Чтение онлайн

Розкопки в Ленінській бібліотеці навели мене на невелику, сугубо наукову статтю «Нейрон як апарат змінного струму», що належала перу маститого академіка Української Академії наук Олександра Васильовича Леонтовича. Мені довелося зустрітися і розмовляти з ним, коли він приїздив до Москви. Ідеї чудового вченого виявилися тією вирішальною ланкою, якої мені бракувало, щоб завершити побудову основної наукової концепції «Генератора чудес».

Ось які визначні представники науки були залучені до моєї роботи. Все це люди великих думок, великих дерзань; можливо, саме вони і є справжні фантасти, бо вони бачать далі і більше, ніж інші. І можливо, тому я зустрічав з їхнього боку таку щиру, дружню увагу.

Я назавжди збережу найглибшу вдячність цим чудовим людям за увагу, за все, що вони дали мені і «Генераторові чудес».

Користуюсь нагодою, щоб подякувати всім, кого я не згадав тут, але хто так чи інакше допоміг виконати моє завдання.

Чи добре, чи погано — про це скаже читач.

Москва, 30 квітня 1958 року.

В кімнаті нема нікого. Навскісна смуга світла падає збоку крізь дві рами високо піднятого над підлогою вікна.

Обстановка якась дивна. Кімната велика, а вільного місця майже нема. В кутку — просте залізне ліжко, накрите ковдрою так, що край її бездоганно паралельний підлозі. Поруч висока, майже до стелі, етажерка, забита книжками. Далі аж три столи: один — слюсарний, з лещатами та інструментами, залишеними в робочому безладді; на другому — хімія: пробірки, колби, реактиви; третій зайнятий короткохвильовою установкою. Вся стіна над цим столом вкрита «куесель-картками» майже з усіх країн земної кулі.

Весь простір під столами, підвіконня, полиці на стінах заповнені незрозумілими електроапаратами, акумуляторами та різним радіолюбительським господарством. Проводи тягнуться через кімнату, повзуть по стінах, вислизають надвір через маленькі дірочки у віконних рамах.

Є таємничі науки — френологія, графологія, хіромантія, котрі начебто допомагають за формою голови, рисами обличчя, лініями долоні, почерком пізнати характер людини, її нахили, зайняття. Але ніщо так не викриває людину, як її житло. Мовчазні предмети докладно розповідають про свого господаря, — треба тільки вміти їх розуміти. І знають вони більше, ніж іноді знає про себе сам господар.

Але тут, мабуть, і Шерлок Холмс зайшов би у безвихідь. Радіолюбитель-короткохвильовик — це безперечно, тому зрозуміло, навіщо тут слюсарний стіл. Але хімія? А ці «зелені насадження» в мікроскопічних вазончиках на підвіконні і проросле насіння на фільтрувальному папері? А мініатюрні кліточки, одна на одній, з якимись великими комахами? Нарешті, книжки.

Книжки збивали з пантелику найбільше. Колекція старовинних філософських трактатів, монографії про маркшейдерське мистецтво… і чай, томи Енгельса і Дарвіна, найновіші праці біологів і фізиків, Гоголь, Шекспір, — кому могла належати така строката бібліотека?

Рівно о третій годині на столі, який виконував і роль письмового, задеренькотів телефон. Тільки-но дзвінок замовк, у ящику, приєднаному до телефонного апарата, почулося ледь чутне гудіння: працював механізм, крутились якісь невидні коліщатка. Телефонна трубка раптом трохи піднялася на своїх рогульках, і в ящичку пролунав голос:

«Квартира інженера Тунгусова. Хто говорить?»

Три секунди мовчанки. Потім голос промовив:

«З вами говорить автомат. Тунгусова нема дома: він буде о сьомій годині. Що йому переказати?»

Маленька пауза.

«Добре. Це все?»

Трубка, клацнувши, лягла на своє місце.

В холодному вестибюлі того самого будинку чекали три чоловіки з портфелями. Двоє похмуро палили цигарки, не наважуючись сісти на запилене підвіконня; третій — високий, одягнений за останньою модою, з фальшивими квадратними плечима, що стирчали з-під важкого хутряного коміра, — безперервно і метушливо бігав по вестибюлю.

