Чтение онлайн

— Що таке, міс Кассі? — занепокоєно спитав Том.

— Томе, ти хочеш бути вільний?

— Дасть бог, колись я стану вільний, пані, — відказав Том.

— Та ні, ти можеш стати вільний сьогодні! — з несподіваним запалом мовила Кассі. — Ходім!

Том вагався.

— Ходім! — мовила вона знову. — Іди зі мною! Він спить… міцно спить. Я підсипала йому в горілку снотворного зілля. Шкода, що не мала більше, бо тоді обійшлася б без тебе. Ходімо ж! Задні двері незамкнені, там є сокира, я поклала… Його кімната теж відчинена, я покажу тобі дорогу. Я б і сама все зробила, та в мене руки надто слабкі… Ходімо ж!

— Нізащо в світі, пані! — рішуче відказав Том, спиняючись і намагаючись удержати її, хоч вона й поривалася вперед.

— Але ж подумай про всіх цих нещасних! — сказала Кассі. — Ми могли б визволити їх, податися десь на мочарі, знайти там сухе місце й жити собі. Я чула, що таке вже не раз було. Хоч би як жити, а все ж краще, ніж тут.

— Ні! — твердо сказав Том. — Ні! Зло ніколи не породить добра. Та я краще відрубаю собі руку!

— Тоді я сама, — шарпнулася Кассі.

— О міс Кассі! — вигукнув Том, швидко заступаючи їй дорогу. — Бога ради, не занапащайте своєї душі! Нічого, крім лиха, з цього не буде. Ми повинні терпіти й чекати свого часу.

— Чекати! — мовила Кассі. — А хіба я не чекала? Чекала; аж поки в мене геть зболіло серце й скаламутився розум! Скільки горя він мені заподіяв! А чи не точить він кров з тебе самого?.. Ні, всі ті загублені душі волають про помсту! Настала його черга, і я таки випущу з нього кров!

— Ні, ні, ні! — вигукнув Том, хапаючи її за руки, аж посудомлені з люті. — Ні, бідна заблудла душе, ти не вчиниш цього! Молися богові, щоб він дав тобі силу перемогти себе!..

— Чи не казала я тобі, що мене переслідують демони зла? Не можу я молитися, Томе! Хотіла б, та не можу. Відтоді як продали моїх дітей, я ніколи більше не молилася. Я не можу молитися, можу тільки ненавидіти й проклинати!..

Кассі замовкла. З її понурених очей падали великі, важкі сльози.

Том якусь хвилю мовчки дивився на неї, тоді нерішуче сказав:

— Міс Кассі… Якби вам утекти звідси… якби таке можливе… то я радив би вам з Емелін спробувати…Тільки, звісно, так, щоб не пролити крові.

— А ти не підеш з нами, Томе?

— Ні, — відказав Том. — Був час, коли і я пішов би, але тепер залишуся серед цих нещасних і нестиму свій хрест до кінця. Ви — інша річ, вам усе це над силу, тож тікайте, якщо є змога.

— Я не знаю, куди звідси можна втекти, крім домовини, — сказала Кассі. — Кожна тварина, кожен птах знаходить собі якийсь притулок, навіть змії та крокодили грають свої лігва, тільки для нас ніде нема місця. І в найтемніших болотяних хащах нас винюхають і знайдуть їхні собаки. Всі і все проти нас, навіть тварини. То куди ж нам тікати?

Том мовчав.

Кассі не раз уже годинами обмірковувала всілякі плани втечі й один по одному відкидала їх як безнадійні чи нездійсненні. Та в цю мить у голові її сяйнув новий задум, такий простий і певний, що в ній ураз прокинулась надія.

— Томе, я спробую! — раптом мовила вона.

— Помагай вам боже! — сказав Том.

