Чтение онлайн

Один ли­ше вер­хов­ний отець мо­же бу­рю сю пе­рет­во­ри­ти на ти­шу, нап­ра­ви­ти до га­вані, а ду­шу спорідне­ною пра­цею, на­че ву­ди­лом і вуз­дою буй­ну ху­до­бу, втри­ма­ти мо­же.

Афанасій. О бра­те! Ди­ви­ну вкла­даєш у ву­ха мої… А лю­ди ма­ють нудьгу за ніщо і, щоб прог­на­ти сього во­ро­га, вва­жа­ють най­кра­щою зброєю гроші, ви­но, са­ди, му­зи­ку, жар­ти, кар­ти, про­гу­лян­ки…

Григорій. Дру­же мій! Не мо­же бу­ти нічим те, що ви­рос­тає у ве­ли­ке. Не вва­жай за ма­ле те, що вик­ли­кає ве­ли­ке. Ма­ла шпа­ра в ко­раблі впус­кає все­ре­ди­ну страш­ну те­чу. Не га­дай, що не­вид­не і без­сильне - од­не і те ж са­ме. А лю­ди ли­ше те ціну­ють, що мож­на за­тис­ну­ти в ку­лак, бо­яться то­го, чо­го не слід бо­яти­ся, і нав­па­ки.

Вексель не па­пе­ром і чор­ни­лом страш­ний, але зо­бов'я­за­н­­ням, за­хо­ва­ним там. Бом­ба не­без­печ­на не ча­ву­ном, а по­ро­хом і здатністю то­го по­ро­ху горіти.

Все не­ви­ди­ме сильніше за ви­ди­ме, і ви­ди­ме за­ле­жить від не­ви­ди­мо­го.

Нудьгу ста­ро­давні хрис­ти­янські письмен­ни­ки на­зи­ва­ли бісом зневіри. Чо­го ся ли­ха іскра не вит­во­рює?

Все в тріск і в ко­лот­не­чу обер­тає, все­ляє у ду­шу код­ло га­дю­че. Та дум­ка, що гри­зе,- чи не черв'як нев­си­пу­щий і чи не код­ло га­дю­че. Па­лю­ча пе­чаль або заздрість - чи не лю­тий дух і чи не лю­та дум­ка?… Язик - ма­ла част­ка, але, на­че кер­мо на ко­раблі, во­лодіє цілим тілом, чи не так са­мо во­лодіє і пра­вить тілом дум­ка? Язик ли­ше тінь, що, на­че го­ди­н­ни­ко­вий дзвіно­чок, дзве­нить у повітрі, а са­ма пру­жи­на - се дум­ка. Дум­ка - не­ви­ди­ма го­ло­ва язи­ка, сім'я справі, ко­рінь тілові. Дум­ка - се язик, що не за­мов­кає, не­ос­лаб­ле­на пру­­жи­на, без­пе­рерв­ний рух, що ру­хає і но­сить на собі, на­че ве­т­ху ри­зу, тлінний тілес­ний бруд, що при­пав до своєї ду­м­­ки і зни­кає, як тінь від яб­луні.

Чи ба­чиш те­пер, дру­же мій Афа­насію, що не­ви­ди­ме сильніше за ви­ди­ме і що ви­ди­ме за­ле­жить від не­ви­ди­мо­го?…

…Народженого до доб­ра не­важ­ко нав­чи­ти доб­ру,- нав­чи­ти, чи при­на­ту­ри­ти, чи приз­ви­чаїти. Нав­че­ний, при­на­ту­ре­ний, приз­ви­чаєний - се од­не і те ж. Від при­ро­ди, яко від ма­тері, ле­ге­сенько са­ма со­бою роз­ви­вається на­ука. Во­на все­рі­дна, справж­ня і єди­на нав­чи­телька. Со­ко­ла до­сить швид­ко нав­чиш літа­ти, але не че­ре­па­ху. Ор­ла за хви­ли­ну приз­ви­чаїш ди­ви­тись на сон­це і ма­ти з цього за­до­во­лен­ня, але не со­ву. Оле­ня лег­ко ске­руєш на Кав­казькі го­ри, лег­ко при­в­чиш пи­ти з най­чистіших дже­рел, але не верб­лю­да і не веп­ра.

Коли все бу­дує пре­муд­ра при­ро­да, чи не єди­на во­на і ви­гоює і нав­чає? Уся­ка спра­ва має успіх, ко­ли при­ро­да сприяє. Не за­ва­жай ли­ше при­роді і, ко­ли мо­жеш, зни­щуй пе­ре­по­ни, очи­ща­ючи їй шлях; воісти­ну все во­на чис­то і вда­ло зро­бить. Клу­бок сам со­бою по­ко­титься з го­ри, за­бе­ри ли­ше камінь, що ле­жить на пе­ре­поні. Не вчи йо­го ко­ти­ти­ся, а ли­ше до­по­ма­гай. Не вчи яб­лу­ню ро­ди­ти яб­лу­ка: вже са­ма при­ро­да її нав­чи­ла. За­го­ро­ди її ли­ше від сви­ней, зріж бу­дя­ки, по­чисть гусінь, стеж, аби на корінь не пот­рап­ля­ла се­ча і т. ін.

