Чтение онлайн

Лунає зворотній відлік — і ми з’являємося в прямому ефірі перед цілою країною. Цезар Флікермен, як завжди, неперевершений: піддражнює нас, жартує, коли треба — задихається від емоцій. Вони з Пітою поладили ще під час першого інтерв’ю, тому тепер продовжували жарту­вати й реготати, тож я просто усміхалася якнайчастіше і намагалася говорити поменше. Я маю на увазі, що мені таки довелося щось казати, але при першій же нагоді я передавала естафету Піті.

Однак поступово Цезар почав ставити запитання, які вимагали розлогих відповідей.

— Що ж, Піто... З того, що ти розповідав, ми дізна­лися, що ти закохався з першого погляду... У якому віці? Невже у п’ять років?

— Саме так, щойно вперше її побачив, — мовив Піта.

— А як щодо тебе, Катніс? Гадаю, публіка, затаму­вавши подих, спостерігала, як ти поступово закоху­валася. Коли ти усвідомила, що закохана? — запитав Цезар.

— У-у, важке питання... — я тяжко зітхнула, тоді засмі­ялася, потім втупилася у свої руки. Допоможіть!

— Я здогадався про це, коли там, на дереві, ти скрик­нула його ім’я, — мовив Цезар.

«Дякую, Цезарю!»

Я поміркувала, а тоді вхопилася за цю ідею:

— Так, гадаю, що саме тоді. Я маю на увазі, що доти я просто намагалася не думати про свої почуття до Піти, адже все було так складно і від таких думок ставало тільки гірше. Але тоді, на дереві, все змінилося, — сказала я.

— Як гадаєш, чому? — не вгавав Цезар.

— Можливо... саме тоді з’явилася реальна можли­вість... вберегти його, — мовила я.

Геймітч визирнув із-за плеча оператора і полегшено зітхнув, і я переконалася, що зробила все правильно, що тепер усе позаду. Цезар витягнув носовичка і зворушено підніс до очей. Я відчула, як Піта притулився чолом до моєї скроні й запитав:

— Отож ти мене вберегла, і що ти збираєшся робити зі мною далі?

Я обернулася до нього.

— Заховаю в безпечному місці.

У відповідь він поцілував мене, і всі присутні в кім­наті почали зітхати й охкати.

Цезар вирішив, що саме час перейти до розмови про поранення, які ми отримали на арені: опіки, укуси, порізи. Та коли він дійшов до мутантів, я ледве стриму­валася: міцно зціпила зуби й сиділа мовчки, незважаючи на те, що ми були в прямому ефірі. Я отямилася тільки тоді, коли Цезар запитав у Піти, як працює його «нова нога».

— Нова нога?! — вигукнула я і, не втримавшись, за­дерла йому холошу. — О ні, — прошепотіла я, обмацуючи пластико-металеву конструкцію, яка замінила Піті ногу.

— Тобі не сказали, — мовив Цезар лагідно.

Я похитала головою.

— У мене не було можливості, — зронив Піта, зни­завши плечима.

— Це я в усьому винна, — сказала я. — Це все через той джгут.

— Ну звісно, саме ти винна в тому, що я вижив, — мовив Піта.

— Він правий, — підхопив Цезар. — Якби не ти, він би просто стік кров’ю.

Я знала, що так і є, але все одно дуже засмутилася. Мало не розплакалася, але вчасно згадала, що зараз на мене дивиться ціла країна, тому зарилась обличчям у Пітину сорочку. Кілька хвилин Цезар умовляв мене, щоб я заспокоїлася і вилізла з-під Пітиної руки, де я за­ховалася, а коли я зрештою заспокоїлася, він припинив набридати мені своїми запитаннями. Власне, він узагалі більше не чіпав мене, поки не дійшло до ягід.

— Катніс, я знаю, що ти була не при собі, але я просто мушу запитати. Тоді, коли ви ладні були з’їсти ягоди... Про що ти думала?.. — мовив він.