Горище в домі Легрі, як і більшість горищ по всіх домах, являло собою велику пустку, вкриту порохом, запнуту павутинням і завалену всіляким непотребом. Багата родина, що жила в цьому домі за кращих його днів, свого часу придбала чимало розкішних меблів; частину їх вона забрала з собою, деякі й дотепер стояли занедбані в спустілих покоях, а решту позносили на горище. Там-таки лишилися й два величезні ящики, в яких привезли ті меблі. Крізь мутні, запорошені шибки маленького віконця ледь пробивалося тьмяне світло й лягало на стільці з високими спинками та припалі порохом столи, що знали колись іншу долю. Одне слово, то було темне, похмуре місце, що мимоволі навіювало думки про нечисту силу та привиди, а перекази, які ходили серед забобонних негрів, тільки додавали йому моторошної слави.

Років зо два тому там було замкнено на кілька тижнів одну негритянку, яка чимось не догодила Легрі. Що з нею сталося, сказати ми не можемо, та й самі негри про це лише догадувались, але відомо, що одного дня мертве тіло нещасної винесли з горища й поховали. Відтоді й пішли поголоски, що на старому горищі ніч у ніч лунають страшні прокльони, якесь гупання, тяжкий стогін і зойк. Ті балачки випадково почув Легрі й, посатанівши з люті, заприсягся, що перший-ліпший, хто й далі патякатиме про горище, матиме добру нагоду побачити все те сам, бо він, Легрі, закує його в кайдани й посадить туди на цілий тиждень. Такої погрози було досить, щоб розмови припинилися, хоч віра у правдивість тієї історії, звісно, анітрохи не похитнулась.

З часом усі в домі стали уникати і східців, що вели на горище, і навіть того місця, звідки вони починалися. А оскільки кожен і досі боявся хоч словом прохопитися про горище, то вся та історія помалу відходила в непам’ять. І раптом Кассі спало на думку скористатися з марновірного перестраху Легрі, щоб визволитися самій і визволити свою товаришку по недолі.

Кімната Кассі містилася біля самих сходів на горище. І от одного дня, не спитавши Легрі, вона покликала кількох невільників і звеліла їм попереносити звідти меблі та всі її речі до іншої кімнати у протилежному кінці будинку. Коли Легрі повернувся з поїздки, носії з великим запалом бігали й метушилися, зчинивши в домі страшенний шум.

— Гей, Кассі! — гукнув Легрі. — Що це тут діється?

— Нічого. Просто я надумала переселитися в іншу кімнату, — похмуро озвалася Кассі.

— А це ж навіщо? — спитав Легрі.

— Так мені хочеться, — відказала Кассі.

— Хай тобі чорт! Навіщо?

— Щоб хоч іноді спокійно поспати.

— Поспати? А хто ж тобі не дає?

— Я б сказала, коли маєш охоту слухати, — сухо мовила Кассі.

— Кажи, паскудо! — звелів Легрі.

— Та пусте. Тобі воно, мабуть, не вадило б! Ото й тільки, що від півночі до ранку на горищі чути стогін і якісь люди там наче б’ються чи качаються долі.

— Люди на горищі? — спитав Легрі, силувано сміючись. — Хто ж вони такі, Кассі?

Кассі звела свої гострі чорні очі і втупила їх у Легрі з таким виразом, що його аж до самих кісток дійняло.

— Атож, Саймоне, хто вони такі? Я думала, т и мені скажеш. Чи, може, не знаєш?

Легрі вилаявся й заміривсь на неї гарапником, але вона ухилилася, шаснула в двері й, визирнувши звідти, сказала:

— Ось заночуй у тій кімнаті, то сам усе знатимеш. Спробуй! — І, хряпнувши дверима, замкнулася на ключ.

Легрі казився й лаявся, погрожував висадити двері, але, як видно, передумав і з неспокійною душею подався до вітальні. Кассі зрозуміла, що її стріла влучила в ціль, і відтоді вже не припиняла розпочатого натиску.

Вона знайшла в стіні горища кругле вічко й застромила в нього шийку від старої пляшки, так що від най: меншого подуву вітру звідти линули протяжні сумовиті звуки, схожі на тихе квиління, а коли вітер дужчав, те квиління переходило в справжній лемент, і марновірному вуху неважко було дочути в ньому жах та розпач.