Чтение онлайн

Порушення присяги призведе Україну до ще більших мук, страждань та неволі. «Пам'ятайте, ваша милість добрі молодці Військо Запорозьке, свою присягу, перед Богом та на чесному Євангелії складену, коли спільно зі мною зобов'язалися врятувати свою Вітчизну від тяжкого й нестерпного московського підданства, зжальтеся над батьками, братами, родичами й усіма вашими земляками, обтяженими стражданнями, здирством і нестерпним ярмом московського тиранського панування. А що найгірше, так це те, що вони не можуть бути вільними ні у веденні господарства, ні в підтриманні здоров'я, ані в житті, ані в дружинах, ані в дочках своїх од московських військ, повсюди, в містах і селах України розміщених постоями, і плакатимуть вони перед вами, ваші милості добрі молодці, й благатимуть бога про помсту, якщо ви своїм переходом до Москви кинете їх у ще більшу й тяжчу неволю. На вас і нас з Божою поміччю у визволенні вони завше сподіваються, як мене запевняли ченці з київських та інших українських монастирів, мандруючи юрбами через Салоніки на святу гору Афонську, та різні купці розповідали про плач людський. Не полиште-бо, ваша милість добрі молодці Військо Запорозьке, своєї коханої Вітчизни безпорадною й безнадійною».

У разі, коли запорожці встигли прийняти присягу царю, то вона як дворушно прийнята не несе на собі гріха, а отже є недійсною. «Тож знайте, ваша милість добрі молодці, що та присяга, якщо вже її виконали, нічого не важить і безгрішна перед Богом, оскільки спершу одностайно поклялися визволити Вітчизну, а тепер дворушно присягнули чи маєте присягнути на загибель тієї ж своєї Вітчизни. Та ж Москва, заручившись присягою ваших милостей добрих молодців, як їй заманеться, так і вчинить із нашою Вітчизною. Тому прошу ваших милостей добрих молодців Військо Запорозьке й заклинаю їх любов'ю до Вітчизни й тією ж присягою, яку вчинили перед Богом, обіцяючи боронити й битися за звільнення своєї Вітчизни до останньої краплі крові, щоб ви облишили свій намір, який мали чи маєте, перейти на сторону, ворожу собі й своїй Вітчизні, щоб не втрачали також сприятливої й щасливої години, що випала нам за таких великих і нездоланних сил виконати наші присяжні обов'язки. Коли ж матимемо таку нагоду, то чи дочекаємося її в потомні часи, якщо своєю непостійністю втратимо мить для визволення нашої коханої Вітчизни».

Застерігаючи запорожців від повернення під владу Росії, гетьман посилався на гіркий історичний досвід, коли царизм знехтував договором із Богданом Хмельницьким від 1654 р., а після поразки Івана Мазепи знищував автономію України, перетворюючи її на безправну провінцію Російської імперії. Автор згадує й про розквартирування царських військ в Україні, запровадження Малоросійської колегії в 1722 р., котра, по суті, здійснювала царський військовий окупаційний режим в Україні, про загибель десятків тисяч козаків у війні Росії з Персією, а також на будівництві фортець на Каспійському морі, Ладозькому каналі та в Петербурзі в 1721–1725 роках, про розправу Петра І з наказним гетьманом Павлом Полуботком і старшиною в 1724 р. тільки за те, що вони зважувалися відстоювати права України.

«Люди не послухалися доброзичливих і правдивих пересторог славної пам'яті небіжчика гетьмана Мазепи, довірившись неприязним і підступним московським запевненням, які в грамотах підписані та стверджені власною царською рукою й скрізь на Україні, в усіх містах і церквах, прилюдно читані, й Військо Запорозьке городове й низове, беручи самого Бога у свідки, було певне, як і весь народ, що права й вольності військові ніколи й ні в чому на віки вічні не порушуватимуться з московського боку, а всі військові й посполиті люди житимуть за таких же вольностей, у яких перебували з часів славної пам'яті небіжчика гетьмана Богдана Хмельницького. Як між тим Москва дотримала своїх присяжних обітниць, гаразд знати не лише вашим милостям добрим молодцям Війську Запорозьку, а й цілому світові. Спершу Москва справді догоджала нашому українському народові, обдарувала копійками всю старшину та значне військове городове товариство, вбирала їх соболями, роздавала їм маєтки, доки не здобула перемогу над шведами під Полтавою, а тоді свої війська на Вкраїні поселила всюди, в містах і селах, розмістила на квартирах так, що жодне житло — ані генеральної особи, ані полковника, ані попа, ані козака, не були вільні від тих московських постоїв.

