Чтение онлайн

Після завершення Північної війни активність соціального протесту серед доведеного до відчаю рядового козацтва й розореного всілякими негараздами поспільства відчутно зросла. Форми боротьби простого люду мали різноманітний характер: від звичайної відмови коритися "панові" чи монастиреві й невиконання "звиклого послушенства" до втеч і навіть кривавої помсти зі зброєю в руках своїм кривдникам. Прагнення селян і міщан уникнути надмірних поборів виливалося в такі явища, як "шукання козацтва" та перехід у підсусідки. Наприклад, у 20-х - 30-х pp. підсусідки в полках Гетьманщини та Слобожанщини становили в середньому 6-7% загального числа населення, а втікачів - чоловіків і жінок - щороку нараховувалося по кілька сотень. Царські сановники і старшинська адміністрація спеціальними постановами та озброєними командами намагалися припинити будь-які втечі посполитих від можновладців в обох регіонах. Масовий протест проти посилення гніту в багатьох місцях вилився в низку повстань. Зокрема, в 1722 p. мешканці с.Синиці на Стародубщині спочатку відмовилися виконувати повинності, а потім справа дійшла до сутичок із старшинами. Державець Малишевський так писав про це наказному гетьманові П.Полуботкові: "Подданные наши, уже лет от сорока нам в послушенстве обретающіеся, по мере своей служили; а теперь - или с чіих наговоров, или сами собою - в развращеніе пришли и не хотят належитого своего отдавати послушенства; ... бунт вчиняют до заводов (бійки - авт.) ... и нет средств как их унять, бо отказуют: не может за нас нихто теперь учинити справедливости, а державца своего не боимся! И осторожно теперь мы (старшини - авт.) с ними обходимся, боясь, чтобы от бунтов их в своем здоровьи не пострадать". Далі Малишевський просив у Полуботка "открытый лист" з дозволом вільно будь-якому можновладцю "винного по его вине скарати, на всякую теж, по прежнему, работизну затевати..."

У 1727 р. жителі с.Волошинівка (Лубенський полк) повстали, проти сотника і вбили його за численні здирства та знущання. Тривала боротьба посполитих із старшиною точилася в с.Грицівка Прилуцького полку, вона була придушена силою зброї в 1728 р. Протягом зими 1731 - весни 1732 pp. населення багатьох сіл Охтирського полку відмовилося коритися полковій адміністрації, чинило рішучий опір вимогам останньої виділити для поїздки на будівництво Української оборонної лінії певну кількість слобожан. Селяни слободи Тростянці озброїлися вилами, косами, самопалами, шаблями, хто чим міг, і розігнали військову варту. Незабаром до них приєдналися мешканці с.Каменець, і разом вони досить довго відстоювали свої людські права під натиском каральних загонів. У 30-х - 40-х pp. тривав активний "вихід" посполитих із Прилуцького, Ніжинського та Переяславського полків. Лише з останнього за 1742-1748 pp., переважно на Запорожжя, повтікало майже 1,4 тис. чоловік, а на Правобережжя в 30-х - першій половині 50-х - 3541 посполитий. Не завадила цьому навіть публікація 1 січня 1744 р. царського указу, що вимагав від козацької верхівки серйозної організації заходів, спрямованих на повернення до власників усіх втікачів.

У селах Фоєвичі та Чолхов, що на Стародубщині, відмова старшини записати їхніх жителів до козацького стану призвела в 1747 р. до великого вибуху народного гніву. На захист інтересів державців на початку червня у Фоєвичі прибули 100 виборних козаків. Селяни, озброєні рушницями, кілками, різним сільськогосподарським реманентом (косами, сокирами тощо) прогнали карателів. Через місяць, удвічі збільшивши сили, старшини знову спробували приборкати непокірних. Однак на допомогу тим прийшли сусіди - чолховці - й разом вони вдруге здобули перемогу. Тільки в наступному році владі вдалося підкорити "шукачів козацтва" й заарештувати їхнього ватажка А.Яременка. Після тривалого "слідства" й суду Яременка скарали на смерть, чотирьох його спільників катовано та заслано на каторгу, решту учасників жорстоко репресовано.

Український історик і письменник Петро Маруня, досліджуючи численні селянські рухи на Стародубщині в 40-х - 70-х pp. XVIII ст., на основі ґрунтовного архівного матеріалу переконливо довів, що часто посполиті були змушені братися за зброю, інакше державці могли їх просто замордувати. На підтвердження свого висновку він навів уривок зі скарги жителів с.Єсмань (Ніжинський полк) 1749 р. в полкову канцелярію на власника Якова Денисова, в якій, зокрема, йшлося про те, що той усіх, "кто отказывается от безпрестанных и тяжких употреблений на работизну... смертным боем плетьми мучит, отчего иные и умирают". Не стерпівши знущань, люди повстали і заявили господарю маєтка: "Коритися не будемо!" Вони також наполягали на тому, щоб їх записали в козаки. Цього ж вимагали посполиті с.Лилинівка (Чернігівський полк), які спробували фізично розправитися з місцевим можновладцем.

За допомогою компанійців адміністрація "вгамувала" бунтівників обох сіл і покарала їх киями. Найбільш "завзятих" відправили в Генеральну військову канцелярію - для слідства й екзекуцій.

У 1748-1750 pp. запеклу боротьбу за скасування панщини та перехід до козацького стану вели селяни Кулаг і Суботовичів Стародубського полку. Проти військової команди, що прибула для наведення "порядку", вони застосували партизанські методи боротьби: ховались у навколишніх населених пунктах і лісах, зненацька нападали на карателів. У 1750 p. розгромили садиби старшин і багатіїв, а також будинок сотенної канцелярії посполиті й козаки містечка Білики (Полтавський полк).

