Чтение онлайн

— Ще раз, Семене, попереджаю. Чекатиму тебе тут, на оцьому місці, у цей час, рівно через три доби. Приїдеш, підкинеш мене до залізниці— і все. Заплачу вдвічі більше, ніж ти нагадаєш. Не приїдеш — тоді краще мотай з насидженого місця в тайгу, на південь, на північ—куди хочеш, тільки на очі не попадайся. Знайду — всю родину під корінь. Мене не стане, люди з тобою поквитаються. Ти гадаєш, усі дружки отаманові в могилі? Ні, любчику, є й на волі.

Нікітський погасив у попільничці недокурок дорогої цигарки. З-за спинки сидіння витяг полотняну торбу з лямками, відчинив дверцята машини й пішов униз дорогою, що спускалася до річки. Йому було добре видно, як позаду фари автомобіля описали півколо. Було чути, як заревів на повороті мотор. Коли машина від'їхала на значну відстань, Григорій Павлович повернувся, вийшов на тракт, глянув на сяйливі промені фар, що майже зникли вдалині, повернувся на схід, скинув шапку і почав ревно хреститися.

— Слава тобі господи, — говорив він на весь голос, — і цього разу минулося. Допоможи твоєму рабу Григорію в останньому ділі і я обіцяю тобі, господи, відслужити подячний молебень у першій-ліпшій церкві.

Низько вклонившись, Міжнародний швидкої подався до копалень.

Упевнено звертаючи з одного провулка в другий, він зупинився біля невеликої хати, троє вікон якої дивилися на вулицю. Довкола не було жодної душі. Собаки, пригрівшись у своїх закутках, не зчинили гавкоту на опівнічного перехожого. Пробравшись через замет до вікна, Нікітський почав тихо шкребти нігтем по рамі. Кілька разів стукнув у шибку і знову, неначе миша, пошкрябав. Через морозяні візерунки помітив, як у кімнаті засвітився вогник, постукав ще раз і рушив до ганку. Коли почув рипіння завісів, тихо попросив:

— Пусти раба божого Григорія на постій. Прийшов я сам, без хвоста, жодна душа не трапилася дорогою.

Двері відчинилися ширше, і, тільки-но Григорій Павлович опинився у сінях, теплі жіночі руки обхопили його шию.

— Заходь, Гришенько, заходь, не сподівалася до весни, до травня, і зустрітися, — радісно й квапливо говорила буфетниця, допомагаючи гостеві роздягатися. — Зараз нагодую, напою, обігрію. Вирвався, виходить, з їхніх лап. Та що це я кажу? Хіба тебе грати втримають!

Вона провела Нікітського до кімнати, спритно позавішувала вікна, викрутила гніт у гасовій лампі й кинулася в кухню. Зараз же повернулася з пляшкою, двома чарками й тільки тоді збагнула, що постала перед гостем у нічній сорочці. Накинувши халат, знову щезла, принесла закуску.

— Давай з морозу по чарці за зустріч, а потім уже нагодую як слід. Розкажи, як утік, як сюди дістався. Я, коли одержала твою записку, так і змертвіла вся зі страху. Ну, думаю, знову схопили мого сокола ясного. Прощавайте всі мрії й сподівання. Я ж тільки й живу надією на світлі днинки. Увесь час англійську зубрю, французьку повторювати ходжу до однієї старої дурепи.

Господиня налила ще по чарці коньяку, але Нікітський її зупинив:

— Спершу перев'язку мені зроби.

— Що з тобою, поранили? — Ангеліна кинулася до нього.

— Дрібниця… Щоб утекти, довелося їх «закосити» на лікарню, сам склом пописався, мене дурники у міську доставили, от звідти й рвонув. Гаразд, перев'яжеш потім, давай про діло.

— Діло стоїть готове. Цікавилася, коли повезуть, кажуть, ще днів три або чотири. Ледве половину набрали. Тепер, у мороз, трохи менше видобувати стали. Але я так гадаю: зо два пуди в них лежить.

— От і чудово, нам більше й не донести. Не треба бути жадібними. Жадібність багатьох згубила.

Буфетниця принесла таз із теплою водою, дістала звідкись бинти.

— Доведеться, Гришенько, потерпіти, — сказала вона, оглядаючи присохлу пов'язку. — Знаєш, може, зробити так: я промочу все спиртом і забинтую зверху. В лікарні тебе гарно сповили. Білизночку переміни. Я тобі приготувала тонку, з мадаполаму, а зверху ось шерстяне одягни. Щоб не застудитися.

Прямо в шерстяній білизні Нікітський сів до столу, налив коньяку і, коли буфетниця хотіла підняти чарку, притримав її руку:

— Розкажи про помічника, самому цього діла не взяти.