Та невдовзі, як тільки Москва закінчила війну зі шведами та підписала з ними перемир'я, відразу ж свої присяжні обітниці, стверджені царськими грамотами, скасувала; всі вольності поламала, суди й свої кримінальні закони на Україні запровадила й установила, а наші військові знищила. Гетьманський уряд заборонила й скасувала, якусь свою Колегію з дванадцяти своїх осіб, а радше з дванадцяти скрутних мучителів, склала, в Глухові затвердила; вони ж із наших людей, мов із худоби, шкуру здирали, не дозволяли їм між собою розмовляти, мучили по-тиранськи, били батогами, розпинали на дибі, ламали ребра, смалили, мов поросят, зв'язавши, на вогні обливали киплячою смолою, вішали, стинали, четвертували та інші нечувані в світі муки нашому народові завдавали.

Нарешті, Москва, жадаючи не тільки знесилити Військо Запорозьке городове, а й винищити його, винайшла спосіб, як-то: копання якогось там у своїй далекій стороні каналу та спорудження фортець у Персії, й на ті такі віддалені місця по кілька десятків тисяч козаків указами заганяли; одних там тяжкими й невідомими роботами мордували, других морили голодом, а інших труїли гнилим, струхлявілим борошном, перемішаним із вапном і ящірками.

А коли генеральній особі полковники й уся старшина з усім Військом Запорозьким городовим та зо всім народом нагадали про себе, звернулися з листом, покірливо й слізно, до царської величності через своїх послів із приводу збереження своїх прав і вольностей та про дотримання царських запевнень і обіцянок, затверджених грамотами, тоді їх усіх, забравши й до Петербурга під вартою відвівши, — одних замучено, других засуджено на вигнання, а третіх посаджено в тяжке ув'язнення».

Орлик знав, що за звичаями Запорозької Січі листи до неї зачитуються на загальній військовій раді. Так сталося і з його листом, у відповіді на котрий запорожці писали: «З вашого гетьманського листа, прочитаного прилюдно на загальній нашій військовій раді, всі положення доволі зрозуміли». Отже, враховуючи це, гетьман у своєму листі вдавався до засобів ораторського мистецтва й за допомогою риторичних запитань, сила й напруга яких послідовно наростала, він ще і ще раз розкривав колоніальний характер панування російського самодержавства на Україні.

«Тоді запитую ваших милостей, добрих молодців Військо Запорозьке, що ви, всупереч своїй присязі на чесному Євангелії, перед Вітчизною, батьками, братією й родичами та народом нашим українським, доброго вчинили, віддавшися під московську владу й панування? Чи домоглися прав і вольностей військових, забраних і скасованих Москвою? Чи, може, домовилися й підтвердили те так міцно, жеби Москва не зносила в потомні часи гетьманського уряду й міст до свого тереня не приєднувала й не заповнювала своїми військами? Або ж щоб Москва силоміць не нав'язувала гетьмана зі свого боку, москаля чи волошина, чи залишила війську вільне обрання гетьманського уряду? Чи московські війська будуть виведені з України й ніколи в майбутньому не стоятимуть там постоями? Чи будуть усунуті з тих рядів та війська москалі, волохи, серби й інші чужоземці, зокрема вихрести, а на їхнє місце обрані й наставлені козаки, що мають заслуги перед військом? Чи будуть козаки, опріч належної їм військової служби, примушуватися до виконання тяжких і нестерпних робіт? Чи буде спроваджена Москва з Полтави, Глухова та інших міст, за винятком Києва, Чернігова й Переяслава? Чи повернуться під гетьманську владу відібрані й роздані в підлеглість міста й села — московським, волоським і сербським людям? Чи домовилася, ваша милість добрі молодці, про те, жеби Москва в права наші не мішалася, й ті, що сама запровадила на Україні, скасувала, до своїх судів наших людей не притягала, жодних справ не розглядала, людей наших не карала ні смертю, ні каліцтвом, ні забиранням майна, не гнітила жодними податками, далекими виїздами та іншими незліченними тягарями? Чи, нарешті, Військо Запорозьке городове й низове, як і раніше, залишається у своїх правах і вольностях, ні в чому не порушених, і належатиме до гетьманського регіменту, а не владі й волі московських воєвод і генералів?»

