Чтение онлайн

Усмішки з’явилися на обличчях людей, що поздоровляли Гросса. Знову повернулася до нього нестримна поривчастість. Він кинувся до пульта.

— Тепер — лампи. Це буде моментально. Дивіться туди, вперед…

Він легенько повернув штурвал. Сирена почала швидко змовкати. В ту ж мить удалині спалахнув яскравий стовп світла.

— Браво, пане Гросс! — захоплено вигукнув Вейнтрауб. — Ну, тепер можна вважати, що «і теоретично, і технічно»? А як другий приймач?

— Зараз спробуємо. Але це безнадійно. Іонізатор розрахований на один кілометр. Дифракція променя можлива лише на протязі кількох метрів…

Він перевів трубу трохи правіше, стежачи за показанням шкали.

— Ну, от бачите… Я спрямував на лампи другого пункту… Нічого нема.

Гросс зупинив мотор, вимкнув живлення іонізатора.

— Випробування закінчено? — спитав Вейнтрауб..

— Так, це все.

— Дозвольте сказати кілька слів… Я щасливий, що мені довелося в числі перших людей бачити це чудо. Хвилини, які ми тут пережили, ввійдуть в історію світової техніки. Я уже поздоровив доктора Гросса та інженера Мюленберга з величезним успіхом, що випав на їх долю. Цілком очевидно, що і теоретично, і технічно проблема передачі енергії без дротів розв’язана. Але це не все. Лишається розв’язати її практично, тобто змусити енергію поширюватися на більшу відстань. Один кілометр не може мати практичного значення. У мене немає сумніву, що ви впораєтеся з цим завданням, тим паче, що, як кажете, ви його уже розв’язали…

— Всі розрахунки зроблені, лишається збудувати новий передавач, — вставив Гросс.

— Чудово… Розрахунки у вас… на яку відстань?

— Десять кілометрів, — випалив швидко Гросс.

— Чудово… Отже, ще крок —і ви будете справді великою людиною, доктор Гросс. Скільки часу вам потрібно, щоб виконати ці розрахунки?

— Це залежатиме…

— Пробачте, я розумію… Завтра ж ми зустрінемося, обговоримо умови і підпишемо угоду. Ми дамо все, що вам потрібно. А доки патентна процедура не закінчена, ви, звичайно, розумієте, що вся ця справа повинна лишатися в найсуворішій таємниці. Ніякої інформації в пресі, ніяких переговорів з будь-ким, крім нас. Відкриття поки що не існує. Це у ваших же інтересах… Тепер ще одне питання, доктор. Начальник нашого управління, який уповноважив мене вести цю справу, надзвичайно зацікавився вашим відкриттям. Оскільки випробування закінчилося успішно, передаю вам його прохання завтра ж продемонструвати йому дію передавача. Я вважаю, що це зробить вирішальний вилив на просування нашої спільної справи.

— Звичайно, звичайно, і з задоволенням, — погодився Гросс.

— От і чудово. А в такому разі нема потреби зараз вивозити машину звідси. Я сподіваюсь, що пан Флаухер зуміє забезпечити її цілість і недоторканість для будь-яких сторонніх поглядів або рук?

— Можете бути спокійні, — з усмішкою відповів начальник полігона. — Все на цій території охороняється на підставі військових законів.

Він наказав принести брезент.

— Деякі деталі не слід лишати в машині, — зауважив Мюленберг. — Вночі може бути вогко.

— Ви маєте на увазі… — почав Гросс.

— Тоді вийміть ці деталі, знайдемо для них місце в складі.

— Я маю на увазі адаптер іонізатора, який треба зберігати в особливих умовах, — твердо вимовив Мюленберг, стискаючи в темряві руку Гросса. — Його доведеться взяти з собою.

Він рішуче піднявся на місток і, швидко вийнявши з тильної частини іонізатора невеличку трубку, загорнув її в папір і сховав у бокову кишеню. Машину вкрили брезентом.

— Ну, от і чудово, — спокійно сказав Вейнтрауб. — Можна їхати.