— Бачте, — гаркав він різким баритоном, — у таких випадках найголовніше визначити, шахрай чи ні. Політичне завдання! І, між нами, тут справа не в науковому аналізі. Наука — справа марудна, часто спірна. Різні там школи, течії… А шахраїв розвелося серед цих винахідників, скажу я вам! І шахраї не прості: підковані вони у своїй галузі як слід. Даєш йому аналіз експертизи, а він репетує: «Ваші експерти — невігласи! Інших давайте, яких я назву!» От і починається тяганина на кілька років. Ні, нюх треба мати, нюх! Треба вміти відчути шахрая. От недавно випадок з цим… як його… ну от до вас в інститут приходив… «Прилад для вивчення сонячної радіації». Я його застукав чудово! Призначив демонстрацію о першій, приходжу о дванадцятій…

— То-то ви, товаришу Таранович, привели нас раніше, — догадався один із співрозмовників. — Це що ж, метод у вас такий?

— Метод, любий мій, і дуже цінний метод! Застати зненацька.

— Однак уже майже сім. Ходімте, може, він уже прийшов через той хід.

Взявши портфелі з підвіконня, відвідувачі спустились у підвал, пройшли темним коридором і зупинилися біля кімнати інженера. Таранович натиснув кнопку дзвінка, і знову на дверях спалахнула табличка: «Буду вдома о сьомій».

В коридорі було тепло, і вони вирішили чекати тут. Таранович відкрив рота, щоб продовжити свою розповідь, як раптом за зачиненими дверима почувся телефонний дзвінок і потім голос. Слів розібрати не можна було.

— Він! — торжествуюче прошепотів Таранович, прислухаючись. — Голос його. Бачите, що значить метод! Уже можна сказати, що шахрай…

В цю мить нагорі грюкнули важкі вхідні двері, пролунали швидкі кроки на сходах, і в коридорі з’явилася невисока постать. Чоловік підійшов до тих, що чекали, короткозоро вдивляючись в їхні обличчя. Це й був інженер Тунгусов.

— А, товариш Таранович! Чим. пояснити таку незвичайну точність, таку зворушливу увагу до винахідника? — іронічно запитав він, дістаючи з кишені ключ.

— Даруйте, точність насамперед, — відповів той, швидко оволодіваючи даром мови. — Ми домовилися о сьомій, і от, будь ласка… — Таранович вийняв годинника.

Тунгусов відімкнув двері, і всі зайшли.

— То давайте знайомитися. — Інженер сказав це просто і навіть немовби привітно, але зовсім інше відчули відвідувачі в його словах: «Ану, лишень, любі, покажіть ваші повноваження. Чи маєте ви право забирати у мене час?»

Таранович відрекомендував своїх мовчазних супутників.

— Начальник відділу зацікавився вашою пропозицією, товаришу Тунгусов, і просив мене залучити до справи представників з Наркомату зв’язку і Спілки винахідників. Ось товариші Казелін і Ованесян, інженери-слабострумники. Ну, я з головкому, як ви знаєте.

— Так. Міжвідомча комісія?..

Всім своїм виглядом Тунгусов різко відрізнявся від тих людей, що стояли перед ним. Він був простіший. З-під задертого вгору козирка старенької кепки на них дивилося широке, трохи вилицювате обличчя з невеликими зеленуватими очима. Потерте, мабуть ще студентське пальто, яке навряд чи можна було застебнути на всі гудзики, широкі плечі і груди… Нічого в його зовнішності не впадало в око, нічого не було примітного. На вулиці такі люди проходять, не привертаючи уваги, як невидимки. Зате мова його була особливою. Він говорив повільно, тихо і рівно, майже без інтонації, без міміки і жестів. Кожне слово вимовляв повністю, нічого в ньому не жужмлячи і не ковтаючи, його співрозмовникам звичайно здавалося, що він схильний заїкатися, і саме тому, борючись з цією вадою, так старанно добирає і вимовляє слова. І водночас кожна фраза Тунгусова була значуща, сповнена змісту.