Чтение онлайн

Петро був ніжним і дбайливим коханцем, любив довгі прелюдії і уникав спонтанності. Йому подобалося, коли Ірина сідала на нього зверху і довго розхитувалася, часто змінюючи ритм. Іноді це тривало так довго, аж в обох зникало бажання продовжувати, і тоді вони переривалися на якийсь час, пили каву, палили в ліжку, вели розмови. Розмови розпалювали їх знову до любощів.

Ірині важко було сказати, хто з них обох більше подобався їй як коханець. Мабуть, добре було так, як було – випадкова і спонтанна пригода зі Степаном і ніжний тривалий флірт із Петром. Якби поміняти їх місцями, нічого доброго би з цього не вийшло.

Тоді, в горах, Ірина розповіла Степанові про свою ідею заснувати жіночий бордель, схожий на той, що про нього вона читала у нотатках тети Амалії. «В одній книзі», – як сказала вона Степанові, щоб уникнути зайвих уточнень і розповідей про Ореста та його тету. Ірина не любила розповідати одним коханцям про інших, вважала, що це створює нікому не потрібний дискомфорт.

Ірині здавалося, що жінки даремно недооцінюють власну сексуальність. Тобто вони просто звикли думати, що секс для них не настільки важливий, як для чоловіків. Ірині навіть здавалося, що користуватимуться попитом і звичайні сексуальні послуги, створені за зразком чоловічих борделів – коли жінка приходить суто для того, щоб швидко і без зайвих ускладнень отримати кілька оргазмів, еротичний масаж, петтинг чи навіть кохання з незнайомцем у темній кімнаті, коли партнери не бачать одне одного.

Але основний акцент у своєму закладі Ірина робила б на створенні психологічного комфорту для клієнток. Ірина вже кілька років не могла позбутися нав’язливого спогаду саме про цей епізод із щоденника тети Амалії, точніше, із листів одного з її залицяльників, який міг і просто вигадати все це. Але яка різниця, кому належала ця ідея, важливо, що це була чудова ідея, й Ірині дуже кортіло втілити її у життя. Найвдалішими у борделі тети Амалії Ірині здавалися послуги залицяльників. Клієнтка знала би тільки про те, що її зваблюватимуть, але як, де і коли це відбуватиметься і що саме відбуватиметься, ставало би для неї несподіванкою. Степанові сподобалася така ідея, він навіть пожартував, що сам хотів би якийсь час попрацювати у такому бізнесі. Хоча, може і не пожартував, варто буде повернутися до цієї з ним розмови, коли Ірина перейде від планів до реального втілення проекту в життя. Петрові вона б ніколи не змогла про це розповісти. У нього така ідея викликала б тільки обурення. Петро був дуже консервативним попри те, що при кожній нагоді старанно намагався демонструвати власну відкритість, сучасність і свободу в сексуальних питаннях. Ірина могла б спокійно уявити його в ролі типового голови родини, який обурено кидає ложку, бо йому не смакує зварена дружиною зупа, а потім розлючено виходить геть із кухні, залишаючи дружину тихо плакати над баняками. Хоча сам Петро ніколи б не погодився з такою її візією і наполягав би на власній розкутості та розкомплексованості.

Але по-справжньому розкутим був радше Степан, попри те, що цю розкутість важко було зауважити під його напускним і показовим хлопством. Його внутрішня свобода не була наслідком прочитаних книг і запозичених модних теорій, він просто так відчував життя. Любив свободу і цінував несподівані враження, які посилала йому доля. Умів відчути настрій випадкової пригоди, вмів піддатися цьому настрою і прожити момент в унісон із кимось. Петрові це було недоступно, він жив у штучно змодельованих життєвих ситуаціях, про які мусив заздалегідь знати, що і як відбуватиметься. А щойно втрачав контроль, відчував себе дискомфортно. Мабуть, співіснування з Петром у щоденному побуті було би приємнішим саме через цю його врівноваженість і передбачуваність, зате раптові спонтанні пригоди однозначно краще було переживати зі Степаном. Ірина відчувала легке збудження і щось зворушливе, згадуючи, як Степан вдосвіта ходив до джерела по воду, щоб зготувати їй на вугіллі ранкову каву. Процедура займала майже годину, але йому не жаль було цієї недоспаної години, він робив це не для того, аби опинитися у вигідному світлі в очах коханки, а з приємності, для себе, так само як і для неї. Найкомфортнішим у стосунках зі Степаном було те, що він умів робити ці приємні речі настільки само собою зрозуміло, що людина, для якої він це робив, не почувалася йому зобов’язаною. Це дуже рідкісна риса, Ірина цінувала її в людях.

