людини істотно не те, що вона володіє знанням, як говорив вже Лейбніц, а те, що вона володіє сутністюa priori чи здатнаоволодіти нею. При цьому не існує “постійної” організації розуму, як її передбачав Кант; навпаки, вона принципово підлягає історичній зміні. Постійним є лише самрозум як здатність утворювати і формувати – через функціонування такого суттєвогобачення – все нові формимислення і споглядання, любові і оцінки.

Якщо ми захочемо глибше проникнути звідси у сутність людини, то потрібно уявити собі будову актів, що ведуть до акту ідеації. Свідомо чи несвідомо, людина користується технікою, яку можна назвати пробним усуненням характеру дійсності.Тварина цілком живе в конкретному і в дійсності. З будь-якою дійсністю кожного разу пов’язане місце у просторі і положення у часі, “тепер” і “тут”, а по-друге, випадкове так-буття, яке дається в якому-небудь “аспекті” чуттєвим сприйняттям. Бути людиною – значить кинути тверде “ні” цьомувидові дійсності. Це знав Будда, кажучи: прекрасно споглядатибудь-яку річ, але страшно бутинею. Це знав Платон, який пов’язував споглядання ідей з відразою душі до чуттєвого змісту речей і звертанням її до самої себе, щоб знайти “витоки” речей. І саме це має на увазі Е.Гуссерль, який пов’язує пізнання ідей з “феноменологічною редукцією”,яка “закреслює” або “бере у лапки” (випадковий) коефіцієнт існування речей у світі, щоб досягти їхньої сутності. Правда, в окремих випадках я не можу погодитись з теорією цієї редукції у Гуссерля, але повинен визнати, що в ній мається на увазі той самий акт, який, власне, і визначає людський дух.

Таким чином, людина є тією живою істотою, що може(придушувати і випускаючи імпульси власних потягів, відмовляючиїм у живленні образами сприйняття та уявлення) ставитися принципово аскетичнодо свого життя, яке вселяє у неї жах. У порівнянні з твариною, яка завжди говорить “так” дійсному буттю, якщо навіть лякається його та втікає, людина – це “той, хто може сказати ні”, “аскет життя”,вічний протестантпроти всякої тількидійсності. В той же час, в порівнянні з твариною, існування якої є втілене філистерство, людина – це вічний “Фауст”, звір, ненаситний до нового, вона ніколи не заспокоюється на оточуючій дійсності, завжди прагне прорвати межісвого тут-і-тепер-так-буття та “навколишнього світу”, в тому числі й наявну дійсність особистого Я. В цьому розумінні і З.Фрейд у книзі “По той бік принципу задоволення” вбачає у людині “витискувача потягів”. І лише тому, щовона така, людина може надбудувати над світом свого сприйняття ідеальне царство думок, а з іншого боку, саме завдяки цьому більшою мірою вивільняти для свого духу дрімаючу у витіснених потягах енергію, тобто може сублімуватиенергію своїх потягів у духовну діяльність.

Але тут постає вирішальнезапитання: чи виникаєдух тільки завдяки аскезі, витісненню, сублімації, чи завдяки їм він отримує енергію? Переконаний, цією негативною діяльністю, цим “ні” дійсності обумовлюється аж ніяк не буттядуху, а тільки як би його постачання енергієюі тим самим його здатність до маніфестації. Сам дух, як ми говорили, в кінцевому рахунку є атрибут самого сутнього, виявляється в людині в зосередженій єдності “вбираючої” в собі особистості. Однак – дух як такий у своїй “чистій” формі початково не має ніякої “влади”,“сили”, “діяльності”. Щобвзагалі отримати яку-небудьнезначну ступінь діяльності, повинна додатисята аскеза, витіснення потягу і одночаснасублімація, про яку ми говорили.

Звідси ми бачимо дві можливостірозуміння духу, які відіграють фундаментальну роль в історії ідеї людини. Першаіз цих теорій, розвинута греками, приписує самому духу не тільки силу і діяльність, але і найвищу ступінь влади і сили – ми називаємо її “класичною” теорією людини. Вона – основна частина загального світоспоглядання, згідно якої одвічно існуюче і незміннепроцесом історичного становлення буття “світу” (Космос) улаштовано так, що відносно більш високіформи буття від божества до грубої матерії суть будь-який раз найсильніші, наймогутніші, тобто наслідковівиди буття. Найвищою точкою такого світу виявляється тоді, звичайно, духовний і всемогутній Бог, тобто Бог, який саме завдякисвоєму духу так само і всемогутній. Другий, протилежний погляд, який ми будемо називати “негативною теорією” людини, подає зворотню думку, що сам дух – оскільки взагалі допускається це поняття – як мінімум вся “культуротворча діяльність людини”, тобто і всі моральні, логічні, естетично творчі і художньо формуючі акти тільки і виникаютьвиключно завдякицьому “ні”.

Я відкидаю обидвітеорії. Я стверджую, що, хоч завдяки цьому негативному акту і відбувається насичення енергією одвічно безсилого духу, спроможного лише в групі чистих “інтенцій”, але дух “виникає перш за все не завдяки цьому...

Завдання філософської антропології– вірно вказати, як з основної структури людського буття, яка коротко подана в нашому попередньому викладі, випливають всі специфічні монополії, звершення та справи людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї праведного і неправедного, держава, керівництво, образотворчі функції мистецтва, міф, релігія, наука, історичність та соціальність. Розглянути це тут більш детально неможливо. Але на кінець слід, ймовірно, зупинитися на тих наслідках, які висловлене має для метафізичного відношення людини до основ речей...

Шелер М. Положение человека в Космосе // Шелер М. Избранные произведения : Пер. с нем. /Пер. Денежкина А.В., Малинкина А.Н., Филипова А.Ф.; Под ред. Денежкина А.В.
– -М.: Издательство „Гносис”, 1994.- с.131-193. – с.133-135, 152-157, 160-166, 187.

Фромм, Еріх

(1900 – 1980)

Німецький психолог та філософ. Фромм один із головних представників Франкфуртської школи (критична теорія, або неомарксизм) та засновників неофройдизму. Позиція Фрома формується на основі синтезу психоаналізу, марксизму, філософської антропології та екзистенціалізму. Їй властива гостра критична спрямованість щодо сучасного суспільства (критика відчужених форм соціальності, як – от : споживацтво, деперсоналізація, дегуманізація тощо). Піддає критиці натуралістичні засади фройдівської концепції особистості.