Чтение онлайн

– Чого ж ви мовчите?
– загримiв Петро.
– Може, злякалися?

I знову нiякої вiдповiдi.

Тодi Яворович, простигши вперед руки, як для обiймiв, рушив до них.

В ту ж мить венерiєць, який ховався лiвiше, правою рукою дiткнувся кiнця палицi, притиснутої до лiвого боку. Щось зашумiло, тукнуло Петра в груди, i вiн побачив, що це - невеличка стрiла. Вона заледве пробила костюм i трохи подряпала шкiру. Швидко вихопив її i кинув назад - на того, що стрiляв. Венерiєць спритно вiдскочив за iнше дерево.

– Що ж це ви так гостей зустрiчаєте?
– гримнув Петро, поквапно надiваючи шолом.
– Чим я накликав ваш гнiв?

Стрiла цокнула по шолому.

"А що, коли їх тут багато?
– промайнуло Петровi в головi.
– Може, це тiльки розвiдка вiд цiлого загону? Доведеться оборонятись". I вiн засунув руку до надколiнної кишенi, щоб дiстати свого лiхтаря. Аж подих йому перехопило- кишеня порожня! "Швидше до кабiни: мазер там, авжеж там, вiн пригадує, що поклав лiхтаря на сидiння, так, так... Але чому паморочиться голова? Не треба нервувати, спокiйно, спокiйно..."

Вiн кинувся до лiтака, задихаючись, наче його душили за горло. Перед очима туманилось, у вухах шумiло. Подумав, що це все-таки незвична атмосфера, i затиснув зубами мундштук кисневого приладу. Трохи полегшало.

Дерся в кабiну, а стрiли дзьобали i дзьобали скафандр.

"Войовничi...
– думав Петро, переставляючи ногу в люк.
– I найменшої спроби порозумiтися... Доведеться..."

Простяг руку до грiзного лiхтаря, а вiн наче одсувається, Петро тягнеться до нього i нiяк не може вхопити, ось уже вiн пiд пальцями...

Але темрява каменем налягла на його свiдомiсть, на його важке, наче олов'яне, тiло. Наледве засунув лiхтаря до кишенi i мiшком сповз у кабiну.

Венерiйцi пiдбiгли, заглянули. З лiсу вийшло ще з десяток чи бiльше iз трикутними щитами в руках. Витягши Яворовича з лiтака, поклали його на щит, взяли втрьох i всi разом рушили вглиб лiсу.

ЩИТИ IДУТЬ В НАСТУП

Перше, що почув Яворович опритомнiвши, - це шум у вухах i нiби удари молотком у головi - день-дзень-дзень. Пригадав напад у лiсi. Схопився, як ошпарений, сiв. Лапнув кишеню - лiхтар є. Але що це таке - хiба вiн не в кабiнi лiтака? В сутiнках нiчого не можна розiбрати. Присвiтив лiхтарем над ним кам'яне склепiння, розмальоване якимось геометричним орнаментом. От тобi й маєш... Значить, вони його захопили?

Голова розвалюється. Потер долонею чоло, але нiяк не мiг пригадати, як же це сталося. Нiчого не пам'ятав. Анiчогiсiнько. Скiльки ж пройшло часу? Чи довго вiн тут лежить? Мабуть, що довго, бо вiдчуває спрагу. Але добре, що венерiйцi хоч не забрали скафандра, в однiй з кишень є фляга... Тремтячою рукою витяг флягу, ковтнув живлючої рiдини. "Отже, обшуку вони не робили, нiчого не забрали, навiть лiхтаря...
– з полегшенням подумав Петро.
– А шолом вiдхилений. Значить, можна дихати їхньою атмосферою... Чому ж годi я втратив свiдомiсть? Невже... стрiла подiяла?"

Вийняв мазера i, пересилюючи слабiсть, устав, почвалав до виходу. Не гаючи й хвилини - до лiтака! I нехай тiльки спробують йому перешкодити... Хай тiльки посмiють...

В сутiнках побачив, що перед виходом бовванiє якась постать. Освiтив її лiхтарем - скульптура: фантастичний звiр з головою венерiйця звiвся на заднi лапи. Свiтло лiхтаря викресало iскри в його великих кришталевих очах. Хижi пазурi вiдстовбурчились на пiднятих кiнцiвках. "Добрячого сторожа поставили, - усмiхнувся Петро, - дитина перелякалася б насмерть". Але наступної митi вiн i сам здригнувся: перед звiром валялося кiлька кiстякiв з величезними черепами. "Он воно що...
– подумав Петро, - гадали, що я мертвий..." Ступнув до виходу. Нiяких дверей, нiяких замкiв - вихiд вiльний. Ставши на порозi, зрозумiв, що вiн перебував у печерi на схилi невисокої гори. Перед ним розстилалося озеро, може, й море - берегiв не видно. У присмерковому свiтлi венерiйського дня далеко не побачиш. Поблизу видно, але далину сповиває густа iмла. Петро з подивом помiтив, що тут немає тiней жовтуватого цього свiтла хоч i обмаль, але воно розсiюється рiвномiрно з усiх бокiв.

