Чтение онлайн

Правила Голодних ігор прості. Кожен із дванадця­тьох округів повинен щороку відправляти як данину для участі в Іграх хлопця і дівчину — так званих «трибутів». Двадцятьох чотирьох трибутів ув’язнюють на величезній відкритій арені, де розжарені пустелі сусідять із вічною мерзлотою. Кілька тижнів трибути змагаються між собою до смерті. Останній живий визнається переможцем.

Забираючи дітей з округів і примушуючи їх убивати одне одного, а округи — спостерігати за цим, Капітолій укотре нагадує нам, що всі ми живі тільки з милості столиці. Що нам не пережити ще одного повстання. Хай якими словами це прикривається, суть незмінна: «Дивіться: ми забираємо ваших дітей, ми приносимо їх у жертву — і ви нічого з цим не вдієте. Якщо ж ворухнете бодай пальцем, ми винищимо вас до ноги. Точнісінько як Округ 13».

А щоб не тільки познущатися з нас, а й поглумитися, Капітолій змушує людей святкувати Голодні ігри як велику подію — як спортивні змагання між округами. Останній живий трибут повертається додому до вільгот­ного життя, а на округ сиплються подарунки — здебіль­шого харчі. Цілісінький рік переможний округ отримує від Капітолія зерно й олію, а іноді — й делікатеси, як-от цукор; решта ж округів голодує.

– Це час каяття і подяки, — мовив мер натхненно.

Тоді він назвав імена переможців Округу 12. За сім­десят чотири роки їх у нас було аж два. І тільки один досі живий. Саме в цей момент на сцені з’явився Геймітч Абернаті, чоловік середнього віку, з невеликим черевцем. Він похитуючись плентався сценою, горланив щось непристойне і з шумом плюхнувся у своє крісло. Він був п’яний. Смертельно п’яний. Публіка привітала його слабкими оплесками, а він щосили намагався обмацати Еффі Тринькіт зусібіч — вона заледве ухилялася від його обіймів.

Мер неабияк нервував. Оскільки подія транслюється в прямому ефірі, то саме зараз Округ 12 перетворився на посміховисько всього Панему, і він це усвідомлював. Намагаючись знову привернути увагу до Жнив, він гарячково оголосив виступ Еффі Тринькіт. Як завжди чарівна й весела, вона стала за кафедру і промовила:

— Вітаю з Голодними іграми! І нехай везіння завжди буде на вашому боці!

Її рожеві локони (мабуть, перука) після зустрічі з Геймітчем збилися набік. Привітавшись, вона виголосила, яка це велика для неї честь перебувати тут, хоча всім навколо було чудово відомо, що вона з нетерпінням чекає, коли її нарешті переведуть до кращого округу — зі справжніми переможцями, а не п’яницями, які лапають тебе перед цілою країною.

Крізь натовп я помітила Гейла. Він також подивився на мене і ледь помітно усміхнувся: ну, хіба під час Жнив колись траплялося щось настільки кумедне? Аж раптом мене пронизала думка: ім’я Гейла написано аж на сорока двох картках, і везіння зовсім не на його боці. Принаймні у порівнянні з іншими. Мабуть, він подумав те ж саме про мене, бо його обличчя раптом спохмурніло, і він від­вернувся. «Але ж там тисячі карток», — прошепотіла я, сподіваючись, що він мене почує. Не все так кепсько.

Час жеребкування. Еффі Тринькіт промовила своє: «Спочатку дами!» — і попрямувала до кулі з дівочими іменами. Вона нахилилася, занурила руку глибоко все­редину, покопирсалася там і витягнула картку. Натовп завмер. Запала мертва тиша. Від страху в мене всередині все похололо, а в голові крутилася одна думка: тільки б не я, тільки б не я!

Еффі Тринькіт повернулася на своє місце, розгладила картку і виразно прочитала ім’я. І це була не я.

Це була Прим Евердін.

Якось у лісі, чекаючи на здобич на дереві, я задрімала і впала вниз із десятифутової висоти просто на спину. Та так упала, що здалося — з мене дух вилетів. Я не могла ані вдихнути, ані видихнути, ані навіть поворухнутися.

Приблизно так я почувалася зараз: дух перехопило, горло здавило, у скронях бамкало, а в голові калатало ім’я сестри. Хтось ухопив мене за руку, якийсь хлоп­чина зі Скиби, — либонь, я ледь не впала, і він мене підтримав.

