ГЧ
Шрифт:
Юханнес взявся за ручки «торпеди» і запустив її. Передня частина комбінезона під тиском води раптом розкрилась, як паща кашалота, і «торпеда» витягла з нього голу людину; на ній були тільки плавки, як у справжнього спортсмена-плавця; за нею на шнурі тягся, здувшись зверху пухирем, напівзанурений у воду мішок-рюкзак з якимсь майном.
Скафандр-комбінезон пішов на дно.
Через кілька хвилин Юханнес знову зупинив свого слухняного морського коня і перевів важельок біля рукоятки. Швидко занурюючись і випускаючи струминками пузирі, «торпеда» теж зникла в жовтувато-зеленій глибині. Юханнес з жалем простежив за нею і поплив до берега, насилу тягнучи за собою мішок.
Зайнятий усіма цими маніпуляціями, він тільки тепер побачив моторний човен з червоним прапорцем на носі, що наближався до нього. Один з двох пасажирів човна, стоячи, розглядав плавця в бінокль.
«От і все!» — усміхаючись, подумав Юханнес.
— Хіба ви не знаєте, громадянине, що в нас заборонено запливати так далеко? — сказав по-естонському чоловік у човні, коли плавець опинився біля борту. — Лінія загородки чітко позначена буйками. Прошу сюди!
Юханнес слухняно вхопився за борт.
Через хвилину він витягнув із свого мішка рушник, білизну, костюм, мовчки витерся і вдягнувся.
Човен ішов кудись убік від пляжу.
«От і все! — в думці радіючи, повторював Юханнес. — Завдання полегшується!»
Допит наближався до кінця.
Так, це був надзвичайний випадок, «НВ», надзвичайний навіть для органів державної безпеки.
Фашистський розвідник, захоплений береговою охороною, не тільки не чинив опору, а почав з того, що сам попросив доставити його «куди слід». З його поведінки, та й просто з виразу обличчя, ледь помітної усмішки, від якої вперто піднімались куточки губів, блиску спокійних, глибоко посаджених очей було видно, що він почуває себе щасливим, виконавши, нарешті, свою важку місію, про яку щойно розповів, опинившись у Радянському Союзі. Далеко не такий вигляд мали шпигуни й диверсанти, які раніше побували в цій кімнаті і сиділи на цьому ж стільці.
Майор і два капітани державної безпеки, що провадили допит, з цікавістю вислухали його довгу, докладну розповідь. Це була ціла епопея складної і дуже небезпечної боротьби за виконання дорученого йому завдання. Він говорив сухо, лаконічно про факти й події, а з них створювався образ сміливого, самовідданого антифашиста-підпільника. Усе, що він розповідав, уявлялось принаймні ймовірним. Деякі факти секретного характеру були відомі офіцерам, інші — могли бути перевірені. Але основну мету розвідника — передати відомості про винахід, який мав важливе оборонне значення, можна було оцінити лише після тривалої перевірки і вивчення спеціалістами приставлених ним даних.
Вірити чи не вірити?.. Хіба не може все це виявитись новим, талановито розіграним трюком?
— Чого все-таки ви обрали такий складний шлях — через шпигунську організацію, щоб виконати своє завдання? — спитав майор. — Можна було просто перейти кордон де-небудь і здатися прикордонникам.
— Спочатку я так і думав зробити, — відповів розвідник. — Потім пересвідчився, що це дуже небезпечно. Мене могли схопити свої ж. Або просто вбити. Мета не була б досягнута. Розвідка принаймні гарантує безпеку переходу з одного боку… А потім, уже в школі, я зрозумів, що можу здобути з неї більше користі…
— Тобто…
— Ось про це я й хотів зараз розповісти. План, який я запропонував розвідувальному центрові, стосувався не тільки техніки, як пробратися на територію Радянського Союзу. Я переконав їх, що мені легко вдасться організувати надійну базу на хуторі біля Рингу, в моєї тітки, про яку ви вже знаєте, і переправити туди відразу цілу групу диверсантів і шпигунів. Операція розроблена з усіма деталями. Висадка групи відбудеться після того, як у мене тут усе буде готове.
