Чтение онлайн

— Аякже, — радісно підтвердив Геґрід. — Тішуся, що ви знайшли нас отут! Як ви самі видите... чи, може... ви ж їх вадите? Ми ниньки вивчаємо тестралів...

— Даруйте? — голосно перепитала професорка Амбридж, приклавши руку до вуха й насупившись. — Що ви сказали? Геґрід трохи розгубився.

— Е-е... тестралів! — гукнув він. — Великих... е-е... крилатих коней, ви ж маєте знати!

Він замахав, наче крильми, своїми величезними руками. Професорка Амбридж здивовано підняла брови й забурмотіла, записуючи в нотатник: — Мусить... вдаватися... до... примітивної... жестикуляції.

— Ну... файно... — сказав Геґрід і дещо розгублено повернувся до учнів, — е-е... то що я там казав?

— Схоже, що...в нього... дуже... погана... короткочасна... пам'ять,— бурмотіла Амбридж досить голосно, щоб усі її чули. Драко Мелфой мав такий вигляд, ніби вже настали різдвяні канікули. А ось Герміона вся почервоніла від ледве стримуваної люті.

— Ага, отож бо, — пригадав Геґрід, тоді стурбовано глянув на нотатник Амбридж, але героїчно повів далі: — То я си хтів вам розповісти, де ми взяли той табун. Отож ми почали з самця і п'яти самиць... Оцей, — він погладив коня, що прийшов найперший, — його ім'я Тенебрус, він мій улюбленець, перший, шо си народив у цьому лісі...

— Чи вам відомо, — перебила його Амбридж, — що за класифікацією Міністерства магії тестрали належать до небезпечних істот?

Серце Гаррі каменем упало в грудях, але Геґрід лише реготнув.

— Тестрали цілком безпечні! Ну, можуть трохи вкусити, якщо ви їх сильно рознервуєте...

— Виявляє... ознаки... задоволення... коли... йдеться... про... насильство, — забурмотіла Амбридж, знову шкрябаючи в записнику.

— Нє... чекайте! — стривожився Геґрід. — Та ж вас і пес укусить, якщо ви його почнете цькувати... а тестрали мають погану репутацію лишень через ті балачки про смерть... люди си гадали, що вони їм провіщают лихо. Просто ніц не розуміли, та й усьо!

Амбридж нічого не відповіла. Зробила останній запис, тоді глянула на Геґріда і знову дуже голосно й повільно проказала: — Прошу продовжувати урок. Я пройдуся, — вона вдала, що ходить (Мелфой і Пенсі Паркінсон мало не луснули зі стримуваного реготу), — ...між учнями, — показала на окремих школярів, — і задам їм запитання. — Показала на рот, ніби щось говорить.

Геґрід дивився на неї і ніяк не міг збагнути, чого це вона поводиться так, ніби він не розуміє нормальної мови. У Герміони від люті аж сльози на очах виступили.

— Меґера, гидка меґера! — шепотіла вона, коли Амбридж рушила до Пенсі Паркінсон.

— Е-е... файно, — пробелькотів Геґрід, намагаючись зосередитися на уроці, — отже... тестрали. Так. Ну, з ними си пов'язано купу файних речей...

— Чи все ви розумієте, — дзвінко запитала професорка Амбридж у Пенсі Паркінсон, — коли говорить професор Геґрід?

У Пенсі, як і в Герміони, теж виступили сльози на очах, але від сміху. Відповідь її була нерозбірлива, бо вона мусила тамувати хихотіння.

— Ні... бо... ну... він так говорить, ніби постійно рохкає...

Амбридж записала це в нотатник. Геґрід почервонів вільними від синців ділянками обличчя, але зробив вигляд, ніби не почув відповіді Пенсі.

— Е-е... так... файні речі про тестралів. Коли їх приборкати, як оцих, то ви вже ніколи й ніде не загубитеся. У них дивовижне чуття напрямку. Просто кажете їм, куди би ви хтіли, і...