Такими ж марними, як і зазубрювання слів іншими мовами, здавалися Ірині і намагання людей жити в парі. Вона не розуміла, чому бабця з таким сумом розповідала про розлучення батьків і своє власне життя після смерті діда. На думку Ірини, всі вони тільки виграли, коли перестали заважати одне одному, постійно сваритися і з’ясовувати стосунки. На думку Ірини, досягнути гармонії неможливо насилу. Коли вона ділилася своїми думками з бабцею, та лише сміялася і говорила, що це дитяча наївність, що вона ще зрозуміє свого часу, яка страшна штука – самотність, і що будь-яка, навіть не дуже вдала сім’я краща від самотності. Але минуть роки, а Ірина так ніколи і не змінить цього свого переконання. У ній назавжди збережеться якась внутрішня незалежність, небажання пристосовуватися ні до кого, переконаність, що компроміси з собою і намагання пристосуватися одне до одного безглузді і приречені на провал. Самотність назавжди залишиться для неї бажаним і нормальним станом речей, і її лише дивуватимуть намагання чоловіків, із якими вона буде разом, за будь-яку ціну продовжити стосунки, закріпити, прив’язати її до себе, перетворити на свою власність, обмежити її свободу. Вона ніколи не розумітиме нарікань подруг на те, що з ними не хочуть одружуватися, як не розумітиме і нав’язливого намагання розтягнути кожну закоханість на якомога триваліший період часу. Для неї самої обмеженість будь-яких стосунків у часі зав жди буде чимось природним і нормальним. Коли вона говоритиме про це з подругами, ті, ясна річ, вважатимуть, що вона просто не зустріла у житті достатньо важливої для себе людини, що не бувала в ситуації закоханої без взаємності, як не бувала і в ситуації, коли залишали б її, а не вона йшла би від когось. Усі чоловіки, з якими у своєму житті буде близькою Ірина, відчуватимуть цю її внутрішню незалежність і реагуватимуть на неї як на магніт, намагаючись за всяку ціну прив’язати Ірину до себе. Жодні стосунки не минатимуть для неї без пропозиції одруження і без драматичного завершення, коли сама Ірина відчуватиме, що для неї ці стосунки завершилися, а її партнер із цим не згоден.

Єдиним, у кому вона відчула схожу внутрішню незалежність, уміння відпускати людей від себе, коли їм потрібно йти, був Степан. Він, як і вона, все життя житиме сам, не уявляючи, що можливо по-іншому знайти внутрішню гармонію.

Дорогою Петро розповів Ірині, чому Степан майже нікуди не виїздить, про що так люблять пліткувати газети. Справа у тому, що кілька років тому після важкої інфекційної хвороби остаточно збожеволів їхній батько, у минулому відомий ілюстратор дитячих книг. Батько давно здивачів, ще після однієї зі своїх численних інтрижок, яка у нього трапилася, ще коли мати була жива, а діти ходили до школи.

Він часто зраджував матір, як і вона його, тож вони узгодили між собою, що обоє толеруватимуть взаємні зради. Діти нічого не знали про позашлюбні стосунки своїх батьків аж до самої смерті матері, яка померла від раку. Та й тоді батько розповів лише про один свій роман, останній, після якого у його житті щось надламалося.

Та історія відрізнялася від звичайних батькових інтрижок, переважна більшість із яких відбувалася у Львові. У такі періоди батько виїздив до Львова на якийсь час і оселявся у дідовому особняку. І на кілька тижнів, а то і місяців пропадав із життя родини, мотивуючи це дітям якимись терміновими замовленнями і необхідністю усамітнитися. Зазвичай такі стосунки тривали недовго, і батько повертався додому підтягнутим, посвіжілим, ніби набирався енергії. Тоді якийсь період старанно виконував роль дбайливого батька і чоловіка, готував смачні страви, водив їх у театр і на виставки, організовував літній відпочинок і навіть грав із хлопцями у футбол, хоча загалом був украй неспортивним і ненавидів швидко рухатися.

Але та історія виявилася для нього болючою, і він так ніколи і не зміг від неї оговтатися. І так ніколи і не розповів детальніше, що насправді з ним трапилося. Невдовзі після завершення тієї інтрижки захворіла і померла мати. Батько ще довший час щось там залагоджував із львівським будинком, а потім продав його за безцінь, аби тільки позбутися.

Але позбутися проблем із психікою йому так і не вдалося. І відтоді Степан жив із батьком, а історію його хвороби брати тримали в таємниці. Петро попросив Ірину і зараз не розголошувати цю таємницю.

Спершу Петро хвилювався, але їхали вони досить довго, і після того, як він розповів Ірині історію свого батька, він якось несподівано заспокоївся і навіть задрімав. У цей момент поїзд зупинився на якійсь невеличкій станції. Ірина вийшла з вагону і зникла у будівлі вокзалу, з вікна якого побачила, як від’їздить потяг.

До глибокої старості вони зі Степаном обмінюватимуться час від часу листами і телефонними дзвінками. Ірині буде важливо знати, що у нього все гаразд, він саме закоханий, або ж у нього спокійний період і він працює. Степан зав жди відвідуватиме Ірину, буваючи у Львові, вони питимуть разом каву і розмовлятимуть відверто, ніби люди, які бачаться мало не щодня. Такої відвертості і повного розуміння речей, які не потрібно пояснювати, Ірина не зазнає більше ні з ким. Тільки Степанові Ірина зможе розповідати про своїх нових коханців, яких у неї не бракуватиме навіть після того, як їй виповниться шістдесят, і він єдиний ставитиметься до цього як до чогось природнього і нормального. Степанові вона розповідатиме і про труднощі у веденні бізнесу, хоча в цьому він нічим не зможе їй допомогти, зате вмітиме вислухати так, як це вміє тільки він, і заспокоїти чимось банальним, на зразок, що все налагодиться, бо налагодитися мусить. І коли це вимовлятиме він, Ірині не здаватиметься, що він говорить банальності, а навпаки, це справді заспокоюватиме її і даватиме певність, що все справді налагодиться, бо налагодитися мусить.