Чтение онлайн

Привертає до себе увагу і судження Ніжинської полкової канцелярії (31 серпня 1749 р.). У своєму "донесенні" в Генеральну військову канцелярію вона повідомляла: "...ремеслне люде издавна состояли в числе свободных посполитых, и в подданстве за владелцами не бывали, то и ныне ради их мастерства з звания посполитых свободных выключать... не следует". У питанні про те, хто може вважатися міщанином, старшина Ніжинської полкової канцелярії приєдналася до думки Прилуцької. До загальної маси посполитих (передбачалось, отже, відбування ними державних повинностей) приписували міщан Гадяцька, Лубенська й Київська полкові канцелярії.

Як видно, в документальних матеріалах 1749 р. зроблено спробу провести чітку грань між міщанами та іншими становими групами посполитих, зокрема селянами, визначити їхнє юридичне місце.

Заможні міщани могли обиратися на посади в магістрат або ратушу. "Права, по которым судится малороссийский народ" указували, що в чиновники "избиратись должны из мещан знатних, постоянных, совестных, разсудных, добронравных и где могут быть ученых, законорожденых, в правах искусных, не молодших от двадцати пяти, а не старейших от семидесяти лет, не излишне богатых которыя общество утеснять обыкли, и не весма скудных, которыя ради скудности служить паче, а не судить способны, но средних и нелакомых, ни лихваров, не прелюбодеев, не иноверных и не иностранных, но тубилцов, со всем достойных и ни в чем не подозрительных, избраніе ж то должно быть в обыкновенное время при собраніи всех мещан, також цеховых людей и всего посполства волными их голосами".

Цитоване джерело нічого не говорить про правове становище різних соціальних груп міста, проте з наведеного вище уривка можна зробити наступний висновок: у містах жили багаті міщани, які "общество утеснять обыкли", й дуже бідні - "весма скудные", а також лихварі, ремісники, посполиті. Отже, міщанство, як і селянство, не було однорідним.

О останній чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. в особливо привілейованому становищі перебували козацька старшина й заможна українська шляхта. Подібно до старшин, шляхтичі обіймали різні посади в гетьманській адміністрації, користувалися такими ж правами, за що зобов'язувалися виконувати службу в козацькому війську. Тож у джерелах між одними й другими не простежується принципової різниці. Нерідко вони однаково іменуються "панами", "дідичами", "знатними військовими товаришами" тощо. Нечисельна шляхта ніби розчиняється серед козацької верхівки й виступає під спільною назвою "старшина". Принаймні, матеріали ревізій того часу здебільшого не виокремлюють шляхту в стан. Та й реалії тогочасного життя не дозволяли такого. Скажімо, прийшовши на Слобожанщину з Подніпров'я, представники українських козацьких старшин і шляхти поступово утворили в регіоні великі родини Донцових-Захаржевських, Квіток, Ковалевських, Кондратьєвих, Лесевицьких тощо, які незабаром склали кістяк місцевого дворянства. У матеріалах ревізії 1723 р. в десяти лівобережних полках розрізняють такі станові групи населення: старшина, духівництво, рядове козацтво, посполиті. Загальна кількість власних старшинських дворів (у матеріалах ревізії немає даних про кількість дворів генеральних старшин і сотників Чернігівського полку) досягала 1054, що становило майже 0,5% всіх дворів. За ревізією і 1725р., у восьми полках (Прилуцький - 8 сотень, Чернігівський - 16, Полтавський - 16, Стародубський - 9, Переяславський - 17, Гадяцький - 11, Ніжинський - 20, Лубенський - 11) значилося дворів: полковників - сім, наказних полковників - один, полкової старшини - 54, сотенної й міської адміністрації (отамани, війти, бурмістри, міські писарі та осавули) - 488 (всього - 550). У матеріали ревізії не внесено даних про кількість дворів генеральної старшини, а також полковників, полкових, сотенних і міських старшин Київського (11 сотень) і Миргородського (15 сотень) полків. Однак можна припускати, що загальна кількість власних старшинських дворів у десяти полках (1725 р.) не перевищувала 1 тис. (або була близькою до цього). І в наступні роки кількість старшинських дворів у полках і сотнях становила незначну частину (до 1%) дворів усього населення.