— Висадка за вашим способом?
— Не зовсім так. Це ще експеримент. Будуть використані тільки «торпеди» для переправки із шхуни на берег, вважається, що вони врятовують від небезпеки бути виявленими локатором. Але це вирішено проробити вночі, в туман і з проникненням у ліс — за старим звичаєм, — звідки я повинен допомогти їм вибратись. За таких умов вони вважають цей спосіб надійним… Таким чином, вам надається можливість узяти всю цю групу і, тим самим, значно послабити їхню розвідку. Якщо, звичайно… ви повірите мені…
— Події самі покажуть, наскільки правдиво те, що ви розповіли, — сказав один з офіцерів.
— Бачте… одна обставина ускладнює це. Уся група прибуде на промисловій шхуні «Ервалла» — тій самій, що привезла й мене. Вона зафрахтована в Стокгольмі для розвідки риби, а насправді обслуговує центр. Як тільки я повідомлю про закінчення підготовки, шхуна вийде у Фінську затоку. Мені наказано перетворитися в рибалку, на парусному човні зустріти її у відкритих водах і перейти на неї. Тут я повинен буду доповісти начальству про свою висадку і про все, що мені вдалося зробити в Естонії. Очевидно, тут відбудеться нарада з представниками центру. Обговорюватимуть мій досвід. Потім я повернуся на берег, щоб першої туманної ночі зустріти десант в уже визначеному місці й вивести групу з лісу. На жаль, у мене не було ніякої змоги відмовитись од цієї безглуздої наради в морі, хоча вона, на мою думку, являє собою найнебезпечнішу для операції помилку… Тепер ви бачите, що ніякі події не допоможуть вам перевірити мою щирість. Їх просто не буде. Якщо я не з’явлюсь на шхуну, це означатиме, що я провалився, і десант не висадиться. А повірити й відпустити мене туди… у вас немає підстав, це я добре розумію.
Деякий час тривало мовчання. Майор дивився прямо перед собою, в простір і думав про те, як дивно збудована людина. Вона може знати, вірити, але якщо треба реалізувати цю впевненість, перетворити її у вчинки — як жадібно вона шукає яких-небудь зовнішніх, хоча б незначних і чужих їй зачіпок, щоб ними ці вчинки підкріпити, обгрунтувати…
— Скажіть, чи немає в Радянському Союзі кого-небудь, хто знав би вас в останні роки? — спитав він.
— Ні, нікого…
І несподівано спохмурніле обличчя розвідника прояснилось.
— Коли не брати до уваги… одного знайомства в ефірі, — додав він. — Але я не знаю ні імені його, ні хто він, крім хіба того, що це досвідчений короткохвильовик-любитель. У нас з ним був досить тривалий зв’язок, — він розповів докладніше про цей зв’язок.
— Позивні його не пам’ятаєте?
— Пам’ятаю, звичайно. Eu2bd.
— А він що знає про вас?
— Мабуть, ще менше, ніж я про нього… А втім, він завжди згадає про мене ось по цьому… шифру… дозвольте… — Він підвівся, узяв простягнену майорм ручку і написав на аркуші паперу:
LMRWWAT.
Коли Ганс, пришвартувавши свого човна біля корми, піднімався по штормтрапу на борт шхуни, його зненацька охопило гнітюче почуття нерішучості, якогось неусвідомленого неспокою. Защеміло під грудьми. У свідомості промайнуло неприємне слово: передчуття. Він здивувався з того і з іншого.
Справді, усе йшло за наміченим планом, жодних промахів він за собою не знав. Щоправда, таки треба було б за ці дні поїхати до тітки на хутір, так би мовити, освіжити враження, адже доведеться доповідати про цю поїздку… Ну, та все можна вигадати. Ніхто з тих, з ким він зараз зустрінеться, не міг знати, за яких обставин йому довелось вийти на радянську землю і що він там робив ці кілька днів. Він сам розповість їм про це так, як визнає за потрібне.