Мюленберг останнім сів у автомобіль Вейнтрауба. Важке відчуття тривоги, відповідальності за результат усієї справи, зв’язаної з відкриттям Гросса, не залишало його, незважаючи на те, що в поведінці Вейнтрауба він не помітив нічого, що могло б збільшити його побоювання.

Гросс і Мюленберг домовились на другий день зустрітися приблизно опівдні в лабораторії, щоб наодинці обговорити деякі деталі майбутнього договору з муніципальним управлінням. О другій у Гросса побачення з Вейнтраубом в управлінні, і Ганс не потрібний, робота поки що перервана; він прийде о п’ятій, щоб знову вирушити на полігон.

Мюленберг прийшов значно раніше. Він щільно зачинив за собою двері, попросив фрау Ліз не турбувати його і почав повільно ходити з кутка в куток, великий, насуплений, як грозова хмара, зчепивши руки за спиною під розстебнутим піджаком.

Так, настали дні важких випробувань. Як дико! Адже, власне, нічого особливого не сталося — навпаки, все вийшло так, як повинно було вийти. Десять років він із захопленням працював над здійсненням ідеї Гросса. Це був якийсь гіпноз технічної проблеми. І ось вона розв’язана. Гіпноз закінчився. Стало раптом очевидно, що розв’язання — це пекельна машина, котру вони підготували як подарунок ворогам культурного світу, машина, яку треба негайно знищити, бо приховати її вже неможливо.

Один кілометр чи двадцять кілометрів — однаково: ідея розв’язана. Великі відкриття, як відомо, завжди «носяться в повітрі». Їм особливо легко носитися навколо вже зробленого відкриття. Машину Гросса бачили. Бачили її в дії. Тепер ідеї не тільки носитимуться, а й визріватимуть.

Ех, як по-дурному, як по-дурному все виходить!

А втім… Чи так уже просто повторити це відкриття? Як-не-як, а їм потрібно було десять років дружної, захоплюючої роботи, щоб знайти принцип іонізуючого променя і втілити його… в оцю маленьку деталь великої машини — адаптер іонізатора. Ось воно, серце всієї проблеми, загорнуте в той самий шматок газети… В цій трубці, завбільшки з футляр для зубної щітки, міститься все. Решта — дурниця, доступна кожному грамотному електротехнікові. В нй — ідея Гросса і безмежна конструкторська винахідливість Мюленберга. В ній — таємниця. Все в ній!

Мюленберг відчуває, що в цій трубці зосереджено зараз його життя, всі його думки, вся увага. Це соломинка, володіння якою здається йому рятівним. Він обережно ховає трубку в бокову кишеню. Нікому він її не віддасть, краще загубить, упустить з кишені, перегнувшись з машини, — якщо це буде потрібно…

А може, й справді нічого страшного нема, і всі його побоювання — результат нездорових нервів? Гросс щиро вірить у закон, справедливість, мораль, честь… Ні! Нічого цього зараз нема в Німеччині. Гросса треба переконати, напоумити.

Гросс приходить задоволений, гордий і жвавий, більше навіть ніж звичайно. Мюленберг угадує в його настрої сліди недавніх сімейних розмов про майбутні блага, про власний автомобіль, про затишну віллу на березі Ізара або Боденського озера.

— Мюленберг, дорогий мій, ви все ще похмурий, я бачу. Невже вчорашній день вас не заспокоїв? — говорить Гросс, по-дружньому стискаючи товсту волосату руку.

— Я погано спав, — відповідає Мюленберг, намагаючись посміхатися якомога безтурботніше. — Серце пустує…

— Вилікуємо серце! Тепер вилікуємо. Потерпіть ще трошки, і ми займемося капітальним ремонтом власного організму. Найкращі лікарі, курорти… Я думаю, у нас вистачить тепер коштів… — Гросс задоволено сміється.

Вони сідають до столу і складають список нового обладнання лабораторії для останнього етапу роботи.

Потім підраховують власні затрати на всю роботу протягом цих десяти років. Винагорода, звичайно, повинна значно перевищувати суму цих затрат. Але про всяк випадок, для орієнтації, це потрібно.