У 1756 p. Білгородська губернська і Харківська полкова канцелярії доповіли у вищі урядові інстанції про відправлення значного військового загону проти селян, робітних людей і гайдамаків, про вчинені масові грабежі й убивства.

З 60-х pp. посилився міграційний рух українців на Дон. За матеріалами III ревізії (1762 р.) в межі регіону переселилося до 20 тис. "черкасів", тобто, вихідців з України. У 1762 p. сталося збройне повстання козаків сіл Новаки, Тарандинці й Булатець Лубенського полку проти полкового обозного Василя Кулябки, який захопив їхні землі.

Від весни до осені 1765 p. селянський рух охопив усю Слобожанщину. Трударі відмовлялися виконувати роботизни" й виступали проти введення "подушного оклада". Певну активізуючу роль відіграла тоді поява тут кількох самозванців та чутки про "доброго царя".

Боротьба на селі за землю і волю не вщухала й надалі. На Лівобережжі, Слобожанщині й Правобережжі протягом 60-х - 80-х pp. діяв відважний ватажок Семен Гаркуша, який з дев'яти років жив на Запорозькій Січі, а під час російсько-турецької війни брав участь у походах на Очаків і Хаджибей та в славнозвісній "Коліївщині". У 1789-1793 pp. відбулося велике повстання в с.Турбаї на Миргородщині, де селяни на чолі з Н.Оліфером, Г.Яструбенком і Т.Довженком, не визнаючи жодної влади, запровадили самоврядування.

Своєрідним для XVIII ст. явищем, спричиненим розвитком мануфактурного виробництва і концентрацією на промислових підприємствах великих мас працівників, стали виступи робітних людей. Спільність їхніх методів і форм боротьби з селянськими пояснюється, насамперед, однаково тяжкими умовами життя та праці. Виступи робітних людей, так само, як і посполитих, мали переважно локальний і стихійний характер, через що завершувалися поразками. Ті й інші нерідко об'єднувалися, разом тікали від можновладців у пошуках кращої долі для себе і своїх дітей. Так, тільки за червень 1762 p. з бахмутських і торських соляних "заводів" утікло близько 20 чоловік, а в лютому-листопаді наступного року - вже 100. У 1764 p. припинили роботу багато селян, яких прислали управителям із сіл Путивльського, Білгородського, Ніжегольського, Карповського, Валуйського, Хотмижського та Салтовського повітів. Робітні люди тікали й з інших мануфактур. За ними влаштовували погоні, тих, кого ловили, жорстоко карали.

Характерним для другої половини XVII-XVIII ст., коли український народ прагнув відстояти свої соціальні й національні права, стало народження в бунтарських головах ідеї заміни існуючого царя на іншого - "доброго" та "справедливого", який покарав би гнобителів і захистив простий люд від утисків. На думку академіка В.Смолія, з таким "наївним монархізмом" посполитих і рядових козаків генетичний зв'язок мало самозванство.

Одним із його відомих представників став Іван Воробйов, міщанин із Лохвиці на Полтавщині. У 1673 р. він проголосив себе царевичем Семеном Олексійовичем і заходився збирати прихильників, щоб ті допомогли йому зайняти "посправедливості" трон у Московії. Лже-Семенові попервах повірив навіть славнозвісний кошовий отаман Іван Сірко, незадовго перед тим повернутий царським урядом із Сибіру. Однак незабаром Сірко зрозумів свою помилку, схопив І.Воробйова й під вартою переправив до Москви. Цар Олексій Михайлович наказав провести "слідство" й засудити "державного злочинця". Після жахливих тортур, подібних до тих, яких зазнав у 1671 р. Степан Разін, лжецаревича публічно стратили (1674 р.).

У 30-ті р. XVIII ст. за синів Петра І видавали себе Л.Стародубцев, Т.Труженик, А.Холщевников та інші. В 40-і - 50-ті pp. під іменами "імператорів" виступили Я.Татаринов, М.Рандачич. Усі вони обіцяли викорінити "неправду" й зухвалих можновладців.

Наприкінці 1764 р. на Слобожанщині з'явився "цар Петро III". Ним виявився посполитий, уродженець містечка Сокиринці (Прилуцький полк) Микола Кальченко. Його активно підтримали мешканці с.Биковці Охтирського полку. Менше ніж через рік лжеімператора разом із його однодумцем Василем Філоненком схопила місцева влада. Після катування обох відправили на довічну каторгу в Нерчинськ.

Аналогічний випадок тоді ж мав місце й на Чернігівщині.

Загострення соціальних суперечностей в Україні XVIII ст. призвело до виникнення своєрідної форми боротьби народних мас - широко відомої гайдамаччини. Про її учасників у документальних матеріалах, історичних працях і художніх творах, як вітчизняних, так і зарубіжних, написано чимало, їхні дії отримали різні оцінки. "Злочинцями", "зграєю бандитів" гайдамаків називали одні, "народними месниками", "повстанцями" - другі. З великою глибиною розуміння "бунтарської" психології оспівав цих людей у своїх безсмертних поезіях Тарас Шевченко, показавши їх як непохитних борців "за святую правду-волю". Цій темі присвятив драму "Сава Чалий" видатний український письменник Іван Карпенко-Карий. Спроба відродити гайдамацькі загони мала місце в Україні під час громадянської війни 1918-1920 pp.