— Навіщо самому? Я в тебе перша помічниця. Чи ти в мені сумніваєшся? — сп'янівши від радості, завжди стримана на людях, жінка стала грайливою молодицею.

— Вірю тобі. Але мені сила потрібна. Адже той мюллерівський «ведмідь» щонайменше дев'яносто пудів потягне, а його крутити треба буде, якщо мої гачечки не спрацюють. Крутити й зі спини різати. Не люблю я цієї варварської роботи. Віз сюди з самого Пітера чудовий німецький набір саме для цієї конструкції, так є така мерзота в іркутському карному — Фомін…

— Не сумуй, Гришо. Третій рік бережу тобі помічника. Чоловік — звір, два мішки з цукром на собі несе. Все до мене сватається, а я як свята, навіть до хати жодного разу не пустила. От його й візьмеш.

— А піде?

— Піде. Поцілую, обійму — і піде за мною хоч під лід. В ополонку.

— Ну, в ополонку, можливо, й пірне, а до діла як?

— Будь певен, він, щоправда, лише раз за статею п'ятдесят дев'ять три роки мучився.

— Не люблю бандитів, — зітхнув Нікітський.

— Та ненадовго він нам і потрібний. Лише на одне діло. А там… — Жінка не доказала.

— Тоді так. Братимемо післязавтра вночі й подамося на тракт. Сенька на своїх колесах зустрічатиме.

— Сенька? Ой, Гришо, він же боягуз, закладе. Або підведе, не приїде.

— От на боягузливість його й розраховую. Мої ж інструменти й пугач два роки беріг.

— Як скажеш, так тому й бути. Віддаю я себе всю в твої руки, вивези мене звідси, Гришо.

Спорожніла перша пляшка, з'явилася друга, пішла одвертіша розмова, без недомовок.

— Може, Гришенько, краще до Маньчжурії? Доберемося до Улан-Уде, там у степу розшукаємо дружків мого отамана, і перевезуть через кордон. Легко й близько.

— Далася тобі та Маньчжурія! Ти що тут, і газет не читаєш? Радіо не слухаєш? Японці всю Квантунську армію у Маньчжурії до кордонів стягають, та й червоні, мабуть, війська нагнали, там тепер і байбак не прошмигне.

— Ні, я просто так. Згадала своїх знайомих, от і захотілося ще раз побачитися. Заразом і поквитатися. Скажи, Гришо, допоміг би ти мені деякі боржки одержати? Знаю, знаю, що скажеш. А поквитатися мені є з ким. Я тобі не розповідала, а зараз скажу… Давай ще за зустріч, — запропонувала буфетниця, розливаючи в чарки коньяк. — Коли отаман у пастку потрапив, я не стала чекати, щоб і за мною прийшли, все у сакви поскладала й подалася з одним козачком, що його до мене отаман приставив. Сам розумієш, що в мене в саквах не ганчір'я було. Довго ми з ним поневірялися, але зрештою пощастило, перейшли кордон. У найближчому містечку білого офіцерства повнісінько. Я тоді дурна була, але молода, гарна. Першого ж дня біля моїх ніг капітани, полковники… Влаштували в готель, дві покоївки, туалети, перукарі. Ну, думаю, оце життя почалось. Увечері на мою честь бенкет, шампанське, тости. Ну й пустила я нюні. Вранці прокинулася в канаві. На мені ряднина, якої зроду на собі не мала. Вся в багні. Кинулася до готелю — не пустили. До коменданта білоемігрантського загону — той наказав гнати в шию. Кинулася до поліції. Тільки-но я поріг переступила, урядник кричить: «Іди геть, шльондро!» Зосталися в мене тут деякі схованки, ось і вернулася. Ні, Гришенько, до Маньчжурії я не хочу, хіба що з кулеметом… Щоб поквитатися… Краще спати лягаймо.

— Льолечко, радосте моя, спати нам зараз негоже. Поки надворі темно, відведи-но ти мене до свого жениха. Краще я в нього перебуду, якщо він, звісно, сам живе та на постій пустить.

— Сам, як і я, бурлака. Коли я приведу, кого хочеш пустить. А може, в мене зостанешся?

—І радий би, та перед ділом треба хоч подивитися, з ким на нього йти. Та й не можна мені в тебе залишатися. Хіба мало хто до тебе зайти може. Тобі завтра у свою чайну, а мені знову сидіти тут під замком? Досить, насидівся. Ти ось що: краще збери, що з собою візьмеш. Заберемо «руду» — тобі сюди нема чого повертатися. Зайвого барахла не бери, я тобі в Пітері все щонайкраще знайду. Золотце поміняємо на фунти й долари та й гайнемо у Латвію. Є надійні люди, переведуть через кордон, а звідти — на пароплав, і вся Європа наша. Парле франсе? Шпрехен зі дойч?