— Якщо вони, тіла, тебе зрозуміють, — голосно прокоментував Мелфой, і Пенсі Паркінсон знову почала труситися від реготу. Професорка Амбридж поблажливо всміхнулася, а тоді звернулася до Невіла.

— Ти бачиш тестралів, Лонґботоме? — запитала вона. Невіл кивнув головою.

— А чию смерть ти бачив? — байдуже поцікавилася вона.

— Мого... мого дідуся, — затинаючись, відповів Невіл.

— І що ти про них думаєш? — показала вона своєю короткопалою рукою на коней, які вже обгризли коров'ячу тушу аж до кісток.

— Е-е... — нервово відповів Невіл, зиркнувши на Геґріда. — Ну... вони... е-е... нормальні...

— Учні... занадто... залякані... щоб... визнати... свій... страх, — забурмотіла Амбридж, роблячи черговий запис.

— Ні! — розпачливо вигукнув Невіл. — Я їх не боюся!

— Усе гаразд, — поплескала Невіла по плечу Амбридж з усерозуміючою, на її думку, усмішкою. Гаррі ця усмішка здалася зловісною. — Геґріде, — знову повернулася вона до вчителя й заговорила так само голосно й повільно, — гадаю, я вже маю досить інформації. Ви отримаєте, — (вона вдала, що бере щось прямо з повітря перед собою) — результати інспектування — (показала на записник) — впродовж десяти днів. — Підняла вгору десять куцих жирних пальців, а тоді, по-ропушачому широко всміхаючись з-під свого зеленого капелюшка, подріботіла від них, залишивши позаду Мелфоя і Пенсі Паркінсон, які корчилися зі сміху, Герміону, що розлючено тремтіла, і сумного, спантеличеного Невіла.

— Гидка, брехлива, збочена стара гаргуйлька! — бушувала Герміона, коли через півгодини вони верталися до замку по рівчаках, що їх вони протоптали в снігу йдучи сюди. — Ви зрозуміли, куди вона хилить? Це все пов'язано з уявленнями про покручів... вона намагається зробити з Геґріда якогось тупого троля, тільки тому, що його мати була велетка... це так несправедливо, бо урок був цілком непоганий... тобто я ще могла б зрозуміти, якби то знову були якісь вибухозаді скрути, але ж тестрали нормальні... знаючи Геґріда, можна сказати, що це були взагалі цілком невинні істоти! — Амбридж сказала, що вони небезпечні, — нагадав Рон.

— Як і казав Геґрід, вони не дозволять себе скривдити, — нетерпляче заперечила Герміона, — і я не думаю, що така вчителька, як Граблі-Планка показала б їх нам до складання НОЧІ, а вони ж такі цікаві! Одні люди їх бачать, а інші ні! Хотіла б і я їх побачити.

— Справді? — неголосно перепитав Гаррі. Герміону зненацька охопив жах.

— Ой, Гаррі... пробач... ні, авжеж, ні... я бовкнула таку дурницю.

— Нічого, — заспокоїв він її, — не журися.

— Я здивований, що так багато учнів їх побачили, — мовив Рон. — Аж троє...

— Так, Візлі, ми тут теж, тіла, про це думали, — пролунав лиховісний голос. Нечутними в м'якому снігу кроками Мелфой, Креб і Ґойл наздогнали їх і опинилися просто за їхніми спинами. — От цікаво, якби ти побачив, як хтось, тіла, здох, — може, й квафела почав би тоді бачити?

Він зареготав разом з Кребом і Ґойлом, вирвався вперед на стежці до замку, а тоді заревів на весь голос: "Візлі — наш король". Вуха в Рона стали яскраво-червоні.

— Не звертай на них уваги, — просичала Герміона, вихопила чарівну паличку і замовлянням знову видобула з неї гаряче повітря, щоб розтопити в неторканому снігу стежку до оранжерей.