Чтение онлайн

Соловйов раптом спіймав себе на думці, що він дивиться в обличчя Марії Миколаївни, не відчуваючи вже тяжкого почуття страху і жалю.

— Толю, це тобі! — Марія Миколаївна простягнула чоловікові свою тарілку. — Мені щось більше не хочеться!

— Гм! — сказав Ворошин, з жалем скоса дивлячись на майже повну тарілку Марії Миколаївни. — Погано ви знаєте свого чоловіка! Вирвати з рук жінки останні в сезоні полуниці? Негідний вчинок! Давай у холодильник поставлю, потім з'їси…

— Ну, як хочеш, благородний Ворошин! — засміялась Марія Миколаївна. — Тоді ось що, забирай велосипед і йди собі слюсарювати на подвір'я. А ми з товаришем поговоримо про наші справи. Ні, ні, в коридорі не можна, знову забрудниш маслом паркет і Франціска Львівна сердитиметься…

Миша вдячно глянув на Марію Миколаївну. Ворошин пішов, притискаючи до грудей тарілку з ягодами. Загримів ланцюжок на вхідних дверях, і незабаром Соловйов побачив капітана внизу на плитах подвір'я, де він розмістився біля розібраного велосипеда з безпосередністю жителя півдня, для якого дім сягає далеко за поріг.

— Що з вами сталося, товаришу Соловйов? — несподівано спитала Марія Миколаївна, прикладаючи руку до гарячих кам'яних поручнів балкона. — У вас біда?

— Так, Маріє Миколаївно! — несподівано для самого себе тихо відповів Соловйов і вперше за останні дні глибоко і легко зітхнув. — Велика біда. Тільки розповісти вам про неї я не можу. Нас тут ніхто не почує?

— Ходімо в кімнату.

Марія Миколаївна встала і пройшла в кімнату. Вона сіла на диван, передала Миші подушку і сама сперлася ліктем на валок, розгладила складки своєї широкої білої сукні.

— Маріє Миколаївно, я не вчитель, я працівник органів державної безпеки, — заговорив Миша, насилу відриваючись од відчуття спокою, відпочинку, яке несподівано прийшло до нього в цій прохолодній, затишній, великій кімнаті. — Маріє Миколаївно, у вас гарно, і, мабуть, це далося нелегко. А я мушу повернути вас на якийсь час до тяжких речей.

— Ну що ж, — тихо промовила Марія Миколаївна, — якщо треба…

— В сорок п'ятому році, в серпні, ви перебували в Німеччині. На вас напали. Мені треба знати все про людину…

Двері скрипнули і відчинились. Марія Миколаївна зробила квапливий рух вперед усім тілом і навіть руки простягнула, немов намагаючись перешкодити малій дівчинці років чотирьох увійти в кімнату.

— Толю! — голосно покликала Дорохова, і одразу ж знизу долетів голос Ворошина.

— Агов, Марійко?

— Толю, візьми Настусю!

— Донька ваша? — запитав Соловйов, з задоволенням розглядаючи дівчатко, товстеньке, заклопотане, з такими ж веселими і чорними очима, як у батька.

— Так, це Настуся. Вона гралася з дівчинкою сусідки. Ні, донько, до мене зараз не можна! Я занята. Тебе візьме з собою тато, ви разом лагодитимете велосипед!

Дівчинка висунула вперед пухлу губу, над якою золотився пушок, діловито набрала повітря і завела голосну руладу, починаючи з низької вимогливої нотки, послідовно проходячи всі тональності, аж до верхнього «ре». Але вона не встигла закінчити, смугляві сильні руки підхопили її, підняли в повітря, двері зачинились, і рулада затихла в коридорі.

— Дуже тяжко засмучувати вас, Маріє Миколаївно! — знову заговорив Миша. — Але, повірте, якби не треба було, я б не приїхав!

Якийсь час Марія Миколаївна збиралася з думками… Потім стомлено зітхнула і кивнула, ніби згоджуючись. Соловйов поспіхом розкрив записну книжку, готуючись робити необхідні замітки.

— Що знаю — розповім! — сказала Марія Миколаївна. — Невже ця людина жива? Це велике нещастя! Скільки лиха встиг натворити він з того часу? Погані люди гірші за вовків… Ні, ні, ви куріть, будь ласка. Мене це не турбує. Зараз я вам усе розповім… А коли я щось зайве скажу, ви мене зупиніть… Тільки для того, щоб зрозуміти цю людину, треба багато чого знати! Ось треба розповісти вам про Сосновськ. Звичайно, адже там, власне, все й почалося… Ні, що ви, я себе добре почуваю… Задишка зараз мине. Це іноді буває, це не страшно… Так я розповідатиму, а ви все докладно запишіть. Я розумію, треба. Добре, що ви приїхали.

— Мій батько, товаришу Соловйов, був шофером, людиною доброю і легковажною. Найбільше на світі він любив далекі рейси і веселі компанії. Він купив патефон і зібрав понад тисячу пластинок. Я зробила йому каталог пластинок, і за це він купив мені нові туфлі на білій каучуковій підошві. Перша красива річ, яка належала мені. Пам'ятаю, лягаючи спати, я взяла їх з собою в постіль.

Найперше, що зробили німці, захопивши наше містечко, — розстріляли вісімдесят два чоловіки з міського партійного активу і відкрили в клубі залізничників кафе-бар з веселими дівчатами і окремими кабінетами. Людей розстрілювали вночі, і говорили про це пошепки. Бар гримів на все містечко і не закривався цілу добу.

Моєму батькові бар сподобався. Мати в сім'ї голосу не мала, вона, як завжди, боялась, що в одну з поїздок батько зустріне ще більш незлобиву, люблячу жінку, ніж вона, і покине нас. З часу приходу німців вона перебувала в стані безперервного страху за мене, тому що в місті наполегливо поширювалась чутка, ніби німці заберуть усіх дівчат: найкрасивіших пошлють у бар, а решту — на роботу до Німеччини. Як і кожна мати, вона вважала мене красивою і боялася. Крім того, перед приходом німців під час бомбування маму контузило, і вона іноді поводилася трохи дивно. Вона вмерла хорошою смертю.

Вийшла по тріски у двір, сіла на ґанок, сказала: «Марійко, батько…» — і вмерла, казали, від розриву серця.

Мені було тоді чотирнадцять років. Школа закрилась, я сиділа дома. Батька мобілізували возити німецькі вантажі. Одного разу він випив зайве, щось переплутав і нагрубіянив німцеві. Трапилося це на подвір'ї автобази при народі. Батька роздягли і висікли на очах у людей.

Усю ніч батька трясло від болю і злості. До нього зайшов товариш. Він переконував, що батько легко відбувся, німці за менше розстрілювали. Батько бився головою об спинку ліжка і лаявся страшними словами. Над ранок від випив усю горілку, яка залишилася в домі, і сказав мені:

— Я, дочко, звичайно, не цукор. Але холуєм не був і не буду! Я йду в одне місце, в ліс, де люди вільніше живуть, а ти видряпуйся сама, як можеш. Пристань до тітки Полі і живи, вона добра.

Тепер я розумію: у нього не було батьківських почуттів. Я зв'язувала його, і він не задумуючись покинув мене, мов кошеня, на добрих людей. Тоді я дуже ображалася, плакала і уявляла собі, як ми з ним знову зустрінемось і я все йому висловлю. Пізніше мені розказали, що він загинув у партизанському загоні в першому ж бою, зчепившись врукопашну з гітлерівцями.