Це якась помилка. Цього не могло статися. Ім’я Прим було на одній картці з тисяч! Шанси сестри були на­стільки мізерними, що я за неї ніскілечки не хвилю­валася. Хіба я не зробила всього можливого? Хіба не підписалася на ті кляті тесери, щоб їй не довелося ризикувати? Один клаптик паперу. Один клаптик із тисяч. Хіба можливий кращий розклад? А тепер усе на пси.

Звідкись іздалеку до мене долинав невдоволений гомін натовпу — ну хіба справедливо, коли випадає ім’я дванадцятирічної дитини? А тоді я побачила її, маленьку і зовсім бліду, ручки міцно стиснуті у кулачки, короткими напруженими кроками вона, пройшовши повз мене, пря­мувала до сцени. Я побачила блузку, яка знову вибилася зі спіднички і звисала долі, немов качиний хвостик. Саме ця деталь повернула мене до реальності.

— Прим! — зойкнула я здавленим голосом, і тіло на­решті почало слухатися мене. — Прим!

Мені не довелося проштовхуватися крізь натовп: люди самі розступилися переді мною, утворивши живий коридор. Я наздогнала Прим біля підніжжя сцени і за­штовхала її собі за спину.

— Я — доброволець! — вигукнула я задихано. — Я зголошуюся на трибута!

Люди на сцені були спантеличені. В Окрузі 12 не було добровольців уже кількадесят років, і всі забули, якою має бути процедура. Згідно з правилами, потому як ім’я трибута оголошене, інша дівчина або хлопець (залежно від того, з якої кулі витягнули картку) могли добровільно зголоситися на трибута. В деяких округах, де перемога в Жнивах вважалася великою честю і люди готові були платити за участь в Іграх власним життям, стати добровольцем не так легко. Але в Окрузі 12, де слово «трибут» асоціюється зі словом «труп», усі добровольці давно вимерли.

— Чарівно! — вигукнула Еффі Тринькіт. — Тільки... мені здається, що спочатку ми повинні представити пе­реможців Жнив... і тільки тоді питати, чи є добровольці, готові посісти їхнє місце... — говорила вона дедалі не­впевненіше.

— Та яке це має значення? — сказав мер, а тоді по­глянув на мене.

На його обличчі читався біль. Він не знав мене добре, але все-таки ми були знайомі. Я — дівчина, яка прино­сить ягоди. Дівчина, про яку колись, можливо, згадувала його дочка. Дівчина, яка п’ять років тому, як старша дитина в сім’ї, отримала медаль «За відвагу». Замість свого батька, котрий назавжди залишиться похованим у копальні. Чи пам’ятає він це?

— Яке це має значення? — повторив він похмуро. — Нехай виходить на сцену.

Позаду Прим схопила мене своїми худенькими руч­ками, немов лещатами, і щосили заволала:

— Ні, Катніс! Ні! Не йди!

— Відпусти мене, Прим, — мало не зашипіла я. Ще трохи — і я була сама ладна розридатися. Тоді інші по­мітили б мої сльози і вважали б мене слабачкою, а я не з таких. — Відпусти!

Я відчула, як хтось силою відірвав Прим від мене. Обернулася й побачила, як вона щосили борсається в руках Гейла.

— Давай, Катніп, іди, — сказав він напруженим від хвилювання голосом і поніс Прим до матері.

Я зібрала рештки своєї рішучості й піднялася на сцену.

— Що ж, браво! — вигукнула Еффі Тринькіт. — Ось що значить справжній дух змагань! — задоволено про­мовила вона, радіючи з того, що зрештою і в її окрузі сталося щось непередбачуване. — Як тебе звати?

— Катніс Евердін, — ледве вичавила я.

— Закладаюся, то була твоя сестра. А ти не хочеш, щоб уся слава дісталася їй, еге ж? Ну ж бо, давайте всі разом привітаємо нового трибута! — ледь не співала Еффі.

Моя довічна пошана Округу 12: жоден із натовпу не заплескав у долоні. Навіть ті, хто приймав ставки, кому вже давно байдуже. Можливо, тому, що знали мене з Горна, чи товаришували колись із моїм батьком, чи пам’ятали Прим — побачивши раз, її не можна не по­любити. Так я стояла на сцені ні в сих, ні в тих — не могла ані говорити, ані поворухнутися, а багатотисячний натовп висловлював свій протест у єдиний приступний йому спосіб опору — мовчанкою. А це означало, що вони не згідні. Що так не повинно бути. Що це непра­вильно.