Вчитель і лікар не є вчи­тель та лікар, во­ни ли­ше служ­ни­ки при­ро­ди, єди­ної справ­дешньої і ліку­вальниці, і нав­чи­тельки. Бу­де так: хто за­хо­че чо­мусь нав­чи­ти­ся, по­ви­нен до то­го зро­ди­ти­ся. Не від лю­ди­ни, а від при­ро­ди - суть усього. А хто зва­житься без при­ро­ди нав­ча­ти чи нав­ча­ти­ся, хай за­тя­мить при­каз­ку: «Вов­ка в плуг, а він у луг». До­ки кільце ви­сить у сви­нячій ніздрі, до­ти во­на не риє. Вий­ми - спо­га­нить зем­лю.

Се не ви­хо­ван­ня і не нав­чан­ня, а уга­му­ван­ня за до­по­мо­гою лю­ди­ни, що пра­вує всіх без­за­кон­ників. Ви­хо­ван­ня ж іде від при­ро­ди, що вли­ває в сер­це сім'я доб­рої волі. Вирісши без пе­ре­пон, са­мостійно й охо­че ми ро­би­мо все те, що свя­те і ба­жа­не… Яка ко­ристь з ян­гольської мо­ви, ко­ли в ній не­ма доб­рої дум­ки? Чи є пло­дом тон­ка на­ука, ко­ли не­доб­ре сер­це? Хіба не зна­ряд­дя злості, меч ска­женст­ву, прит­чею ка­жу­чи - «кри­ла та ро­ги сви­нячі».

Гляньмо, пані моя, на весь рід людський! Тут на­уки, як на тор­жиськах купівля, кип­лять і бен­те­жаться. Од­на­че во­ни хижіші за птиць, нест­римніші за ху­до­бу, злос­тивіші за звірів, лу­кавіші за гадів, нес­покійніші за риб, невірніші за мо­ря, не­без­печніші за аф­ри­канські пус­телі… Чо­му так? А то­му, що зли­ми на­род­жу­ються. При­ро­да бла­га - всьому по­ча­ток, а без неї ніко­ли не бу­ва­ло бла­гоcті. Дя­кую ж не­ви­мов­но при­роді в об­разі її святім - в батькові моїм, що від нього я на­ро­див­ся. Дру­га іко­на бо­жа для нас - матір на­ша. От­же, го­ловні об­да­ру­ван­ня - від батьків моїх, все інше: чин, ба­гатст­во, на­уки і всі вітро­носні їх блон­ди і пуклі з ку­че­ря­ми вкла­даю у хвіст, без яко­го го­ло­ва і жи­ве, і ша­нується, і ве­се­литься, але не хвіст без го­ло­ви.

…Тетервак, на­летівши на мис­ливську сітку, по­чав що­си­ли жер­ти пиш­ну на­жив­ку. На­жер­шись по ву­ха, хо­див на­ди­ма­ючись, вельми за­до­во­ле­ний з се­бе, як за­де­ри­ку­ва­тий, мо­д­но вдяг­не­ний юнак. Ім'я йо­му бу­ло Фрид­рик. Ро­до­ве ж, чи фамільне, чи, як у на­роді ка­жуть, прізви­ще - Са­ла­кон.

Якось пролітав Са­баш (жай­во­рон­ко­ве ім'я) на прізви­ще Ско­лар. «Ку­ди поспішаєш, Са­ба­ше?» - ви­гук­нув на­ду­тий те­тер­вак.

Сабаш. О ко­ха­ний Фрид­ри­ку! Мир тобі!

Салакон. Фе! Тут тхне шко­лою.

Сабаш. А мені ми­лий сей дух.

Салакон. По гу­бах са­ла­та, як співається в притчі.

Сабаш. Радію, що нюх ваш виліку­вав­ся. Раніше ви скар­жи­ли­ся на не­жить.

Салакон. По­тер­шись, бра­те, між лю­дей, нині я вже все ро­зумію. Не вте­че від нас ніщо.

Сабаш. Те­тер­ва­ко­вий ро­зум гост­рий, а нюх ще гострі­ший.

Салакон. Тих­ше, дру­же мій. Ад­же я те­пер не­аби­який чин.

Сабаш. Пе­реп­ро­шую, ва­ша милість! їй-бо, не знав. То­му­то і хвіст ваш, і чу­бик ваш нині роз­дуті но­во­мод­ни­ми бук­ля­ми і ку­че­ря­ви­ми за­вер­та­са­ми.

Салакон. Зви­чай­но. Шля­хет­ний дух від мо­ди не відстає. Про­шу, го­луб­чи­ку, зі мною пот­ра­пе­зу­ва­ти. Дав мені бог ста­ток. Чи не ба­чиш, що я ход­жу по хлібу? Хіба се не бо­жа милість?

Сабаш. Смач­но­го вам! їжте на здо­ров'ячко, а мені ніко­ли.

Салакон. Як ніко­ли! Чи ти здурів?

Сабаш. Ме­не пос­лав у спра­вах батько.

Салакон. Об­лиш! Поїси, потім спра­виш­ся.

Сабаш. За­ра­ди че­ре­ва хіба мо­жу знех­ту­ва­ти батьківську во­лю, окрім то­го, сте­ре­жу­ся спо­жи­ва­ти чу­же доб­ро. Батько мій змо­ло­ду про­ка­зує мені сі сло­ва: «Що не пок­лав - не руш!»

Салакон. О бо­ягу­зе!