На Слобожанщині чисельність і етнічний склад старшин періодично змінювалися залежно від міжнародної ситуації та внутрішніх факторів. Проте в списках дворян 1767 р. тут налічувалося: козацької старшини - 298 родин, російських поміщиків - 32, іноземців - 29.

У кінці XVII - на початку XVIII ст. в досить привілейовану групу з козацької лівобережної верхівки та української шляхти виокремилося так зване бунчукове товариство. [10] Звання "бунчуковий товариш" давали, головно, синам генеральних старшин, полковників і "найзнатнішого" шляхетства. Під час війни бунчуковий товариш мав невідлучно бути біля гетьмана, охороняти символи його влади: бунчук і корогву. Бунчукові товариші перебували під рукою генерального бунчужного. Вони служили без платні (на власний кошт) і не мали постійної посади. Попервах їх кількість не перевищувала ста чоловік, але згодом зросла. Бунчукові товариші перебували під протекцією гетьмана, трималися незалежно від полкової та сотенної влади й часто-густо не бажали їй підкорятися.

Серед козацької верхівки виділялися так звані значкові товариші. Ними переважно ставали сини полкових і сотенних старшин, які не обіймали адміністративно-військових посад. Значковими товаришами керували полковники, за дорученнями яких перші або очолювали окремі військові загони, або призначалися помічниками полкових і сотенних старшин. За іменним царським указом від 8 серпня 1734 р. їх мало бути 420 чоловік.

Гетьман. Полковник. Шляхтич.

Найзаслуженіші й багаті козаки могли також мати звання "знатного військового товариша". Найчастіше його давали відставним генеральним старшинам і полковникам, які мали в полку великий авторитет і вплив. Менш багаті й заслужені могли одержати звання "знатного товариша" певного полку чи певної сотні.

Протягом досліджуваного періоду в Гетьманщині та Слобідській Україні права державців стосовно посполитих у їхніх маєтках дедалі виразніше набували форм кріпацтва в найтяжчих його проявах. Заборона з боку старшини і шляхти (нерідко оформлена юридичне) продавати землю селянам, міщанам і рядовим козакам, самовільне запровадження, а по тому й збільшення визиску свідчило про значну залежність других від перших. За непокірність державцеві царський уряд у жалуваних грамотах дозволяв старшині жорстоко карати посполитих, відбирати їхнє майно. Різні види покарань посполитих за "непослух" передбачала й старшинська адміністрація. Наприклад, мешканці слободи Бітюг (Слобожанщина) у 1698 р. скаржилися на острогозького полковника П.Буларта, що той "с полком своим многолюдством и ружьем и собрал нас.., и велел нам служить себе, чтоб мы были у него в подданстве, и мы к нему в подданство не пошли, и он нас учел многих людей бить и увечить смертным боем, и из слободы по лесам разослал и дворишки наши велел пожеч, и сена много пожег и скотинушку многую порезал". Ніжинський полковник Л.Жураківський у своєму "листі" наказував селянам с.Переходівка (Ніжинський полк), яке належало мринському сотникові Ф.Тарасовичу, невідкладно "воздавати послушенство; а мел бы хто колвек спречним у звичайном деле знайдоватись, таких дозволяєм карати" (1716 р.). Особливо часто посполиті зазнавали жорстоких покарань за те, що без відома й дозволу свого можновладця вписувались укозаки. Так, в універсалі 1710 р. гетьмана І.Скоропадського "пані" Пашковській - удові полковника - "пилно и грозно" наказано, щоб селян "которыя, ухиляючися в посполитой тяглости, самоволне до компуту козацкого тиснутця, таковых... грабити и до належитых посполитых работизн потягати и примушати". Жалувані грамоти царів і гетьманські універсали категорично забороняли будь-кому зі старшинської адміністрації чи приватних осіб втручатись у внутрішні справи державця на території його маєтку: "чинити перешкоды, перепоны и трудности".

