Чтение онлайн

Невдовзі козацтво, як здалося польським урядовцям, виконало свою місію. Знищення за домовленістю з російським царем правобережного козацького устрою не дало панівним колам Речі Посполитої бажаних результатів. Слабка державно-адміністративна влада не могла забезпечити ефективного управління Правобережною Україною у XVIII ст. Чисельність відділів коронного війська, яке базувалося в Київському, Брацлавському, Волинському та Подільському воєводствах, не перевищувала 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірна міліція з місцевих магнатів складалася з 2-3 тис. осіб. Відцентрові тенденції всередині країни призвели до того, що саме велике магнатство стало визначати політику щодо населення Правобережжя, яка в багатьох випадках не сприяла нормалізації польсько-українських взаємовідносин. Польська еліта протягом усього століття так і не спромоглася вирішити "українське питання", що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи.

Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793 p.), землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині ввійшли до складу Російської імперії. Правобережна Україна поділялася на Ізяславську і Брацлавську губернії, які незабаром перетворились у намісництва. Здійснюваний російським урядом адміністративний поділ Правобережжя не враховував специфічних особливостей окремих його регіонів, а тому в 1797 p. за наказом царя Павла І було утворено Київську, Подільську й Волинську губернії. Російська влада над Правобережною Україною, так само, як польська чи турецька, була іноземною для корінного населення й не забезпечувала його повнокровного розвитку.

Хоча за міжнародними договорами другої половини XVII ст. Правобережна Україна й потрапила під вплив польського короля і турецького султана, влада кожного з цих монархів була тут спочатку суто номінальною. Попри те, що спроби українців утвердити власну державу не мали успіху на теренах Правобережжя, прагнення до визвольних змагань і далі жило у свідомості козацької еліти. У 80-х pp. тут став відроджуватися головний чинник української державності нової доби всесвітньої історії - полково-сотенний устрій. Нового поштовху до розвитку дістав також інститут гетьманства.

Події Визвольної війни постійно змінювали територію і кордони Української козацької держави. Крім того, починаючи з першої половини 60-х pp., вони істотно впливали на розвиток Правобережної Гетьманщини як її складової частини. Зважаючи на постійні воєнні дії, які велися між Польщею і Туреччиною, татарські напади та спротив польської шляхти, розміри території, яку займала Правобережна Україна-Гетьманщина, у 90-х pp. XVII ст. не були сталими. Козацький устрій обіймав межі колишніх Київського (правобережної частини), Білоцерківського, Паволоцького, Корсунського, Уманського, Брацлавського, Черкаського, Чигиринського, Тарговицького і Могилівського полків. Новоутворений Фастівський полк як адміністративна одиниця охоплював частину територій Білоцерківського, Паволоцького, Торговицького та Київського полків, що зникли в середині 70-х pp. Його очолював полковник С.Палій, який у цей час репрезентував владні структури козацької державності в Правобережній Україні. На південно-західних землях Білоцерківського полку в роки Визвольної війни виник Богуславський полк, який частково поширювався на південні райони Паволоцького. Ним керував наказний гетьман Самусь (Самійло Іванович), який наприкінці 80-х pp. намагався відродити Кальницький (Вінницький) полк. Дуже важливу роль у процесі відродження інститутів української державності відіграло відновлення Брацлавського полку на чолі з А.Абазином. Його влада поширювалася не лише на територію, яку цей полк займав у 50-ті - 70-ті pp., а й на окремі сотні тогочасних Уманського, Кальницького і Могилівського полків. На південній Київщині за допомогою полковника З.Іскри відновив свою діяльність Корсунський полк, який поширювався на частину території зниклих Канівського, Черкаського і Чигиринського полків.

Наприкінці 80-х pp. починає функціонувати традиційний західний кордон Правобережної Гетьманщини. Про те, що полковник Палій "узурпував собі владу" на землях, які охоплювали територію від Дніпра по р.Случ, говорилося ще на сеймі 1688 р. Те ж саме засвідчував один із депутатів вального сейму в 1692 р: "... згідно гадяцьких пактів привласнює (Палій - авт.) собі якусь монархію аж по Случ". У тому ж році королівський комісар С.Дружкевич скаржився до Варшави, що фастівський полковник створює "удільну провінцію" й претендує зайняти всі українські правобережні землі до кордону Київського воєводства з Волинським. Неодноразово відзначав політичне "свавільство" козацької старшини, яка в 90-х pp. установлювала власні кордони, коронний гетьман С.Яблоновський. Восени 1692 р. козацькі сотні перебували у містечках південно-східної Волині - Любарі, Лабуні, Полонному і Грицеві, а західна межа козацького устрою проходила по лінії Демидів-Литвинівка-Бородянка-Радомишль-Коростишів.