Перш ніж відповісти, я довго мовчала, намагаючись зібратися на думці. Ось він — переломний момент, коли я повинна зробити вибір: кинули Капітолію виклик — чи прикинутися до нестями закоханою й бити на те, що я настільки боялася втратити Піту, аж геть не тямила, що дію. Мабуть, від мене чекали довгої драматичної про­мови, але все, на що я спромоглася, це ледь чутне:

— Не знаю. Я просто... не могла змиритися з думкою про те, що... мені доведеться жити без нього.

— Піто! Хочеш щось додати? — запитав Цезар.

— Ні. Катніс сказала за нас обох, — мовив він.

Цезар зітхнув, і все закінчилося. Люди сміялися, пла­кали, обнімали й вітали нас, але я була досі не впевнена в тому, що все позаду. Я підійшла до Геймітча й проше­потіла:

— Все гаразд?

— Усе просто ідеально, — відповів він.

Я повернулася до своєї кімнати, щоб зібрати речі, але виявилося, що у мене немає нічого мого, окрім брошки Мадж. По закінченні Ігор хтось приніс її назад до моєї кімнати. Потім нас везли вулицями у машині з затемне­ними вікнами; на вокзалі чекав поїзд. У нас ледве виста­чило часу, щоб попрощатися з Цинною та Порцією, хоча ми все одно побачимося за кілька місяців, коли їздити­мемо з турами по всіх округах як переможці Голодних ігор. Це ще один спосіб Капітолія нагадати про те, що Голодні ігри ніколи не закінчуються. Нам вручатимуть безглузді почесні відзнаки і вдаватимуть, що обожнюють нас.

Поїзд рушив, і ми занурилися в ніч, і тільки ви­їхавши з тунелю, я вперше за увесь час Ігор зітхнула з полегкістю. Еффі, ну і, звісно, Геймітч супроводжували нас додому. Ми щедро повечеряли й мовчки дивилися повтор інтерв’ю по телевізору. Секунда по секунді Капі­толій віддалявся від нас, і я почала думати про домівку. Про Прим і маму. Про Гейла. Я вибачилась і вийшла, щоб зняти сукню й перевдягнутися у звичайну сорочку і штани. Повільно змивши увесь макіяж і заплівши косу, я стала знову схожою на себе. Катніс Евердін. Дів­чину, яка живе на Скибі. Полює в лісах. Торгує на Горні. Я подивилася в дзеркало, намагаючись згадати, ким я була, а ким ні. Коли я нарешті приєдналася до попут­ників, Пітина рука на моєму плечі вже здавалася зовсім чужою.

Коли поїзд зупинився на дозаправку, нам дозволили вийти подихати свіжим повітрям. Тепер не було потреби охороняти нас. Ми з Пітою гуляли вздовж колії, тримаю­чись за руки, і зараз, коли ми опинилися наодинці, я не знала, що й сказати. Піта зупинився, щоб нарвати мені польових квітів. Коли він подарував їх мені, я силкувалася вдати радість. Звідки йому було знати, що рожеві й білі квіточки — цвіт дикої цибулі — нагадують мені, як ми збирали їх із Гейлом!

Гейл. На саму тільки думку про те, що за кілька годин я побачу Гейла, у мене всередині все похололо. Але чому? Важко пояснити. Я просто почувалася так, ніби брехала, ніби зрадила когось, хто мені довіряв. А точніше, я зра­дила двох. Під час Ігор у мене не було часу, щоб над цим замислюватися. А тепер Ігри закінчилися, і я їду додому.

— Щось не так? — запитав Піта.

— Нічого, — відповіла я.

Ми рушили далі, проминувши поїзд. Я була більш ніж упевнена, що тут немає камер, захованих по кущах. Але все одно не знала, що казати.

Раптом нізвідки з’явився Геймітч і до смерті налякав мене, поклавши руку мені на плече. І хоча довкола була пустка, він буркнув напівпошепки:

— Ви двоє молодці. Продовжуйте в такому ж дусі, коли ми прибудемо в округ, поки камери заберуться геть. Усе буде добре.

Я мовчки дивилася йому вслід і уникала Пітиного погляду.