Чтение онлайн

— Хто привіз?

— Як хто? — здивувався Григоренко. — Солдати з дивізіону НКВС.

— І сусіди це бачили?

— Хто дивився, той бачив, — безтурботно відповів Григоренко.

— Якщо хтось із сусідів спитає, звідкіля продукти, кажіть, що купили наліво, і більше ні в які пояснення не вступайте.

— Порядок, Ігоре Миколайовичу!

— Як настрій? — поцікавився Шрагін.

— Бойовий, Ігоре Миколайовичу, скоріше б до діла. Руки сверблять.

— Було б краще, аби свербів мозок, а не руки, — ледь усміхнувся Шрагін.

— Свідомість теж напоготові. За всіх, звичайно, не скажу, та я особисто страху не відчуваю, дам фріцу прикурити, будьте певні!

— А всі інші що, бояться? — спитав Шрагін, якому не сподобались і бадьорий легкий тон Григоренка, і його слова «за всіх, звичайно, не скажу».

— Адже кожна людина, Ігоре Миколайовичу, збудована за персональним, так би мовити, проектом. І що кому запроектовано, спробуй узнати, поки з ним солі не наковтаєшся.

Шрагін мовчав. Те, що казав Григоренко, було в цілому правильно, але погано те, що він відділяв себе од товаришів. І в той же час було ясно, що сам він поки що зробив розумніше від інших.

— Ігоре Миколайовичу, ви завжди кажіть мені, як краще діяти, — сказав Григоренко і засміявся. — Ви ж не знаєте, я, як патефон: що на пластинці записано, слова не випаде. Мене в школі так і звали — «Мишко-патефон»…

— Гаразд. Поки що не забудьте, що ми збираємося сьогодні о чотирнадцятій нуль-нуль.

Вернувшись додому, Шрагін хотів спокійно подумати про наступну розмову з товаришами по групі, але почув тихий стукіт у двері.

— Прошу, — невдоволено озвався він.

Це була Ліля. Дивлячись убік і червоніючи, вона швидко сказала:

— Я хочу просити у вас пробачення… за вчорашнє.

— Дрібниці. У всіх з нервами не гаразд, я теж, знаєте… — усміхнувся Шрагін. Він хотів у цю мить тільки одного — щоб вона якомога скоріше пішла і не заважала йому. А вона переступила поріг і зачинила за собою двері.

— І все-таки я не знаю, що робити, — тихо промовила дівчина.

— Одно з двох: або виїжджати, або залишатись, — сказав Шрагін.

— Значить, ви допускаєте або — або?

— Допускаю, — відповів він, серйозно дивлячись їй у вічі і повторюючи про себе: «Іди, іди геть, немає ні хвилинки. Іди».

Здавалось, Ліля почула його, вона рвучко повернулась і вибігла з кімнати…

Перед зустріччю з товаришами Шрагін з тією ж обережністю зайшов в управління. Полковник Бурмін вигрібав із свого сейфа папки і запихав їх у фельд’єгерські брезентові мішки.

— Залишаєшся? — спитав він Шрагіна замість привітання.

— Що на фронті? — відповів Шрагін також питанням.

— Скрізь погано, а в нас так зовсім кепсько. Можливо, вже завтра до ночі все скінчиться. Наші сім’ї виїжджають сьогодні, а ми завтра вранці. А ти?

— Залишаюсь.

— Я думав про тебе… — вів далі Бурмін, запихаючи папки в мішки. — Я все, майор, розумію: залишаєшся ти тут голий і на голому місці, і ми в цьому теж дуже винні. Хто міг подумати, що ми, не провоювавши й двох місяців, — віддамо південь? Та ще тиждень тому я й подумати не міг, що доведеться отак сейфи витрушувати. Ні п’яді чужої і тим більше своєї — ось яка була програма. А тепер свою землю віддаємо цілими областями, та ще кров’ю своєю поливаємо. А втім, тобі це, дивись, ще й допоможе? Німцеві, певно, і на думку не спаде, що на його шляху раптом стане якийсь майор Шрагін з групкою людей. Загалом не згадуй нас лихом, бажаю удачі. Коли б я був молодший, та щоб менше мене тут знали, їй-богу, залишився б теж…

Шрагін розхвилювався. У Москві в поспіху з ним не змогли навіть попрощатись як слід. І тільки тут, від цього втомленого літнього полковника, він почув людські слова, які так потрібні були йому тепер.

— Спасибі, товаришу полковник, — тихо мовив Шрагін і підійшов близько до Бурміна. — Адже, можливо, й не побачимось? — так само тихо спитав він.

— Виживемо, то побачимось, — буркнув полковник, який, сидячи навпочіпки, застібав пряжки на мішку. Він підвівся, відіпхнув мішок ногою і подав Шрагіну руку. — До зустрічі, майоре, до зустрічі.

— До зустрічі, товаришу полковник, — сказав Шрагін, міцно стиснувши широку руку Бурміна…

Через годину відбулася його зустріч з учасниками групи.

Готуючись до неї, Шрагін прекрасно розумів, що його розповідь про майбутню роботу буде суто умоглядною, і тепер навіть не пробував вдавати, нібито він знає щось таке, чого не знають його товариші. Найцінніше в цій зустрічі — можливість хоч трохи узнати один одного. Так вийшло, що, може, завтра їм іти разом на смерть, а вони сьогодні тільки вперше побачаться…

— Міцно осісти в місті — наше перше і найважливіше завдання, — сказав він. — Після того, як сюди прийдуть німці, ми щонайменше місяць нічого не робитимемо. Забудьмо, хто ми. Більше того, ми люди поза політикою. Нам все одно: хоч сам чорт біля влади, тільки б ситими бути. Але кожен з нас може опинитися в ситуації, коли корисно стати і співчуваючим новій владі. Та тут небезпечно переграти. Словом, перший місяць — кожен вивчає свої ситуації і виробляє свої позиції. Потім за моїм сигналом вступить у дію відома вам схема зв’язку номер один. А тепер я хочу порозмовляти з кожним з вас окремо…

Першим до кабінету зайшов високий хлопець з якимось невловним виразом обличчя. Шрагін спочатку не зрозумів, у чім річ, — хлопець явно намагався не показувати йому своїх очей.

— Рубакін, Анатолій Рубакін, — глухим тенорком відрекомендувався хлопець, дивлячись собі під ноги.

— Сідайте, товаришу Рубакін. Мені хотілося б почути, що ви думаєте про майбутню нашу роботу.

— Нічого я не думаю, товаришу майор. — Рубакін перший раз підняв очі на Шрагіна, і з цього моменту на обличчі його появився вираз рішучості. — Робіть зі мною, що хочете, але я не вважаю себе здатним для цієї роботи.

— Боїтеся?

— Так. І вважаю себе не здатним.

Все, що говорив цей юнак, було таким несподіваним, таким неправдоподібним, що Шрагін мовчав, не знаходячи слів.

— Мені здається, що вам краще виявити боягуза тепер, а не пізніше, — рішуче вів далі Рубакін.

— Але про що ж ви думали, коли йшли в спецшколу і збиралися стати чекістом? — спитав нарешті Шрагін.

Рубакін почав з готовністю пояснювати:

— Я після семирічки був шофером, але працював неба гато, мав успіх у самодіяльності, в мене тоді тенор прорізався. Мріяв стати артистом. І раптом мене викликали й сказали: ось тобі почесна путівка в спецшколу, давай виправдуй довір’я, і так далі. Як тут відмовишся, товаришу майор?.