Північний кордон Української козацької держави в цей період зазнавав постійних змін. Спочатку він проходив по річках Прип'ять і Словечна, які безпосередньо межували з Великим князівством Литовським. Під час визвольної боротьби північні райони Київщини, на які поширилася влада С.Палія, територіальне зменшились і стали обмежуватися р.Уж, а згодом р.Тетерів, хоча в окремі роки козацький устрій поширювався на територію більшої частини Овруцького повіту. Саме на р.Тетерів, поблизу Іванкова, у 1694 p. відбулося укладення перемир'я між військами польського регіментаря Б.Вільги й українського полковника С.Палія. У липні 1696 p. коронний референдар С.Щука скаржився на те, що правобережні козаки захопили Горно-стайпільську, Бородянську і Казаровицьку волості. "Щоб війська польські на цю сторону Тетерева, де товариство його Палієве ... не переходили", - писав лівобережний гетьман І.Мазепа до Москви в грудні 1699 p., повідомляючи про намагання фастівського полковника встановити північні кордони власних володінь. У листопаді 1701 p. київська шляхта внесла до інструкції на вальний сейм повідомлення про те, що, "зайнявши собі по р.Тетереву якийсь кордон", С.Палій розставляє там своїх козаків.

Східні кордони Правобережної Гетьманщини межували з володіннями Київського полку, який підкорявся владі лівобережного гетьмана. З боку Києва вони проходили по річках Ірпінь і Стугна, а на південному сході - по Дніпру. Для козацької організації Правобережжя даний кордон був майже символічним, адже він визначався міжнародними договорами між монархами Речі Посполитої і Московської держави. Прикордонна лінія між правобережною та лівобережною частинами України охоронялася лише гетьманами Лівобережжя, а не правобережними козацькими полковниками.

Дуже важко реконструювати південні межі володінь правобережних полковників в останньому десятилітті XVII - на початку XVIII ст. На південному сході вони межували з територією, на яку поширювалась юрисдикція кошових отаманів Запорозької Січі. Ймовірно, що південні кордони Брацлавського полку проходили вздовж річок Дністер та Кодима. У 1702 р. С.Палій та А.Абазин приєднали до своїх володінь Балтський, Ольгопільський і Ямпільський повіти та східні райони Поділля, де порубіжними південними містами були Калюс і Могилів. У 1704 p., після переходу Правобережжя під владу І.Мазепи, гетьман "обох сторін Дніпра" писав до Москви: "У якому порядку маю Білу Церкву, Корсунь, Богуслав, Фастів та інші міста, перед цим в державі Палієвій були, залишити" (підкреслення наше - авт.).

У 1709 р. Правобережна Гетьманщина вже поділялася на Білоцерківський, Богуславський, Брацлавський, Вінницький, Корсунський, Могилівський, Паволоцький, Уманський і Чигиринський полки.

Отже, на початку XVIII ст. під владою правобережної козацької старшини опинилася майже вся територія Київщини, а також землі Східного Поділля та окремі райони Південно-Східної Волині. Колонізуючи цю територію, козацька старшина відновлювала й зміцнювала традиції формування місцевої козацької адміністрації періоду Визвольної війни. Отримавши в середині 80-х pp. королівські привілеї на освоєння спустошених земель, козацькі полковники в наступні роки стали узаконювати ними свою владу над територіями, де розміщувалися їхні полки. З часом органи козацького самоврядування почали перетворюватися в державні структури Гетьманської України, які існували тут із 1648 по 1676 р. Використовуючи матеріальну допомогу від Речі Посполитої та Ватикану на боротьбу з турецько-татарськими військами, козацький устрій еволюціонував у напрямі відновлення Правобережної Гетьманщини - державної структури з власною територією і кордонами, яка представляла інтереси українського народу на землях від Дніпра до Случі.

Через різні причини, головною поміж яких є брак повноцінної документальної бази, українська історіографія майже обійшла увагою життя та діяльність гетьманів правобережного козацтва "Його Королівської Милості" останньої чверті XVII ст.
– Євстафія (Остапа) Гоголя (роки гетьманування - 1675-1679), Стефана Куницького (1683-1684), Андрія Могили (Мигули) (1684-1689), Гришка (Грицька Івановича) (1689-1692), Самуся (Самійла Івановича) (1693-1699). Підкоряючись польському королю, ці козацькі керманичі намагалися надати законності своїй владі й легітимізувати її в очах усього населення Правобережної України. Крім того, погоджуючись на королівський протекторат, гетьмани сподівалися, що в такий спосіб їм удасться зберегти чи відновити козацькі полки як основу національної адміністрації.

Очоливши в квітні 1675 р. козацьку організацію Правобережної України, подільський полковник Є.Гоголь влітку того ж року разом із полковником Кияшкою неодноразово розбиває загони турків під Кам'янцем-Подільським, де, за словами літописця, "їм допоміг сам бог". У вересні-жовтні полки Гоголя відвойовують у турків та їхніх прихильників Ладижин і Умань, обороняють від них Брацлав. Наприкінці жовтня гетьман особисто звертається до Яна III Собеського зі скаргою на погане постачання його відділів, а також повідомляє королю про те, що він може набрати ще кілька тисяч козаків. Під листом, написаним польською мовою, стоїть такий підпис: "Eustaphi Hohol Hetman Nakazny Woysk Zaporowskich J.K.Mci" (Його Королівської Милості - авт.).