Дивився на сiрi хвилi - невеликi, без бiлої пiни, без сонячного блиску - i згадав Чорне море. Отам бувають хвилi! Там навiть i в хмарний день вони виграють кольорами. А цi ось i не котяться, а нiби похитуються на мiсцi. I все ж Яворовичу приємно почути плюскiт води,

Вдалинi наче ковзнули якiсь тiнi. Чуднi iстоти оцi венерiйцi...

Оглянувся навколо - пагорби понад морем пустельнi - дерев нiде не видно, тiльки пiд ногами стеляться якiсь темнi рослини.

Гостре вiдчуття небезпеки спонукало Петра перевiрити свою зброю. Якщо вони слiдкують за ним, то нехай знають, що людина Землi вiдкрила тайники такої енергiї... Ось вiн зараз обернеться i торкне оту чудернацьку статую червоним промiнчиком, а тодi можна й увесь оцей пагорб зрiзати.

Стиснув мазера, став обличчям до щiлини, що править за вхiд у печеру. Палець намацав ввiгнутого гудзика... але вiдсмикнувся. "Хто його зна, можливо, це якась їхня святиня, - шугнула думка.
– Нащо ж її руйнувати?"

Але не випробувати тут мазера Петро вже не мiг. А може, батареї розрядилися? Треба, треба випробувати, але обережно... Нацiлив лiхтаря на воду. Як тiльки палець притиснув кнопку, з мазера беззвучно вистрiлив тоненький червоний промiнчик, i там, де вiн черкнувся води, - вгору шугнула, заклубочилася пара. Зняв пальця iз кнопки - червоний промiнчик нiби сховався у своєму кришталi, зник, а пара ще довго клубочилась у жовтавому повiтрi, i вода вирувала та шипiла.

Ну, що ж, мазер працює добре, якщо доведеться - має чим вiдборонитися. А тепер - швидше до апарата!

Яворович ступнув кiлька крокiв по пружному плетиву, що встилає пагорб, i зупинився. Куди йти? Вiн був непритомний, може, кiлька годин, а може, й цiлу добу! За цей час його можна було перенести чи перевезти принаймнi на десятки кiлометрiв од лiтака. Спробуй тепер знайти!

Широко ступаючи. Петро зiйшов на пагорб. Поглянув i - вражений зупинився. Там, унизу, просто на землi лежать гiгантськi риби. Так, так, саме риби! Одна, двi, три, чотири... Та їх там хтозна-скiльки - наче пливуть косяком до моря. Плескатi голови, розкритi пащi. Пiднятi для удару хвости...

Тримаючи напоготовi свого мазера, Яворович довго розглядав незвичайну картину. Риби не ворухнулися.

Невже це якiсь земноводнi вилежуються на м'якому грунтi? I кожне з них в десятки разiв бiльше вiд найбiльшого кита!

Та раптом помiтив - iз риб'ячих розтулених пащ вискакують... постатi венерiйцiв Он воно що... Виходить, це - їхнi житла, венерiйське селище!

Глибоко вдихав густе повiтря i чекав, що ж буде далi. Темнi постатi венерiйцiв гуртувалися перед своїми житлами. Окрiм уже вiдомих Петровi трубочок, вони мають i великi трикутнi щити. Ось вони поставили їх перед собою так, що вийшла суцiльна стiна: якщо в першого вгору кутом, то в другого - основою. Стiна iз щитiв, нiде не порушуючись, не роблячи зламiв, рушила i помалу посунулась до космонавта. Самих воїнiв за щитами не видно, здається, стiна пересувається сама.

Петро надiв шолом. Тепер стрiли були йому не страшнi, але, якщо пiдпустити цю армiю до себе, то вони просто задавлять його. Ну, що тут робити? Чому цi iстоти такi злобнi, хижi, як звiрi? Чому вони не бажають порозумiтися з ним? Сунуть, крадуться за своїми щитами... Шкода їх, але оборонятися треба, нiчого не поробиш.

Озираючись, Яворович вiдiйшов назад. Венерiйцi лишилися в долинi. Збiг до води, став на мокрому пiску ("I тут пiсок") - далi йти нiкуди. На пагорбах з'явилися щити. Стiна нiби виростала, ось переповзла через гребенi пагорбiв i почала спускатися вниз. I жодного звуку - нiма тиша! Сунуть i сунуть. Петро вiдiйшов до самiсiнької води. Лагiднi хвилi м'яко торкалися його мiцних скафандрових черевикiв. А щити сунуть...