Чтение онлайн

А над самісіньким берегом розпустила свої віти верба — дубова мама. Вона виросла, щоб бути журбою. Сумує сива, плаче стара. Об неї розбиваються всі бурі.

Там, на голій кручі, тополя. Стоїть одна, у хмарі. То наречена. Вона незрада.

Всі вони задивилися у Дніпро, ростуть мужністю, журбою і вірністю. Хто їх подужає?

Так казала дніпровська хвиля. Та, що спливла, і та, що надбігла й колисалася.

Походивши по набережній, ми спустилися до самісінького Дніпра і посідали на камені.

Наче довгі кучугуристі острови, пливли важкі баржі. Снували незугарні річкові трамваї. Блискавично прошмигнув глісер. Велично розтинала хвилі «Ракета».

Легко, як луки, звисали мости. На небо вийшло надвечірнє сонце, і високоголове диво Печерська розлило золото.

На тому боці, на пляжах, хтось купався. І на човнах лопотіли білі вітрила.

З-під великої синьої хвилі вийшов дід. Ми не побачили, коли він з’явився. Але він вийшов з-під великої синьої хвилі. Той дід був такий старий, як світ. Він пробував у Дніпрі.

— Добрий день вам! А чи можна з вами посидіти?

— Чому ж не можна?

Старий сів між мною і Воксанкою. Він був чимось подібний до діда Микити, який курить під яблунею серед поля, і до Дмитра Борисовича, який бував у бувальцях, і до дядька Миколи, який дивує всіх своєю самотністю.

Коли дід сів, камінь так і вгруз у землю. Сиве волосся сивою хвилею спадало дідові на плечі. В нього чоло, як та висока біла виспа. Брови — наче ті кручі. А очі — дві тихі заплави. Ніс схожий на човна. Губи — два береги, що зійшлися докупи. А підборіддя — дніпровський поріг, вилизаний сонцем. Він не мав бороди. Замість неї вуса — довгі весла.

Він був великий, і все в ньому було велике. Своїми широкими плечима дід тримав небо. Підняв руку, і на неї сіло сонце. Тоді його очі стали прозорі й лагідні. І на його обличчі явилася велика ласка — запахло Дніпром.

Я згадував: «Чи він рибалка, чи бакенщик?»

Воксанка його не злякалася. Він взяв її на руки і спитав:

— Ти, певно, любиш солодке?

Я подумав, що він пасічник.

— Мені солодкого не можна, — відказала вона.

— А я любив солодке, та його в нас ніколи не було. Бабуня мали мед, та вони замкнули його в скриню. Там він і стояв у горщику. Коли це раптом бабуня ніби зібралися вмирати. Вже їх і висповідали. Скриня в коморі. Я посилаю менших (нас було повна хата): що там бабуня роблять? Ті побігли й кажуть: прощаються з дідом, просять прощення. Я стою за дверима, через шпарку мені видно: пішли дід. Мабуть, будуть далі мотузки собі сукати, а бабуня вмиратимуть. Посилаю знову менших. Вони й передають мені, що бабуня лежать на ліжку, склавши на грудях руки. Я до скрині, вийняв горщика. Ми понаїдалися меду, ще й на пасовисько набрали. Пригонимо з обіду. Я думаю, що бабуня вже вмерли, що їх нема. А вони стоять на порозі, годують курей. Зобачили мене й кажуть: «От хто мій мед забрав, а я його на коливо припасувала! А візьми-но його, діду!» Мені дивно, що мертві можуть годувати курей і балакати. А дід тим часом мене за руку, прив’язав тим мотузком, що сукав, а іншим давай шмагати. Відтоді я й зарікся на солодке. Відтоді я знаю тільки гірке. Така мені покута.

— А бабуня? — спитала Воксанка.

— Бабуня живе. Вона не вмре, бо я з’їв її мед. З чого коливо робити, якби вона вмерла?

— А дідуньо?

— Дідуня повісили.

— Вороги? Правда?

— А хто ж? Он на тому дубі,— і він показав на дуба, що в зеленій киреї.— Скільки моїх на ньому повішено. І сам я висів, та зірвався.

— А що таке гірке, діду?

Він спочатку подивився на мене, тоді на Воксанку.

— На світі все гірке, дитино, крім роботи.

— А що ж ви робите?

— Бережу Дніпро, а то остануться самі мости.

— Він же глибокий, діду!

