Чтение онлайн

Редька спостерігала це все з відкритим ротом. Спати явно перехотілося.

Жінки тим часом поволі заспокоїлися. Господиня щось сказала Дордже, і всі вони тихо засміялися.

— Що? Що таке? — Редьці не вірилося, що ця статечна компанія ще хвилину тому виробляла таке, що обзаздрився б і найталановитіший постановник сучасного етно-театру.

— Та нічо. Питають, що ми таке за собою приволочили, що вона аж мусила кропити святою водою з ґомпи Ґар.

— Шо це за така спеціальна вода?

— А я звідки знаю?

— То спитай.

— Та блін. Дай людям спокій.

— Ну спитай же… бо стукну.

Редька примірилася носаком черевика до його гомілки. Дордже зітхнув: дуже страшно.

Він досить довго говорив із жінками. Відтак повернувся до Редьки, що нетерпляче виблискувала очищами з темряви.

— Це вода з джерела, що витікає з храму Ґар, просто з-під статуї Ґуру Рінпоче. Яка, в свою чергу, дивним чином була піднята догори живим деревом, що виросло просто під нею. По всьому тому струмку навіть у найлютіші холоди росте ясна зелень. Не знаю, як ця рослина перекладається, але її вони також висушують і лікують всіляку гидоту чаями й притирками з неї.

— А ми будемо десь там поблизу йти? — позіхнула Редька.

— Це вже, сама знаєш, як карта ляже. В прямому сенсі.

— О. У них півас продається тут, може? — запримітивши за склом шафки золотисте горло пляшки, Редька відразу ж забула про всі свої духовні інтереси.

— Я би не радив.

— А я би не питала поради. Хочу пива.

— Ти ж тільки що стогнала від холоду?

— Клин клином, сам знаєш.

За якийсь час Редька вже пила крижане пиво, гріючи роззуті ноги в термошкарпетках біля розпеченої пічної труби.

Дордже сам до себе засміявся.

— Ти чого?

— Та так.

— Кажи!

— Кумедно, що господиня універсальний спосіб вигону духів вживала, а прийшлі тітки — точковий.

— В сенсі? — Редька вдоволено прослідкувала шлях своєї пивної відрижки. Прекрасна культура — тут такого встидатися не прийнято.

— В сенсі, що розсипанням зерна і биттям у барабани завдають нестерпного болю і так нещасним духам-пертам — шинам і серакам.

— Сракам і шинам?

— О, то ви знайомі. То вже я думаю, з якого ти милого вічно голодна. Дивися, бо ще й тобі зерна під хвіст насиплять… — Дордже сміявся, і жінки сміялися з ним, дарма, що не розуміли, про що він зараз.

— Ну і ладно. — Редька відвернулась в інший бік.

— Шини і сераки вічно помирають від хвороби. І не можуть ні виздоровіти, ні навіть погризтися один із другим. Того єдині реципієнти їх тяжких недугів — люди.

Крізь маленьке віконце видно було, як сонце скоро зовсім зникне за химерною горою.

— Чуєш, До, ану спитай в цеї тети, чи ходила вона коли за он ту гору.

Дордже покірно спитав.

— Ну?

— Тета каже: я шо — дурна? Чи роботи не маю?

— Так я і думала. Ніхто з місцевих толком і не підозрює, що тут є ще люди, крім них. Мало хто за ближній горб зайде, коли він не по дорозі до іншого села.

— Ну, це нормально, думаю. Це тільки ми, придурки в їх очах, можемо з рюкзаками по добрій волі горами валанцатися, — знизав плечима Дордже. — Нічого не продаємо, дітям їсти не несемо — поторочені якісь. У них у мові навіть нема свого слова «краєвид». Вони англійське «View» вживають. Дуже смішно виходить.

— А найбільші експлорери в них — пастухи, — провадила собі Редька. — Та й то вони вниз ідуть зазвичай, бо скільки тут тої трави. — Редька відчувала в собі пробудження юного натураліста. — Коротше, ховайся тут хоч цілим мегаполісом. Тільки доріг не прокладай і шастай не сильно.

Дордже довго й прискіпливо дивився на Редьку, відтак посміхнувся.

— Що? — насторожилась вона.

45

В синьому небі наче хтось пролив сквасніле молоко, не розбовтуючи. Тим більш сюрреалістично на такому тлі червонів великий і, здавалося, давно порожній монастир на пагорбі понад селом. В декотрих місцях його стіни, як і мур довкола нього, були фарбовані смугами трьох кольорів — теракотовим, білим і сіро-зеленим. Над входом проти сонця виблискувало щось, що Редьці звідси годі було роздивитися.

Поки Редька роззявляла рота, Дордже швидко йшов у бік села, дивним чином не здіймаючи за собою куряви на цій запилюженій широкій дорозі.

— Ого. Та тут не село, а цілий форт! — аж присвиснула Редька, підійшовши ближче. — Диви, які укріплення. Від вітру чи від демонів?..

Під криваво-червоними стінами поселення спала на зігрітій землі ціла зграя кудлатих чорних псів, подібних на ротвейлерів. Інших псів у цій місцевоссті Редька взагалі уже не бачила. Поміж псами сидів, торочачи в пальцях край своєї груботканої жуби, місцевий дурник. Забачивши подорожніх, він підскочив так високо, що Редьці здалось, ніби вона марить. Наступної секунди він уже був коло них і щось таємниче шепотів Дордже. «Махакала, Махакала!» — робив він страхітливі очі й тикав пальцем у бік низеньких дверей, завішаних старою рядниною.

— Шо вже є? — спитала Редька.

— Нічо, — глянув на неї Дордже. — Туристам пропонуються відвідини храму страшного Махакали, трансформованого в демона індійського божества Шіви.

Все це він казав, затиснувши голос так, як виходить, коли затискаєш носа. Імітував тьотю з мегафоном, очевидно.

— І що в ньому страшного?

— Для тебе мало чого. Фрески пам’ятаєш? Там, де багато очей і язиків?

— А. Ходяче желе з кинджалом?

— Ага. То ж не твої страхи художники змальовували. А так-то, кажуть, із шафи, де замкнений його дух, ще донедавна ночами чулося виття і текла кров. Якось навіть пару людських черепів знайшли. Страшно?

— Дуже. Пішли, зайдемо. — І Редька рішуче рушила до дверей.

Блаженний скочив перед нею, як чорт на ладанному батуті, й відчайдушно закривлявся й замахав руками. Відтак із одного з мішечків, що висіли в нього на поясі, він дістав переконливих розмірів голку, підняв її до Редьчиних очей і впустив на землю. Голка дзенькнула об камінь і відскочила.

— А тепер шо є? — знову обернулася в бік Дордже Редька.

— А, ну так. Турист має бути чоловічої статі. Жінок після восьми років до Махакали не пускають… — засміявся він.

— Дуже демократично! — Редька взлостилася і гупнула наплічником об землю. — І при цьому в сусідньому селі у тети аж два чоловіка!

— Чоловік і Махакала — це тобі не Чук і Гек. — Дордже вже розшнуровував черевики. — Нічо, гірка Редька, я за тебе свічку поставлю. А ти мені пиво потім, ага?

— А я тобі фінгал. Іди давай! Поки дяпчик кинджал не відв’язав від пояса.

— А в іншому мішечку знаєш, що у нього?

— Не знаю і знати не хочу.

— Ну і даремно. Штука помічна.