Нагадав Орлик запорожцям і про наступ Москви на Запорозьку Січ, будівництво фортець на її землях, і про взяття і зруйнування дощенту Чортомлицької Січі в 1709 р., коли було жорстоко винищено старшину й рядове козацтво. «Невже вашим милостям добрим молодцям вигасло з пам'яті те, як Москва під час захоплення Січі, звабивши військову старшину й товариство до присяги улесливими обіцянками царської ласки, стинала їм голови у своєму таборі, як перед тим було взято давній Кизикермень для того, щоб притискати й викорінювати Військо Запорозьке низове, насаджуючи Самарські городки й засновуючи Кам'яний Затон під прикриттям складів для провіантів і зброї, а Військо Запорозьке було заповнюване царськими грамотами, що після закінчення війни з турками й татарами ті городки на Самарі й фортеця на Кам'яному Затоні будуть знесені. Та що обіцяли — не зробили. Як і під час шведської війни, залучивши на свою службу чимало низового товариства й підманувши його платою, запровадили їх до Петербурга й звідти пороздавали на каторги, де всі й загинули».

Йшлося в листі й про передання Москвою Туреччині та Кримському хану запорозьких земель за мирними договорами. «Хочу між іншим те знати, де ваша милість, добрі молодці Військо Запорозьке, задумали й домовилися заснувати й збудувати Січ? Напевне, по той бік Дніпра. Та вас туди не допустять турки й татари, оскільки той край, де містяться найкращі ваші пожитки й угіддя, чи то на Самарі, чи в інших місцях, давно Москвою віддані на вічні часи туркам і татарам, що підтверджено мирними договорами й аж до Оріль-річки відмежовано; та ви ж і самі, ваші милості добрі молодці, пам'ятаєте, позаяк од військового товариства під час цього розмежування були надані люди турецьким комісарам. По сей бік Дніпра Москва не має жодного ступня землі, крім Києва, Трипілля й Василькова, навіть Стара Січ не належить їй і не повинна належати, що затверджено й улагоджено мирними договорами між Портою Оттоманською та Москвою спершу на Пруті, потім у Стамбулі, а по-третє, в Адріанополі. До того ж і вся правобічна пустеля з полями, річками й струмками — однією частиною прилучена до Речі Посполитої — польської України, а й до ляцької області не тільки Прутськими, а й давнішими Карловицькими договорами віднесена й відмежована, а другою частиною — до самісінького Очакова, належить туркам і татарам. Поміркуйте, ваша милість, добрі молодці Військо Запорозьке, і своїм розумом зважте, де житимете під московською владою, де добуватимете сіль, рибу й звірину, де триматимете свої пасіки й випасатимете череди, які теж розплодилися під обороною його мості хана? Напевне, Москва не захоче задля вас воювати ні з турками, ні з татарами за землі, що залишаються по обидва боки Дніпра. Рада буде, й імені щоб Війська Запорозького низового там не було, як те ухвалив небіжчик государ Петро Олексійович, тільки-но дочекався завершення війни зі шведами».

Ще пошкодують запорожці, зробивши такий нерозважливий, хибний крок, доводив Орлик. «Але тільки-но закінчиться війна, то що з вашими милостями добрими молодцями станеться, якого нещастя і згуби (цього не жичу) ви зазнаєте, самі на собі відчуєте й пошкодуєте, що нині так бездумно й нерозумно учинили, не озираючись на задні колеса».

Орлик передбачав знищення Запорозької Січі царизмом. Справді, Катерина II скасувала її через 40 років — після закінчення російсько-турецької війни (1768–1774 роки).