— Е, міліє. І якби обмілів зовсім, тоді повтікають могили і геть понесуть із собою землю.

Блищало сонце, а сиве дідове волосся стало як хмара. На його високому, як та біла виспа, чолі лягли важкі тіні. Брови звихрилися — на кручах дув вітер. І дві тихі заплави очей посіріли, стали суворими. І човен його носа, і береги його губ, і гладенький поріг його підборіддя — все отверділо, все стало кам’яне. І кам’яні стали весла його вусів.

Ми його ні про що не питали.

Він сидів на камені й тримав на своїх колінах Воксанку.

— Дніпро до нас і після нас, — сказав.

Мовчать береги — тихий Дніпро. Нема хвилі, вільно розлігся він на всю широчінь сходу і заходу. Не крикне над ним розпачлива чайка, не скинеться десь хижа риба, не зашумлять темні верболози. Прозорі дніпровські плеса. Дно аж виблискує. Здається, що в такий час, ніби з долоні, видно його, ясного, як небо, чистого, як день, і високим Карпатам, і неосяжному степові. Пийте Дніпро хто скільки хоче! Він повний тепла і ласки. І дивує, і милує тим теплом і тією ласкою весь світ. У ньому купаються гори, ліси, хмари. Червоне сонце стоїть на його самісінькому споді, пірнуло й не хоче випливати. І радість великої благословенної тиші стоїть аж до синього моря.

Ясний і тихий Дніпро. Та хто знає, що робиться в його глибині? Він погасив немало зір, які стали піском і світять живим.

З кручі шелест. Там хитнулася тополя. Зашуміли верболози — гойднулася течія. Крикнула чайка — і піднялася хвиля. І не стало берегів. Завиває сердитий вітер. Повстав Дніпро! Реве, аж стогне — змиває гори, корчує дерева, б’є своїми хвилями в небо. Він нещадний, як велике море. І до чужих, і до своїх. Грім грому, полум’я блискавок — рівняє землю. Його стогоном стогнуть Карпати, від його стогону підіймається степ. Цілий світ заціпенів. Меркне сонце — живе помста і кара.

Який же гарний Дніпро — всі ниць!

Прегарний, прекрасний Дніпро ревучий!

— Брешуть, хто хоче спустити Дніпро! — сказав старий. Він ще трохи посидів. Поклав свою руку на Воксанчину голову. І ніхто не знає, про що він думає. Та його дума була довга. Що бачили його посірілі суворі очі? В них не було смутку. Він поклав свою кострубату руку на дитячу голівку. Повагом поставив Воксанку на ноги. Підвівся крекчучи з каменя, нічого не сказав і пішов гатити береги.

Над нами летіли журавлі. Ключ розімкнувся, виплівся двома шнурами. І стало чути, як шуміли крила. І було видно, як ті крила виблискували в проміннях вечірнього сонця.

У небі пливли журавлі, а тут Дніпро. Чи то не була суперечка хвиль з птахами, хто швидше допливе до моря?

Хвилі держалися берегів, підганяли самі себе, одна одну підштовхуючи. А журавлі держалися Дніпра.

Високі кручі, тополя, дуб з ясенем і калиною, верба, мости, місто на горах прощалися з журавлями. Пароплави давали прощальні гудки.

Журавлі не зробили коло: вони попрощалися ще раніше. Їхній ключ знову зімкнувся, піднявся вище, щоб було легше летіти.

Кру-кру… Журавлі линули за дніпровськими хвилями. Вони вже маленькі, вже їх ледве видно — грудочки чорної землі з крильцями — на довгому шнурку. Їх не видно зовсім. Тільки чути далекий гук:

— Кру-кру…

І так щоразу — від сонця і до сонця. Від своїх до чужих берегів з молодим виводком. Життя в леті.

Де їхні гнізда? Нащо їм чужина? Чому летіти, чому кричати тугу? Нащо терпіти таку муку, вибиватися із сил, падати камінь-головою вниз з голоду, не дошукуватися своїх дітей? Нащо це все в золоту і ситу осінь?

Кру-кру…

А був же час, що вони нікуди не відлітали. Неправда, ніби журавлі бояться снігів і морозів. Рідна земля ніколи не заморозить. Вона завжди тепла. Був час, коли журавлі не відлітали. Тоді не було зими, і ніхто не замерзав. З’явилися погані люди. Вони накинулися на журавлиних дітей. Ставили сільця, стріляли в них на льоту, мало всіх не перебили.