Чтение онлайн

У двері подзвонили Лариса з Ярославом. Коли гості чіп ляли свої кожухи, вішалка впала, і Дмитро знову мав би шанс швидко врятувати ситуацію, але в цьому домі немає елемен тарних інструментів, щоб наново почепити вішалку. Він пообіцяв зробити все це найближчим часом, а поки що гості склали верхній одяг на крісла в холі й пішли до столу.

У Ярослава волосся змащене якимось запашним розчи ном. Із нагрудної кишені піджака стирчить чорна хустка, на руці жалобна європов’язка, і сам він ретельно тримає на обличчі фальшиву трагічну маску. Він хапає кулончик на шиї у Вікторії, і Дмитрові хочеться дати йому по руках. Але Вікторія каже «заберись» із кокетливим смішком, і батько вирішує не втручатися.

Сіли до столу.

– Ви, як я бачу, вже почали без нас, - каже Ярослав.

Лариса смикає сина:

– Батько з донькою мають право випити самі, без будь кого… Гаразд, хай земля буде пухом нашій незабутній Вероніці, мир її пам’яті!

Випили. Вікторія знову пепехилила повну. Ярослав також.

– Куди тобі пити, малятко, - каже кузенові Вікторія, - ти ж іще секондарі скул (середня школа (англ.)) не подужав.

– У мене все попереду, - жує рибні делікатеси Ярослав, - моє майбутнє - прозоре, як сльоза.

– Від Володі немає вістей?
– питає Дмитро.

– Ще тієї осені передав гроші. Більше ніяких знаків уваги не надходило, - байдуже відповідає Лариса і відразу переводить розмову ближче до предмету:

– Мені на роботу дзвонила Катерина Рачко. Розповідала про вашу недавню зустріч.

– Це та сама?
– цікавиться Вікторія.

Дмитро сердито кладе на стіл ніж і виделку. Він ледь стримується.

– Віко, ти вдаєш, ніби така доросла пані. Але першою ознакою дорослості є відчуття того, що і де можна говорити.

– А бити жінку по обличчю можна?
– зі сльозами в голосі відповідає Вікторія. Слово бере Лариса.

– Увага! Ми зібралися по перше, щоб згадати Вероніку.

А по друге, щоб поміркувати, що нам відомо про її загадкову загибель. Ми зараз не обговорюємо питання вірності й зради.

Залишимо всебічне осмислення цих питань філософу Мур чику. Я тебе не розумію, Віко! Ми, здається з тобою про все домовились! Я згадала Катерину не для того, щоб думати про майбутнє, а не про минуле! Ніби ти не знаєш, що в чоловіків подружня зрада часто йде не через сереце. Все відбувається просто тому, що в деяких чоловіків…

– Сперми забагато… - підказує Ярослав і відразу ховається під стіл, бо Лариса люто замахується на нього, а потім звертається до Дмитра:

– Дмитре! Оскільки його батько зник у невідомому напрямку, я прошу тебе як найближчого родича застосувати силу і вивести цього мерзотника з за столу!

– Це не мерзота, - виправдовується Ярослав, - це пост модерн!

– За поминальним столом не може бути ні постмодерну, ні ненормативної лексики!

– А я не вживав ненормативки, тільки медико біологіч ну…

Ярослав почав дратувати навіть Вікторію.

– Ходімо, я тебе посаджу на телевізор, - каже вона.

Двоюрідні братик і сестричка виходять у хол, Лариса з Дмит ром лишаються наодинці.

– Отакі в нас діти, Дмитре. Твоя значно краща. Вона добре вчиться, а цей ще й двійочник. Крім того, погодься, в неї є певні підстави мати зуб на тебе. Але ми з тобою вже говорили: або ти сидиш удома і ми тебе не чіпаємо, або розпочинаємо нелегкий шлях зближення…

– Я вже з усіх сил намагаюся згладжувати гострі кути… І потім, Ларисо, я був у лікарні і дещо довідався.

До кухні заходить Вікторія. Вона бере для Ярослава тарілку рибних делікатесів, чарку і півпляшки горілки, й зі словами «щоб він нам не заважав» виходить у передпокій і знову вертається.

– Ти його не дуже напувай, Віко, мені його вести назад.

– А він скоро засне, - відповідає Вікторія, - а потім проспиться і буде, як огірочок.
– І далі до батька:

– Тату! Давай так: я не нагадую тобі про твої паскудства, а ти не втручаєшся у мій спосіб життя. І тоді все буде гаразд!

Домовились? Ну то наливай! Я думаю, мама не була б проти.

Вона завжди натякала мені, щоб я подзвонила батькові, під’ї хала до нього, випила з ним чарочку на кухні…

– Ти б не дуже пила, Віко, - каже Лариса, - бо я дуже б хотіла, щоб ми усі втрьох поговорили про все, що знаємо про останні мамині години. Дмитро останній з нас бачив її живою.

– Отже, засідання веду я, - твердо оголосила Лариса.

Запитання номер один: чому ми вважаємо, що Вероніка померла не своєю смертю? Прошу висловлюватися з цього питання.

– По перше, мама не могла вмерти просто так. У неї були такі досягнення! Все було попереду!

– На жаль, доню, це несерйозне пояснення…

– Серйозне! Цілеспрямованість та повнота індивідуаль ного буття дає організму сили опиратися будь яким хворобам! Віра у своє призначення лікyє навіть від раку! А що вже казати про грип!

– Тетяна Віталіївна казала, що грип буває непередбачу ваніший за рак.

– А хто така Тетяна Віталіївна, можна запитати?

Вікторія і Лариса обмінялися виразними поглядами.

– Це мама Мурчика, - відповіла Лариса.

– А чи можна запитати, хто такий Мурчик?

– Це… як би це краще сказати.. це… автор п’єси «Дорога Зради», яку Вероніка ставила в своєму театрі «Трясоспис».

– Між іншим, на сорок днів буде знову цей спектакль. Ти, тату, маєш його неодмінно побачити!

– Гаразд, Віко, я знаю про цей спектакль… Але, якщо вже ми тут сидимо, то давай відповідати на поставлене питання.

А ти відповіла тільки «по перше».

– Добре. По друге, мамі стало краще. Вона не померла тоді, коли в неї була температура сорок! Але чомусь це ста лося, коли їй стало значно краще. А по третє, це те, що казали ви, тьотю Ларисо. Набряк гортані - це алергійна реакція, а не симптом грипу.

– Дмитре, яка твоя думка з цього питання?

Дмитро зітхнув. У нього защеміло в очах. Він ковтнув повітря, змушуючи себе говорити спокійно:

– Вероніці не було погано, коли я бачив її напередодні. Їй не сподобалось, що я прийшов, я це відчув. Але вона не була ні налякана, ні обурена. Просто дивилась на мене як на чужу людину. Я приніс троянди, вона їх взяла…