Великим становим привілеєм старшин та шляхти було повне звільнення їх від державних повинностей і поборів. Крім того, старшина й шляхта мали право вільно займатися промислами і торгівлею, мисливством і рибальством. Жалуваними грамотами, гетьманськими універсалами, полковничими листами за ними юридичне закріплювали спадкове володіння рухомим і нерухомим майном.

Спробою законодавчо зрівняти й затвердити права старшини та шляхти стало укладання "Прав, по которым судится малороссийский народ". За цим зводом законів, право на "шляхетское достоинство" могли мати вже не лише особи, що отримали на нього від царського уряду особливу жалувану грамоту чи "диплом", а й козацька старшина - від генеральної до сотників. Надавалося воно також бунчуковим, знатним військовим і значковим товаришам. Права й привілеї цих груп поширювалися й на дітей старшини. При цьому старшина ставала відносно замкнутим станом. До неї могли обирати місцевих "родимцов, из людей заслуженых... и кто по усмотренію и определенію вишшаго правления чин получит". Люди "посполитой породы" не сміли привласнювати "чести и волности шляхетского или воинского (тобто, старшини - авт.) званія", за тим винятком, коли б їх надавав сам цар. "Да их же посполитих, - наголошувалося в зводі законів, - вишше шляхти предпочитать никто не имеет".

Серед старшин панувала сувора ієрархія. Перебуваючи у військових командах, обіймаючи посади в урядових установах, засідаючи в судах і т.ін., кожен із них зобов'язувався "ведать место свое, и по достоинству чина своего, в котором кто состоит, надлежащим порядком вишшаго нижний предпочитать имеет". Шляхтичів і старшин забороняли "порабощать" і "верстать" у посполитих, відбирати в них "волности". Їх звільняли від різних державних повинностей, вони не сплачували податків з індукти, [11] "мостового", "перевозного" й погребельного".

Замість цього від них вимагали тільки виконувати військову службу. Якщо рідні брати старшини чи інші близькі родичі чоловічої статі досягали повноліття й мешкали в неподільному маєтку, то на військову службу вони, за загальною згодою або згідно з чергою (жеребкуванням), мали право визначити одного члена сім'ї. Рідні взятого на військову службу мали утримувати його за рахунок прибутків від господарства на маєтку, який був у їхньому спільному володінні.

Проте мобілізація привілейованої козацької верхівки не була легкою справою. Попри укази, штрафи й погрози покарання, бунчукові та значкові товариші часто ухилялися від прямих своїх обов язків, своєчасно не з'являлися на збірні пунки.

Судитися шляхтич або хто-небудь із старшини міг тільки в тому суді, який відповідав його "рангові й званню. Суд, що не відповідав соціальному становищу тієї чи іншої особи, не мав юридичних підстав для розгляду її справи. Виняток становили кримінальні, а також державної ваги (наприклад, зрада царю) справи. У цьому випадку розгляд переносили до вищих судових інстанцій. Однак не міг судитися, наприклад, сотник у сотенному суді, а полковник у полковому, тому що вони самі керували ними й уособлювали судову владу певної адміністративної одиниці.

Владу державців над їхніми підданими фактично ніхто не обмежував. За непослух або провину державець карав посполитого на власний розсуд, а якщо той учиняв карний злочин - віддавав під суд. Використовувати в різних "роботизнах" залежних селян без відома їх можновладця суворо заборонялося.

"Права, по которым судится малороссийский народ" передбачали й позбавлення привілеїв. Це відбувалося тоді, коли вдова шляхтича чи старшини виходила заміж за посполитого.

Незважаючи на те, що цей звід законів не був санкціонований царським урядом, у ньому все ж таки знайшло певний відбиток чинне право, чітко визначалися ті привілеї, до юридичного узаконення яких так наполегливо прагнули старшина і шляхта.